Головуючий у 1 інстанції - Коваленко В.В.

Доповідач - Осипчук О.В.

Категорія 48

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

„17" вересня 2013 року Апеляційний суд Донецької області у складі:

головуючого: Осипчук О.В.,

суддів: Смєлік С.Г., Алексєєва А.В.,

при секретарі: Люліній Я.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Донецьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Київського районного управління юстиції, третя особа: прокуратура Київського району м. Донецька, Управління Державної казначейської служби у Київському районі м. Донецька, про стягнення матеріальної та моральної шкоди, витрат на правову допомогу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Донецька від 15 липня 2013 року, -

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Київського районного суду м. Донецька від 15 липня 2013 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Київського районного управління юстиції, третя особа прокуратура Київського району м. Донецька, Управління Державної казначейської служби у Київському районі м. Донецька, про стягнення матеріальної та моральної шкоди, витрат на правову допомогу відмовлено.

З вказаним рішенням суду не погодився позивач ОСОБА_1 та подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Київського районного суду м. Донецька від 15 липня 2013 року та ухвалити нове, яким її позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, а саме стягнути з ВДВС Київського районного управління юстиції м. Донецька матеріальну шкоду в розмірі 30 284,99 грн., моральну шкоду у розмірі 50 000,00 грн., та витрати на правову допомогу в розмірі 5 000,00 грн., посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають суттєве значення для справи та порушення норм процесуального та матеріального права.

В обґрунтування доводів скарги посилається на те, що судом безпідставно не застосовані норми статей 1166,1167,1173 ЦК України, статті 32,56,62 Конституції України і не враховано, що позивачка не оскаржувала дії державного виконавця, а просила стягнути матеріальну та моральну шкоду, виходячи з того, що є вже постанова суду від 8.06.2010 року про визнання дій ВДВС незаконними. Вважає, що заявлені суми повинні бути стягнуті з Державної виконавчої служби, яка є центральним органом влади.

В апеляційному суді представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підтримав доводи скарги у повному обсязі.

Представник ВДВС Київського районного управління юстиції Перова Н.Р. заперечувала проти скарги, просила рішення суду залишити без змін.

Апеляційний суд вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду - скасуванню з ухваленням нового рішення з таких підстав.

Судом першої інстанції визнано встановленим, що 05.03.2008 року державним виконавцем відкрито виконавче провадження по виконанню дубліката виконавчого листа № 20а-92 від 19.11.1992 року, виданого Київським районним судом м. Донецька про стягнення аліментів зі ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 на утримання дитини дочки ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі ? частини усіх видів доходів,починаючи з 03.11.1992 року і до повноліття дитини.

Державним виконавцем у порядку ст.ст. 5, 11, 90 Закону України «Про виконавче провадження» було вжито заходів щодо примусового виконання рішення суду. Так 11.12.2008 року, 10.11.2009 року, 31.03.2010 року державним виконавцем неодноразово здійснювалися виходи за місцем мешкання боржника: АДРЕСА_1 з метою перевірки майнового стану боржника,та особистого спілкування, в результаті яких було встановлено, що боржник за вказаною адресою не мешкає, майно, на яке можливо звернути стягнення відсутнє. Зі слів сусідів ОСОБА_4 знаходиться за межами України.Для розшуку майна боржника державним виконавцем до відповідних установ було надіслано запити для виявлення майна, на яке необхідно звернути стягнення.

За результатами відповідей з вказаних постанов було встановлено, що нерухоме майно за боржником не зареєстровано (відповідь КП БТІ м. Донецька 27.03.2008 року за номером 509), рухоме майно не зареєстроване (відповідь МРЕВ - 1 м. Донецька від 03.10.2011), як суб'єкт господарювання на обліку не перебуває, відкриті рахунки в установах банку відсутні.

На протязі примусового виконання стягувач ОСОБА_1 зверталася до ВДВС Київського РУЮ м. Донецька про надання довідки про розмір заборгованості по аліментам. В кожній відповіді на звернення ОСОБА_1 державним виконавцем в повному обсязі надавалась відповідь на постановлені питання.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції керувався ст.42 Закону України «Про виконавче провадження» і виходив з того, що ствердження позивача щодо відсутності будь-яких дій з боку державного виконавця, спрямованих на виконання рішення суду, не мають підтвердження. Виконавчі дії, проведені державним виконавцем, навпаки, свідчать про здійснення чисельних виконавчих дій, спрямованих на виконання рішення суду.

З такими висновками суду першої інстанції погодитися не можливо, до них суд дійшов порушивши, як норми матеріального, так і норми процесуального права, що відповідно до п. 4 частини 1 ст. 309 ЦПК України є підставами для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в пунктах 1, 2, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб. Тому суди повинні забезпечити своєчасне, у повній відповідності із Конституцією та законами України, вирішення справ, пов'язаних з відшкодуванням такої шкоди.

Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема:

- коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень;

- у випадках, передбачених статтями 7, 4401 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК) та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди (наприклад, ст. 49 Закону "Про інформацію", ст. 44 Закону "Про авторське право і суміжні права");

- при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію Закону "Про захист прав споживачів" чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з'ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при даному виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду.

Не врахувавши ці роз'яснення, суд першої інстанції у достатньому обсязі не визначився з характером правовідносин, що виникли між сторонами, та нормою права, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до частини 2 ст. 4 Закону України від 24.03.1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом.

Тобто, правовідносини, що виникли між позивачем та Відділом державної виконавчої служби Київського районного управління юстиції щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої державним виконавцем під час виконання судового рішення, регулюються перш за все ст. 56 Конституції України.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до частини 1 ст. 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Згідно частини 3 ст. 11 Закону України від 24.03.1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.

Відповідно до частини 2 ст.87 Закону України від 21.04.1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції Закону України від 4 листопада 2010 року № 2677-VI) збитки, завдані державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час проведення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, встановленому законом.

Таким чином, при відшкодуванні моральної шкоди, завданої особі незаконними діями чи бездіяльністю працівників виконавчої служби, застосуванню підлягають положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: стаття 56 Конституції України, статі 23, 1167, 1173 ЦК України та стаття 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу».

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 11 вересня 2013 року ( справа № 6-48цс 13).

Суд першої інстанції не врахував, що постановою Київського районного суду м. Донецька від 8 червня 2010 року позов ОСОБА_1 до ВДВС Київського районного управління юстиції м. Донецька про визнання бездіяльності протиправною задоволено. Визнано бездіяльність працівників Відділу державної виконавчої служби Київського районного управління юстиції м. Донецька по виконанню виконавчого листа про стягнення аліментів зі ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 на утримання доньки ОСОБА_5 неправомірною. Зобов'язано ВДВС Київського районного управління юстиції м. Донецька виконати усі дії передбачені Законом України «Про виконавче провадження», пов'язані з виконанням виконавчого документу, виданого Київським районним судом м. Донецька 09.11.1992 року про стягнення аліментів зі ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 на утримання доньки ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2.

Представник позивачки та представник ВДВС у апеляційному суді підтвердили факт набрання законної сили вказаною постановою суду.

Відповідно до частини 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Враховуючи зазначене, є обґрунтованими доводи апеляційної скарги позивача про невідповідність обставинам справи висновку суду першої інстанції щодо відсутності неправомірних дій з боку виконавчої служби. Звертаючись до суду з позовом про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої державним виконавцем при виконанні рішення суду, позивач посилався саме на неправомірні дії, які вже встановлені рішенням у адміністративній справи, що набрало законної сили, що судом першої інстанції не враховано.

Проте за змістом п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року № 14 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» при розгляді позовів фізичних і юридичних осіб про відшкодування шкоди (збитків), заподіяної діями (бездіяльністю) державного виконавця, суди повинні виходити з положень ст. 11 Закону України «Про державну виконавчу службу», ст. 86 Закону України «Про виконавче провадження» і враховувати, що в таких справах відповідачами можуть бути відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державного казначейства України.

Зазначене передбачено і п. 101 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», згідно якого при розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 56 Конституції судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування. При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом (наприклад, ст. 9 Закону "Про оперативно-розшукову діяльність"). Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України.

Зазначене випливає і з вимог частин 2, 3 ст. 3 Закону України від 21.04.1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції Закону України від 4 листопада 2010 року № 2677-VI), згідно яких рішення про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються в установленому Кабінетом Міністрів України порядку органами Державного казначейства України, які не є органами примусового виконання.

У порушення вимог ст. ст. 213 - 215 ЦПК України на вищезазначені норми закону, якими передбачено в даному випадку відшкодування шкоди за рахунок держави, суд першої інстанції уваги не звернув і відповідно не вирішив питання про те, хто є належними відповідачами у цій справі. В порушення вищезазначених норм права та ст. 33 ЦПК України належний відповідач - держава в особі відповідного органу Державної казначейської служби України, як розпорядника грошових коштів державного бюджету, за рахунок якого відшкодовується шкода у випадку задоволення позову, до участі у справі в якості відповідача не залучений, відповідні позовні вимоги до нього позивачем не заявлені.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» при пред'явленні позову до частини відповідачів (наприклад, при солідарному обов'язку боржників згідно зі статтею 543 Цивільного кодексу України) суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів. Суд зобов'язаний вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Лише у випадку неможливості розгляду справи без участі співвідповідача чи співвідповідачів у зв'язку з характером спірних правовідносин (наприклад, при розгляді справ про захист гідності, честі та ділової репутації за участю засобів масової інформації) суд залучає його чи їх до участі у справі зі своєї ініціативи (статті 32, 33 ЦПК).

Проте на стадії апеляційного провадження у справі залучення по справі інших осіб, що не брали участь у справі у суді першої інстанції, процесуальним законом не передбачено. Відповідно до ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Враховуючи зазначене, апеляційний суд вирішує позов ОСОБА_1 відносно того відповідача, який зазначений в ньому.

Враховуючи, що позовні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди у зв'язку із невиконанням органом державної виконавчої служби судового рішення, не заявлені до держави в особі відповідного органу Державної казначейської служби України, підстави для задоволення її позовних вимог відсутні. Проте позивач не позбавлена можливості звернутися до суду з позовом до належних відповідачів.

Керуючись ст.ст.307,309,314,316 ЦПК України, апеляційний суд -

В И Р І Ш И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Донецька від 15 липня 2013 року скасувати.

У задоволені позову ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Київського районного управління юстиції, третя особа: прокуратура Київського району м. Донецька, Управління Державної казначейської служби у Київському районі м. Донецька, про стягнення матеріальної та моральної шкоди, витрат на правову допомогу відмовити.

Рішення набирає чинності з моменту проголошення і може бути оскаржено безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий:

Судді: