ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

         Вищий  господарський  суду  України  в складі колегії:

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Рівненської області (суддя Марач В.В.) від 11.05.2006 у справі № 14/67 позовні вимоги Приватного підприємства фірми “Юнісон” до Державного територіально-галузевого об'єднання “Львівська залізниця” задоволені,  визнаний недійсним пункт 14 договору № 312 від 17.10.2002 про подачу та збирання вагонів, укладеного між сторонами за справою, в частині сплати Приватним підприємством фірмою “Юнісон” Львівській залізниці плати за використання ділянки землі під під'їзною колією в сумі 10418 грн. на рік.

Рішення мотивовано тим, що включення залізницею (відповідачем) у договір № 312 від 17.10.2002 умови про встановлення для користувача (позивача) плати за використання ділянки землі під під'їзною колією в сумі 10418,00 грн. на рік здійснено з порушенням Земельного кодексу України, Законів України “Про оренду землі”, “Про плату за землю”.

Колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду (у складі головуючого судді Городечної М.І., суддів Юркевича М.В., Кузя В.Л.), здійснюючи апеляційну перевірку в зв’язку зі скаргою відповідача, поставою від 26.07.2006 рішення у справі скасувала, в задоволенні позовних вимог відмовила.

Постанова у справі мотивована тим, що позивачем не доведено суперечливість пункт 14 договору № 312 вимогам чинного законодавства України, оскільки даній пункт повністю відповідає п. 22 таблиці 4 п. 9 розділу 2 Тарифного керівництва № 1, затвердженого наказом Мінтрансу України № 551 від 15.11.1999, а правовідносини сторін за цим договором не є такими, що регулюються Земельним кодексом України, Законами України “Про оренду землі”, “Про плату за землю”, отже, судом першої інстанції безпідставно застосовані положення цих законів.

ПП фірма “Юнісон” з постановою у справі не згодна, в поданій касаційній скарзі просить її скасувати, рішення у справі залишити без змін, вважає, що в порушення ст. 43 ГПК України суд апеляційної інстанції не з’ясував питання правомірності застосування положень Тарифного керівництва № 1, оскільки залізничні колії позивачеві не належать, а він їх орендує у ВАТ “Рівнесільмаш”, яке до участі у справі не залучене, отже, висновок суду про недоведеність обставин недійсності спірної умови договору є передчасним і не відповідає вимогам ст. 215 ЦК України.

Відповідач - Державне територіально-галузеве об'єднання “Львівська залізниця” в особі Рівненської дирекції залізничних перевезень - подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, як необґрунтовану, а постанову Львівського апеляційного господарського суду у справі –без змін, як таку, що відповідає вимогам чинного матеріального та процесуального законодавства, оскільки встановлена в спірному пункті договору плата є платою за виконання таких операцій як утримання ділянок землі для складування вантажів, улаштування примикання під’їзних колій тощо, однак, не платою за землю у розумінні земельного законодавства.

Представник відповідача своїм процесуальним правом на участь в судовому засіданні касаційної інстанції не скористався.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні пояснення представника скаржника, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що правовідносини сторін за справою врегульовано договором про подачу та забирання вагонів від 17.10.2002 № 312, на умовах якого здійснюється подача, розставлення на місця вивантаження, навантаження і забирання вагонів з під'їзної колії, яка примикає до станції Здолбунів Львівської залізниці через стрілки № 7 та № 11 під'їзної колії ВАТ “Рівнесільмаш” і обслуговується локомотивом залізниці.

Згідно пункту 3 договору у межах смуги відведення залізниці під’їзною колією  зайнято ділянку землі площею 10418 кв. м.

Частиною 3 пункту 14 даного договору встановлена плата за складування вантажів або примикання під’їзних колій у смузі відведення, за використання ділянки землі під під'їзною колією в сумі 10418,00 грн. на рік, яку користувач (позивач) сплачує залізниці (відповідачеві).

Вважаючи зазначену умову договору такою, що суперечить приписам ст. ст. 80, 84, 92 Земельного кодексу України, ст. ст. 4, 17, 20, 21 Закону України  “Про оренду землі”, ст. 20 Закону України “Про плату за землю”, позивач вимагає визнання недійсним п. 14 договору в цій частині недійсним на підставі ст. 215 Цивільного кодексу України.

Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що на правовідносини сторін за договором про подачу та забирання вагонів не поширюються норми законодавства, які регулюють відносини з оренди землі, адже, як зазначено в пунктах 1, 19 цього договору, його укладено на підставі Статуту залізниць, Правил перевезення вантажів, Правил обслуговування під’їзних колій, а пунктом 14 договору встановлюється не плата за оренду земельної ділянки, як вважає позивач, а, зокрема, плата за складування вантажів або примикання під’їзних колій у смузі відведення, за використання ділянки землі під під'їзною колією.

Встановлення такої плати відповідає пункту 22 таблиці 4 пункту 9 розділу 2 Тарифного керівництва № 1, затвердженого наказом Мінтрансу № 551 від 15.11.1999, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 01.12.1999 за № 828/4121, згідно якого залізницями стягується збір за відповідною ставкою за утримання ділянок землі, наданих залізницями в тимчасове користування іншим підприємствам і організаціям для складування вантажів, улаштування примикання під’їзних колій і в інших випадках.

При цьому, колегія суддів зазначає, що відповідно до пункту 2.1 Правил обслуговування залізничних під’їзних колій (статті 12, 64 –77 Статуту залізниць України), затвердженого наказом Мінтрансу України № 644 від 21.11.2000, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24.11.2000 за № 875/5096, взаємовідносини залізниці з підприємствами, які виконують вантажні роботи на під’їзних коліях, визначаються, зокрема, у разі обслуговування локомотивом залізниці під’їзних колій або окремих вантажних фронтів, договорами про подачу та забирання вагонів,  а умови укладеного між сторонами у справі договору № 312 від 17.10.2002, в т.ч. умови спірного пункту, відповідають умовам типового договору про подачу та забирання вагонів, наведеним в додатку № 2 до пункту 2.1 цих Правил, в зв’язку з чим ототожнення позивачем плати, встановленій частиною 3 пункту 14 договору, з платою за землю, яка встановлюється орендодавцями землі в розумінні земельного законодавства, є помилковим.

            Судом апеляційної інстанції встановлено, що рішенням виконкому Рівненської районної Ради депутатів трудящих № 82 від 26.02.1970 передано в постійне користування управління Львівської залізниці Міністерства шляхів сполучення СРСР по лініях Ровно-Сарни, Ровно-Ковель, Ровно-Здолбунів земель, розташованих на території землекористувань згідно додатку № 1 до даного рішення, на підставі якого Львівській залізниці видано Державний акт на право користування землею від 28.05.1970, отже, Львівська залізниця є користувачем наданих їй земельних ділянок, в тому числі тієї їх частини, де примикають під'їзні колії ВАТ “Рівнесільмаш”, які на підставі договору № 20Р-12 від 05.12.2002 передані останнім в оренду Приватному підприємству фірмі “Юнісон”.

             Посилання скаржника на те, що залізничні колії йому не належать, а за договором № 20Р-12 від 05.12.2002 він їх орендує у ВАТ “Рівнесільмаш”, яке до участі у справі не залучене, не впливає на результат вирішення спору, оскільки приписи вищезазначеного Положення не пов’язують встановлення плати за договором про подачу та забирання вагонів з під’їзної колії з її приналежністю лише власнику, а містять загальне правило, відповідно до якого такі договори укладаються і, відповідно, плата за ними встановлюється, безпосередньо з тими підприємствами (контрагентами), які використовують під’їзну колію з обслуговуванням її локомотивом залізниці.

Крім того, колегія суддів зазначає, що оскільки спірний договір було укладено між сторонами 17.10.2002, підставами визнання його недійсним можуть бути лише норми ЦК УРСР (1963р.), зокрема, згідно статті 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, отже, щодо вимоги позивача про визнання пункту 14 цього договору недійсним згідно ст. 215 ЦК України (2003р.), правомірним є висновок суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для її задоволення і застосування до даного договору положень Цивільного кодексу України, введеного в дію 01.01.2004.

Як правильно зазначено судом апеляційної інстанції, в разі, якщо одна із сторін вважає, що угода в цілому або в частині не відповідає вимогам чинного законодавства, ця сторона повинна довести обставини, пов'язані з визнанням договору недійсним.

З врахуванням того, що позивач не зазначив і не довів обставин, з якими закон пов'язує визнання договору недійсним, а суд апеляційної інстанції таких обставин не встановив, колегія суддів вважає доводи касаційної скарги такими, що не спростовують висновки суду, викладені в постанові від 26.07.2006.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що постанова суду апеляційної інстанції у справі відповідає вимогам чинного матеріального та процесуального права, підстав для її скасування або зміни не вбачається.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111  Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.07.2006 у справі № 14/67 господарського суду Рівненської області залишити без змін.

Касаційну скаргу ПП фірма “Юнісон” залишити без задоволення.

          Головуючий                                                                К.В.Грейц

          Судді                                                                               О.І.Глос

                                                                                                 С.В.Бакуліна