Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 вересня 2013 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області в складі

суддів: Хилевич С.В., Оніпко О.В., Рожин Ю.М.

секретар судового засідання Ковальчук Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду від 22 квітня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,: Приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_1; про визнання договору дарування недійсним,

в с т а н о в и л а:

Рішенням Рівненського міського суду від 22 квітня 2013 року зазначений позов задоволено: визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, реєстраційний №2212 від 25.04.1995 року, що посвідчений Приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_1.

Стягнуто із відповідача на користь ОСОБА_2 104, 70 гривень судового збору.

У поданій апеляційній скарзі третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, покликається на неповноту з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права.

На її обґрунтування зазначалося про неврахування судом вимог цивільного законодавства щодо пропуску позовної давності, що є самостійною підставою для відмови в позові. Суд не врахував, що навіть визнаючи спірну квартиру об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суб'єктивне майнове право ОСОБА_2 може бути порушене лише щодо її 1\2 частини.

Також залишено без уваги правильність застосування ч. 1ст. 215 ЦК України, за якою підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч., 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Вважала, що на момент укладення оспорюваного договору додержано всіх норм чинного на той час законодавства.

Судом не з'ясовано думку іпотекодержателя щодо позову, оскільки при визнанні недійсним договору постає виникає питання і про оспорення іпотечного договору.

З цих міркувань просила скасувати рішення Рівненського міського суду від 22 квітня 2013 року, ухваливши нове, яким ОСОБА_2 відмовити у задоволенні позову.

Заслухавши думку доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, колегія суддів прийшла до висновку про задоволення апеляційної скарги.

Задовольняючи вимоги позивача, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира була об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а тому оспорюваний договір дарування визнано недійсним з підстав відсутності згоди ОСОБА_2 як співвласника нерухомого майна на безоплатне відчуження квартири її чоловіком на користь ОСОБА_3.

Проте з такими висновками не можна погодитися.

З матеріалів справи вбачається, що 19 січня 1991 року між Виконавчим комітетом Рівненської міської ради народних депутатів та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, а умовами якого виконавчий орган місцевого самоврядування продав, а покупець придбав у продавця за 4 846 карбованців зазначене жиле приміщення (а.с. 30-31, зв.). Тоді ж зазначену угоду посвідчено нотаріально.

5 квітня 1995 року ОСОБА_4 подарував цю квартиру на підставі відповідного договору на користь ОСОБА_3, який її прийняв у дар (а.с. 28-29). Угоду посвідчено Приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_1.

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 243 ЦК Української РСР, який діяв на час спірних відносин, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Рішенням Рівненського міського суду від 21 вересня 2012 року, яке набрало законної сили, встановлено факт реєстрації шлюбу, що мав місце 14 листопада 1940 року в с. Країв (Новокраїв) Острозького району Рівненської області, між позивачем та ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 9-11).

Вважаючи, що особисті цивільні права порушено через відсутність її згоди на укладення чоловіком правочину дарування майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ОСОБА_2 звернулася до суду з вимогою визнати зазначений договір з цієї підстави недійсним.

Стаття 23 КпШС Української РСР, який діяв на час спірних відносин, передбачено право подружжя розпоряджатися майном, нажитим під час шлюбу, за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

Відповідно до ч. 1 ст. 48 ЦК УРСР, який діяв на час спірних відносин, недійсною є та угода, яка не відповідає вимогам закону.

При вирішенні спірних прав і обов'язків сторін судом не було враховано те, що станом на 5 квітня 1995 року, тобто на момент укладення оспорюваного договору, будь-яких обставин, які підтверджували би перебування позивача і ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі, не існувало. Ані ст. 22 КпШС УРСР, ані ст. 17 Закону України „Про власність", які діяли на час виникнення спору, не передбачали набуття майна за час проживання чоловіка і жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу як підставу виникнення права спільної сумісної власності подружжя.

Наявність факту реєстрації шлюбу між ОСОБА_2 і ОСОБА_4, що мав місце 14 листопада 1940 року, встановленого рішенням суду від 21 вересня 2012 року, спростовується тим, що на момент укладення оспорюваної угоди про ці обставини контрагентам відомо не було і вони не могли знати про їх виникнення в майбутньому. Більше того, встановлення цього юридичного факту зумовлене необхідністю підтвердити можливість пенсійного забезпечення позивача після смерті чоловіка, який був учасником Великої Вітчизняної війни.

Застосування судом першої інстанції при вирішенні справи вимог ст. 23 КпШС УРСР та ст. 48 ЦК УРСР є помилковим і призвело до ухвалення оскаржуваного рішення, яке не може залишатися чинним.

Мотивами для скасування рішення місцевого суду відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України є застосування норм матеріального права, які не підлягали застосуванню.

На підставі ст. 48 ЦК Української РСР, ст.ст. 22, 23 КпШС Української РСР, ст. 17 Закону України „Про власність", керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313-314, 316, 324-325 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу Приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Рівненського міського суду від 22 квітня 2013 року скасувати.

ОСОБА_2 відмовити в задоволенні позову до ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,: Приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_1; про визнання договору дарування недійсним

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним чинності.

Судді: