У к р а ї н а

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

  ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

18.09.08                                                                                       Справа №8/342/08

Колегія суддів Запорізького апеляційного господарського суду у складі:

Головуючий суддя Антонік С.Г. судді  Кричмаржевський В.А.    , Мойсеєнко Т. В.

при секретарі Пересади О.В.

за участю представників:

позивача - Батовської Т.І., дов. від 10.06.2008р.

відповідача - Волкова Ю.О., дов. від 07.07.2008р.   

Розглянувши матеріали справи та апеляційну скаргу Приватного підприємства «Центр Реабілітації», м.Запоріжжя

на рішення господарського суду Запорізької області від 25.07.2008р.  

у справі  №8/342/08

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Техпромспец-комплект», м.Київ

до Приватного виробничо-комерційного підприємства «ФЕМ», м.Запоріжжя

про стягнення суми

                                                     Установив:

Згідно зі Статутом, Свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи, довідкою з ЄДРПОУ (а.с.43-60), Приватне підприємство «Центр Реабілітації», м.Запоріжжя, є правонаступником Приватного виробничо-комерційного підприємства «ФЕМ», м.Запоріжжя, з одним і тим же ідентифікаційним кодом. Про це зазначено в оскарженому рішенні.               

За рішенням господарського суду Запорізької області від 25.07.2008р. у справі №8/342/08 (суддя Попова І.А.) позовні вимоги задоволені, стягнуто з відповідача - Приватного підприємства «Центр Реабілітації», м.Запоріжжя, на користь позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Техпромспец-комплект», м.Київ, 47.482,92грн. основного боргу та 592,83 грн. судових витрат.

 Не погоджуючись з прийнятим судовим актом, підприємством «Центр Реабілітації» подана апеляційна скарга, в якій просить рішення господарського суду Запорізької області від 25.07.2008 р. у справі № 8/342/08 скасувати.

Заявник вважає, що рішення господарського суду прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає скасуванню. Звертає увагу на те, що позовні вимоги позивача суперечать діючому законодавству, а саме: сторони повинні застосовувати заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою, а ця домовленість закріплена в пункті 9.2 Договору, а тому досудове врегулювання  спору між сторонами є обов’язковим, але претензії від позивача на адресу відповідача не надходило.

Апеляційна скарга заявника, ухвалою Запорізького апеляційного господарського суду від 19.08.2008р. прийнята до розгляду, судове засідання призначено на 18.09.2008р.  

За розпорядженням першого заступника голови Запорізького апеляційного господарського суду №1773 від 17.09.2008р. справу № 8/342/08 передано на розгляд колегії суддів у складі: Антоніка С.Г. (головуючого), Кричмаржевського В.А. та Мойсеєнко Т.В.

У судовому засіданні представники сторін підтримали свої вимоги та заперечення.  

Позивач апеляційну скаргу не визнав. Свою позицію виклав у письмовому відзиві на апеляційну скаргу, в якому просить залишити рішення господарського суду Запорізької області від 25.07.2008р. у справі № 8/342/08 без змін, а апеляційну скаргу -       без задоволення.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при винесенні оскаржуваного рішення, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів знаходить апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 01.10.2007р. між ТОВ. «Техпромспец-комплект» (постачальником, позивачем у справі) та ПВКП «ФЕМ» (покупцем, відповідачем у справі), укладений договір поставки товару (далі-Договір), відповідно до умов якого постачальник зобов’язується у порядку та строк, встановлений Договором, поставити продукцію – пісок у визначеній кількості та відповідної якості, а останній зобов'язаний прийняти товар та оплатити його на умовах, визначених у даному Договорі (а.с.9).

12.06.2008р. Приватне виробничо-комерційне підприємство «ФЕМ», м.Запоріжжя, змінило своє найменування на інше – «Приватне підприємство «Центр Реабілітації», що підтверджується вищезгаданими документами.

Пунктом 2.2 Договору встановлено, що загальна сума поставки товару складає -                         47.482,92 грн.

Відповідно до пункту 4 Договору оплата продукції покупцем здійснюється шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника після здійснення поставки  продукції в строк до 01.12.2007р.

Згідно з п.7.4 Договору покупець зобов’язаний прийняти поставку та сплатити повну вартість продукції на умовах, визначених у Договорі.

Колегією суддів досліджені умови Договору та встановлено, що даний договір за своєю правовою природою є Договором поставки та відповідає усім вимогам, які ставляться до договорів цього виду.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини.

 Згідно зі статтею 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж.

Статтею 173 Господарського кодексу України передбачено, що господарським  визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або  утриматися  від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Пунктом першим статті 193 Господарського Кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Аналогічна норма міститься і у статті 526 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Згідно з вимогами пункту 7 статті 193 Господарського кодексу України та                                   статті 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Пунктом 2 статті 193 ГК України передбачено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

 На підтвердження наявності заборгованості за вищевказаним Договором, позивачем надана видаткова накладна за № РН-25/12-1 (а. с. 10).

 З вказаної накладної вбачається, що дійсно позивач поставив відповідачеві пісок у кількості 1.230 тонн на загальну суму 47.482,92 грн. відповідно до рахунку - фактури №СФ-25/12-2 від 25.12.2007р.

Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» встановлено, що первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення, а під господарською операцією слід розуміти дію або подію, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

У зв'язку з вищевикладеним колегія суддів зазначає, що надана позивачем накладна свідчить про здійснення господарської операцій між позивачем (постачальником) та відповідачем (покупцем).

Крім того, відповідач в апеляційній скарзі посилається на те, що позивачем не надіслана претензія на адресу відповідача. Цей довід апеляційної скарги спростовується матеріалами справи (а.с.12), зокрема, письмовою вимогою позивача про здійснення оплати за поставлену продукцію у сумі 47.482,92 грн. в строк до 21.04.2008р.

В судовому засіданні апеляційної інстанції представник позивача погодився з сумою заборгованості за Договором, але наполягає на тому, що сторони (а саме позивач) повинні застосовувати заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою відповідно до пункту 9.2 Договору.

Згідно з п.9.2 Договору, якщо сторони не можуть дійти згоди протягом 30 (тридцяти) днів з дня виставленої претензії в письмовому вигляді, то це протиріччя повинно бути врегульовано господарським судом Запорізької області згідно з діючим законодавством.

Колегія суддів не погоджується з такими доводами заявника апеляційної скарги в силу наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, вимога з проханням здійснити оплату за поставлену продукцію у сумі 47.482,92 грн. (в строк до 21.04.2008 р.) надіслана відповідачеві 14.04.2008р., а позивач звернувся до суду з позовною заявою 11 червня 2008 року, про що свідчить штамп господарського суду Запорізької області.

Тобто, 30-денний термін, передбачений Договором, минув.

Крім того, у Рішенні Конституційного Суду України від 09.07.2002р. № 15-рп/2002 зазначено, що  кожна особа  має  право  вільно  обирати не заборонений  законом  засіб  захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист. Для  забезпечення  судового захисту у статті 124 Конституції України встановлено принципи здійснення правосуддя виключно судами, неприпустимості делегування функцій судів та їх привласнення іншими органами чи посадовими особами та визначено юрисдикцію судів. Зазначені принципи забезпечують здійснення  конституційного права на судовий захист, яке не може бути обмежене навіть в умовах  воєнного або надзвичайного стану. Із змісту  частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням.  Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти цих правовідносин. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містить застереження щодо допустимості судового захисту лише після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення   правосуддя  без його застосування.

       Право на судовий захист передбачено й іншими нормами Конституції України. Так,  відповідно до статті 8 Конституції України, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі  Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина четверта статті 13 Конституції України встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, у тому числі, в судовому порядку. До таких суб'єктів належать,  зокрема,  юридичні  особи  та  інші  суб'єкти господарських відносин.  Тобто, можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі, досудового врегулювання спору.

       Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття  позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового  врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи  з необхідності  підвищення  рівня  правового  захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак  їх  використання  є  правом,  а  не  обов'язком особи,  яка потребує такого захисту.

       Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з  власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

       В резолютивній частині рішення Конституційного суду України визначено, що звернення до суду за вирішенням  спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового  врегулювання  спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

       Щодо заперечення представника відповідача у судовому засіданні апеляційної інстанції з приводу рішення Конституційного суду, звертає увагу відповідача на те, що Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території  України, остаточним і не може бути оскарженим.

За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог та стягнення заборгованості у розмірі -47.482,92 грн., судові витрати у такому випадку покладаються на відповідача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Запорізький апеляційний господарський суд –

                                                          Постановив:

Апеляційну скаргу   Приватного підприємства «Центр Реабілітації», м. Запоріжжя, залишити без задоволення.

        Рішення господарського суду Запорізької області від 25.07.2008р. у справі №8/342/08 залишити без змін.

  

Головуючий суддя Антонік С.Г.

 судді  Кричмаржевський В.А.  

 Мойсеєнко Т. В.