УКРАЇНА

Господарський суд

Житомирської області

_________________________________________

______________________________________________________________________

10002, м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Від "30" серпня 2013 р. Справа № 906/879/13

Господарський суд Житомирської області у складі:

судді Вельмакіної Т.М.

за участю представників сторін:

від позивача: Волтарніст Ю.А. - довіреність від 28.06.2013;

від відповідача: не з'явився;

- від третьої особи: ОСОБА_2 - довіреність від 17.06.2011.

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі справу

за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 (м.Житомир)

до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (смт. Романів, Житомирська область)

про визнання права власності

У відповідності до ч.3 ст. 69 ГПК України, строк розгляду спору було продовжено на 15 днів - до 02.09.2013.

Позивач звернувся з позовом до суду про визнання за ним права власності на нежитлову будівлю "ІНФОРМАЦІЯ_1", загальною площею 540,7 кв. м., житловою площею 365,3 кв.м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1.

Ухвалою господарського суду Житомирської обаласті від 20.08.2013 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_5 (а.с. 87-88).

Представник позивача та представник третьої особи в судовому засіданні позовні вимоги підтримали у повному обсязі.

Представник третьої особи надав заяву, в якій зазначено, що ОСОБА_5 позов вважає, таким, що підлягає задоволенню.

Відповідач свого уповноваженого представника в судове засідання не направила, про причини неявки суд не повідомила, хоча про час та місце судового розгляду була повідомлена вчасно та належним чином, про що свідчить поштове повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с. 97)

В судових засіданнях оглядались матеріали інвентаризаційної та реєстраційної справ на нежитлову будівлю "ІНФОРМАЦІЯ_1", загальною площею 540,7кв.м., житловою площею 365,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача та представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, господарський суд

ВСТАНОВИВ:

З матеріалів справи вбачається що 09.07.201 між ОСОБА_4 (орендодавець, відповідач) та ОСОБА_3 (орендар, позивач) укладеного Договір оренди нерухомого майна з правом викупу (далі -Договр (а.с. 7-8)).

За умовами п. п. 1, 1.1. Договору, орендодавець предає, а орендар бере у тимчасове володіння та користування з правом викупу наступне майно: нежитлову будівлю «ІНФОРМАЦІЯ_1», придатну для постійного проживання в ньому, заг. пл. 540,7 кв.м., житловою пл. 365,3 кв.м. буд. номер 4 (чотири), що знаходиться в АДРЕСА_1

Вартість майна, що орендується: 303000,00грн. (п. 1.2. Договору).

Позивач вказує, що 11 січня 2007 року сторонами було підписано Акт передачі майна (а.с. 9), внаслідок чого майно фактично перейшло у його користування.

Стверджує, що належним чином виконував свої зобов'язання за Договором, зокрема, ним було внесено відповідачеві всю належну орендну плату, а також усі інші платежі, що були передбачені Договором.

Зазначає, що 16.07.2007 між сторонами було укладено Акт передачі права власності (а.с. 10), відповідно до умов якого відповідач на підставі Договору оренди майна з правом викупу від 10.01.2007 передав, а позивач прийняв на праві власності нежитлову будівлю «ІНФОРМАЦІЯ_1», загальною площею 540,7 кв. м., житловою площею 365,3 кв.м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1.

Вказує, що 02.10.2012 ОСОБА_4 передала позивачеві, згідно з Актом передачі документації, документи, що підтверджували її право власності на майно (а.с.11). Однак, останніх для здійснення нотаріусом нотаріальних дій щодо реєстрації за позивачем права власності виявилося недостатньо, а від передачі додаткових документів відповідач відмовляється.

Зауважує, що неодноразово звертався до відповідача з проханням надати документи, яких бракує для реєстрації права власності, однак остання вимоги позивача залишає без реагування, чим порушує його право власності на майно, оскільки перешкоджає реєстрації такого права у встановленому законом порядку.

Вважає, що своїми діями відповідач фактично заперечує право власності позивача, зокрема шляхом ухилення від вчинення нотаріальних дій, лише в результаті яких можлива реєстрація за позивачем такого права. Тому, посилаючись на ч. 1 ст. 321, ст.ст. 391, 392 ЦК України, просить суд задовольнити позов.

Згідно листа від 27.06.2013 (а.с. 26) відповідач підтвердила, що між сторонами дійсно було укладено Договір оренди майна з правом викупу від 10.01.2007 року, який було повністю виконано. Вказала, що оскільки розрахунки були проведені у повному обсязі, вона передала право власності на нежитлову будівлю "ІНФОРМАЦІЯ_1", загальною площею 540,7 кв. м., житловою площею 365,3 кв.м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 ФОП ОСОБА_3 за актом від 16.07.2007 року. Зазначила, що ФОП ОСОБА_3 увесь час вимагає від неї додаткові документи для оформлення права власності. Повідомила, що постійно перебуває за межами області, у зв'язку з роботою, та просить суд розглядати справу без її участі і постановити рішення на розсуд суду.

В судовому засіданні представником позивача також не було надано пояснень стосовно того, які саме документи ним вимагалися від відповідача.

Оцінивши в сукупності матеріали справи, врахувавши пояснення учасників судового процесу, дослідивши законодавство, що регулює спірні відносини, господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, з огляду на наступне.

Так, правовий режим власності, порядок і умови набуття та припинення права власності, а також права володіння, користування та розпорядження майном визначаються законом.

Відповідно до ч.1 ст. 41 Конституції України, гарантується право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, а також рівність суб`єктів права власності перед законом (ч.4 ст.13 Конституції України).

Згідно з частинами 1, 2 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку встановлених законом.

Відповідно до ч. 2 ст.16 ЦК України, одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права.

Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах не заборонених законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ст. 392 Цивільного кодексу України, тільки власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Слід зазначити, що з системного аналізу приписів цивільного та господарського законодавства вбачається, що позов про визнання права власності - це не договірна вимога, оскільки право власності осіб, які перебувають у зобов'язальних правовідносинах, захищається за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права. При цьому позивачем за позовом про визнання права власності може бути учасник цивільних правовідносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб, претензіями на це майно третіх осіб, необхідністю одержати правовстановлюючі документи. Відповідачем даного позову може бути будь-яка особа, яка сумнівається у приналежності майна позивачу, або не визнає за позивачем права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Таким чином, для пред'явлення позову про визнання права власності у позивача на момент звернення до суду із відповідним позовом таке право має існувати, а інша особа - відповідач - повинна його оспорювати або не визнавати.

Враховуючи твердження позивача, що він набув право власності на нерухоме майно на підставі укладеного 10.01.2007 з відповідачем Договору оренди майна з правом викупу (а.с .7-8), однак не може його зареєструвати за відсутності всіх необхідних документів, судом проаналізовано зміст вказаного Договору.

Так, сторонами Договору визначено орендодавця - ОСОБА_4, та орендаря - ОСОБА_3, із зазначенням, зокрема, їх Свідоцтв про державну реєстрацію фізичної-особи-підприємця, а сам Договір та додатки до нього скріплено печатками ПП ОСОБА_4 та ПП ОСОБА_3 За вказаних обставин суд дійшов висновку, що такий Договір укладено між фізичними особами-підприємцями, тому спір у даній справі підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Згідно п. 8.1. Договору, майно, що орендується, переходить у власність орендаря, якщо він вніс орендодавцю всю належну йому орендну плату з вартості зданого на повний амортизаційний термін майна, а також вніс орендодавцю орендні платежі із залишкової вартості майна, оренда якого згідно з договором припинена до завершення амортизаційного терміну.

За пунктом 8.2. Договору, порядок передачі майна та оформлення права власності на майно, що орендується, здійснюється сторонами за актом передачі права власності протягом 10 днів з моменту останнього платежу, яким здійснено повну оплату.

Матеріалами справи підтверджено, що 11.01.2007 сторонами було підписано акт передачі майна в оренду (а.с.9), 16.07.2007 - Акт передачі права власності (а.с. 10), 02.10.2012 - Акт передачі документації (а.с.11).

Тобто, Договір оренди майна з правом викупу від 10.01.2007 є договором змішаного типу, оскільки містить умови як договору оренди так і договору купівлі-продажу.

Згідно статті 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

За ч. 1 ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 657 ЦК України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Згідно із ч. 3 ст. 640 ЦК договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Натомість, вищевказаний Договір нотаріально не посвідчений та, відповідно, його державну реєстрацію не здійснено, тому в частині купівлі-продажу він є не укладеним та не створює для сторін прав та обов'язків щодо переходу права власності на майно. Аналогічні висновки містяться у п. 13 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними).

За вказаного, договір від 10.01.2007 не може бути розцінено, як підстава виникнення у позивача права власності на спірне майно.

До того ж, матеріалами справи підтверджено, що 09.07.83р. ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було зареєстровано шлюб (а.с. 59-61), який розірвано 20.06.2005 (а.с. 60-61).

При цьому, згідно наданих до справи договору купівлі-продажу та витягу про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно (а.с. 12,13), спірне майно, а саме: нежитлова будівля (ІНФОРМАЦІЯ_1), загальною площею 538,3 кв.м., що знаходиться по АДРЕСА_1, було придбано відповідачем - ОСОБА_4 15.12.2003 року, тобто, під час перебування у шлюбі.

Отже, Договір щодо права викупу вчинявся також з порушенням приписів ст. 60 Сімейного кодексу України та ст.ст. 368-369 ЦК України.

Так, за ч. 1 ст. 60 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

У відповідності до ч.ч. 3,4 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

За ст. 367 Сімейного кодексу України, майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Слід зазначити, що доказів зміни статусу та підстав набуття відповідачем майна, в передбаченому ст. 367 Сімейного кодексу порядку, ні на дату підписання сторонами договору оренди з правом викупу, ні на день вирішення спору, матеріали справи не містять. Підстава виникнення у відповідача права власності на будівлю, згідно Витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно від 11.09.2012 є незмінно - договір купівлі-продажу від 15.12.2003 (а.с.14).

Стаття 369 ЦК України визначає засади здійснення права спільної сумісної власності. Так, за ч.1 цієї статті співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо р о з п о р я д ж е н н я спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має б у т и висловлена п и с ь м о в о і н о т а р і а л ь н о посвідчена (ч. 2 ст. 369 ЦК України). Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном (ч. 3 ст. 369 ЦК України).

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (ч. 4 ст. 369 ЦК України).

Аналогічні положення містить і ст. 65 Сімейного кодексу України, згідно ч.ч. 1 - 3 якої, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, я к і потребують н о т а р і а л ь н о г о п о с в і д ч е н н я і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Натомість, до матеріалів справи не надано доказів, на підтвердження необхідних повноважень відповідача на розпорядження спірним майном станом на 10.01.2007 (дата укладення договору оренди з правом викупу).

При цьому, надана до справи заява від 29.08.2013 (а.с.101) судом не розцінюється як належний доказ по справі, до того ж, за вищевикладених обставин, вона жодним чином не може впливати на фактичні права і обов'язки сторін та оцінку наслідків вчинюваних ними дій щодо предмету спору.

Слід також зазначити, що при огляді матеріалів реєстраційної справи, судом досліджувалася наявна в останній копія рішення Апеляційного суду Житомирської області від 04.09.2012 (а.с. 90-91), яким скасовано рішення Романівського районного суду Житомирської області від 31.07.2012 в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування, та ухвалено в цій частині нове рішення, яким визнано недійсним договір дарування нежитлової будівлі ІНФОРМАЦІЯ_1, загальною площею 540,7 кв. м., житловою площею 365,3 кв.м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1, укладений 12.10.2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_9 (а.с. 87).

Підставою скасування рішення районного суду зазначено факт неусвідомлення ОСОБА_5 своїх дій та неможливості керування ними при наданні згоди на укладення ним договору стосовно майна, яке є спільною сумісною власністю.

З вищенаведеного вбачається, що задоволення позову про визнання за позивачем права власності на нежитлову будівлю "ІНФОРМАЦІЯ_1", загальною площею 540,7 кв. м., житловою площею 365,3 кв.м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 суперечить приписам чинного законодавства.

Згідно ст. 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

За ст. 34 ГПК України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

З огляду на викладене, враховуючи, що позивачем не доведено належними доказами правомірність та обґрунтованість його вимог, у задоволенні позову суд відмовляє.

Судові витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 32-34, 49, 69, 82-85 ГПК України, господарський суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів з дня його оголошення. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено 30.08.2013

Суддя Вельмакіна Т.М.

Віддрукувати: 1- до справи

2- відповідачу (рек. з пов.)