ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
----------------------
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
14 серпня 2013 р.Справа № 815/3968/13-а
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Юхтенко Л.Р.
Судова колегія Одеського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - судді Федусика А.Г.,
суддів - Вербицької Н.В. та Кравченко К.В.,
при секретарі - Пальоній І.М.,
за участю: позивача - ОСОБА_1 та представника відповідача - Максимової Олександри Олександрівни,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 25 червня 2013 року за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення неправомірним і скасування та зобов'язання вчинити певні дії,
В С Т А Н О В И Л А :
У травні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України з вимогами визнати рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 22 квітня 2013 року за №268-13 неправомірним і скасування його та зобов'язати відповідача надати статус біженця ОСОБА_1.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначено, що вона не має змоги повернутися до Республіки Таджикистан, оскільки її життю та здоров'ю буде загрожувати небезпека через не сповідування ісламської релігії та в зв'язку з її національної належністю, а тому відмова в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим, а рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Крім того, позивачем вказано, що виїхати до країни свого другого громадянства (Російська Федерація) вона не має змоги, оскільки ніколи там не жила, немає нікого з рідних та в зв'язку з відсутністю коштів на переїзд та облаштування побуту.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 25 червня 2013 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з постановою суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій зазначається, що вказана постанова ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.
Заслухавши суддю - доповідача, розглянувши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою Республіки Таджикистан та Російської Федерації, за національністю - білоруска та православна християнка за віросповіданням.
04 серпня 2011 року позивачка разом із сином ОСОБА_4 прилетіла до міста Сімферополя, а 06 серпня 2011 року приїхала до м. Одеси.
25 січня 2012 року ОСОБА_1 звернулася до Управління у справах біженців та іноземців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду документів, щодо надання позивачу статусу біженця в Україні, Управлінням у справах біженців та іноземців ГУ ДМС України в Одеській області був складений висновок від 04 грудня 2012 року за № ODS 12/27, яким відмовлено позивачці у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування зазначеного висновку вказувалось, що обставиною для виїзду позивачки з Республіки Таджикистан були відсутність родичів та сприятливих умов для проживання в країні свого громадянського походження. Також, зазначалось, що невикористання можливості звернення до другої країни свого громадянського походження (Російської Федерації), виключає надання заявниці захисту в Україні.
Рішенням Державної міграційної служби України від 22 квітня 2013 року за №268-13 зазначений вище висновок було підтверджено та у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відмовлено, а 23 травня 2013 року вручено позивачу повідомлення за № 63 від 23 травня 2013 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту необґрунтованою, а рішення Державної міграційної служби України від 22 квітня 2013 року за №268-13 протиправним ОСОБА_1 звернулась з позовом до суду.
Вирішуючи спірне питання та відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що при розгляді заяви позивачки про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, відповідачем здійснені усі дії, передбачені законодавством для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою до відповідача. При цьому, відповідач діяв в межах Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі Закон), прийняв рішення відповідно до повноважень, у порядку та спосіб визначені цим Законом.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду та вважає його правильним з огляду на наступне.
Відповідно до ч.1 ст.6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно до п.1 ст.1 Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Також п.13 ст.1 наведеного Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Отже, враховуючи наведене можна дійти висновку, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування цих суб'єктивних обставин є першочерговим завданням для Державної міграційної служби України при вирішенні питання про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Однак, з протоколу співбесіди з ОСОБА_1 (а.с. 42-47) вбачається, що підставою для виїзду з Республіки Таджикистан були відсутність у зазначеній країні родичів та важкість життя. Крім того, з наведеного протоколу випливає, що позивачка не побоюється повернення до Республіки Таджикистан, однак не бажає повертатись, оскільки вважає, що її дитині потрібні безпечне майбутнє та можливість навчання. Також, ОСОБА_1 зазначалось, що за захистом до правоохоронних органів Республіки Таджикистан вона не зверталась.
Тому, приймаючи до уваги підстави виїзду позивача з країни свого попереднього перебування, а також враховуючи, що підчас розгляду справи ОСОБА_1 не було надано жодного доказу щодо її переслідування в Республіці Таджикистан і наявності загрози її життю та свободі в цій країні, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність у позивача ознак біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, які визначені в пунктах 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону.
Документів, які б свідчили про наявність підстав для надання статусу біженця, позивачем надано не було, а ті документи, які характеризують загальне положення в країні, в тому числі кримінальну та політичну ситуації, не містять конкретних відомостей про утиски позивача.
Крім того, у відповідності до абз. 6 ч. 1 ст. 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
З показань позивача вбачається, що внаслідок громадянської війни в Республіці Таджикистан, яка відбулась у 1992 році дуже сильно постраждало мирне населення, особливо населення російської національності, також бракувало їжі. Починаючи з 1997 року мати позивачки постійно жалілася на утиски. Позивачка та її родина знаходились під гнітом місцевого населення.
У 1998 році з метою працевлаштування позивачка була на території Російської Федерації (далі РФ), громадянкою якої була починаючи з 2002 року, однак перебуваючи в РФ ОСОБА_1 не вчинила жодних дій для отримання статусу біженця внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні своєї громадянської належності, що також підтверджує відсутність підстав для отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту в Україні.
Отже враховуючи, що РФ підпадає під визначення третьої безпечної країни, а позивачка перебувала в цій країні достатньо часу та мала можливість звернутися до компетентних органів із відповідною заявою, однак не звернулася, не зважаючи на те, що на даний час вона є громадянкою цієї країни, колегія суддів надходить до висновку, що підстави для надання позивачці статусу біженця в Україні відсутні, а оскаржуване рішення відповідача є обґрунтованим та таким, що відповідає вимогам Закону.
З урахуванням викладеного, колегія суддів надходить до висновку, що при розгляді справи судом першої інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, вірно встановлено фактичні обставини справи та надана правова оцінка.
Постанова суду першої інстанції викладена достатньо повно, висновки обґрунтовані з посиланням на конкретні норми Законів України та відповідають чинному законодавству.
Колегія суддів не може погодитися з посиланням апелянта на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, тому що всі процесуальні норми, передбачені адміністративним судочинством були виконані без порушень прав кожної сторони при розгляді справи.
Доводи, викладені у апеляційній сказі були предметом дослідження судом першої інстанції та свого підтвердження не знайшли.
За таких обставин, підстав для скасування рішення суду першої інстанції та задоволення апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, судова колегія,
У Х В А Л И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 25 червня 2013 року - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає чинності негайно, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України в порядку, встановленому КАС України.
Головуючий:
Судді: