УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №296/54/12-ц Головуючий у 1-й інст. Адамович О.Й.

Категорія 37 Доповідач Товянська О. В.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2013 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Житомирської області в складі:

головуючого судді : Товянської О.В.

суддів: Гансецької І.А., Кочетова Л.Г.

при секретарі : Дехтієвській Т.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання частково недійсними заповіту і договору довічного утримання, визнання права власності на частину житла і будівельні матеріали за апеляційними скаргами ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Корольовського райсуду м. Житомира Житомирської області від 30 квітня 2013 року, -

встановила:

В жовтні 2010р. ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, та, враховуючи доповнення до позову, просила визнати частково недійсним заповіт, складений ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2, визнати право власності на ? частину АДРЕСА_1, визнати право на будівельні матеріали, з яких збудовано гараж у АДРЕСА_2, визнати частково недійсним договір довічного утримання від 17.08.2006р., укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим №4222 в ? частині. Зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її колишній чоловік ОСОБА_5 Під час перебування у шлюбі вони вступили в житловий кооператив, за спільні кошти виплатили пай за квартиру, побудували гараж, придбали інше майно. Спільний заповіт щодо майна, набутого під час шлюбу, не складали. У 1993р. вони розлучилися, проте поділ спільного майна не здійснювали. Після смерті ОСОБА_5 позивач вирішила отримати свідоцтво про право власності на частку у спільному майні подружжя, але у державній нотаріальній конторі їй повідомили, що колишній чоловік заповів усе їх майно відповідачці ОСОБА_2 Вважає, що розподіл спільного майна колишнього подружжя на час посвідчення заповіту проведений не був, тому спірне спадкове майно перебувало у їх спільній сумісній власності, без визначення відповідних часток.

Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира Житомирської області від 30 квітня 2013 року позов ОСОБА_1 задоволено частково, визнано недійсним договір довічного утримання від 17.08.2006р., укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, посвідчений та зареєстрований за №4222 приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу ОСОБА_6 в частині передачі у власність ОСОБА_2 ? квартири АДРЕСА_1, визнано за ОСОБА_1 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1, в задоволенні позову в частині визнання частково недійсним заповіту від імені спадкодавця ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2, посвідчений 16.12.2003р. приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу ОСОБА_4 та в частині визнання за ОСОБА_1 право власності на будівельні матеріали, з яких побудований гараж АДРЕСА_2 відмовлено, стягнуто з відповідачів судові витрати.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить змінити рішення та відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову. Зазначає, що суд не в повному обсязі врахував фактичні обставини справи, не надав належної оцінки письмовим доказам, не враховано, що ОСОБА_5 отримано свідоцтво про право власності на кв.45 від 14.07.2006р., виданого виконкомом Житомирської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради від 13.07.2006 року за № 546, яке не визнано незаконним і не скасовано.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить змінити рішення та відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову. Зазначає, що в рішенні не обґрунтовано, на підставі якої матеріальної норми права суд визнав право власності на квартиру за ОСОБА_1, яка належить іншій особі. На момент укладення спірного договору між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 будь-яких законодавчо визначених перешкод чи заборон не існувало. Договір укладено у відповідності до вимог чинного законодавства, нею проведено відповідну державну реєстрацію майнових прав на цю нерухомість, вона є добросовісним набувачем і її право власності не може бути порушене.

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволенню не підлягають з таких підстав.

Як видно із матеріалів справи, із 25.02.1962р. по 03.05.1993р. ОСОБА_5 та ОСОБА_1 перебували у

зареєстрованому шлюбі. 31.10.2003р. ОСОБА_5 уклав шлюб із ОСОБА_2.

ОСОБА_5 16 грудня 2003 року заповів все належне йому майно відповідачці ОСОБА_2, а 17 серпня 2006 року їй же передав у власність спірну квартиру АДРЕСА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору довічного утримання (а.с. 29,35). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, помер.

Відповідно до пункту 23 Постанови Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року судам, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Судом на підставі довідки ЖБК№2 від 24 січня 2008р.№ 42 встановлено, що, починаючи з 1968 року ОСОБА_5 був членом ЖБК №2 і в березні 1982 року пай за спірну квартиру був повністю сплачений. Право власності на спірну квартиру за померлим було зареєстроване у 2006р.

Судом встановлено, що квартира є кооперативною, придбана ним з відповідачкою ОСОБА_1 в період шлюбу, відтак, є їх спільною сумісною власністю, а після розірвання шлюбу позивачка з сином вибула з квартири на інше постійне місце проживання. Згоди на відчуження квартири позивачка не давала.

Відповідно до ст.146 ЖК України, п.43 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, норм чинного на час виникнення спірних правовідносин КпШС України (ст.ст.22,24,28,29), а також роз"яснень Пленуму Верховного Суду України в п.6 постанови "Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи" від 18 вересня 1987р. №9 та 11 постанови "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995р. №20 у випадку сплати паю в ЖБК подружжям у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів квартира після повної сплати пайового внеску є їх спільним майном.

Судом встановлено, що пайові внески за спірну кооперативну квартиру були сплачені ОСОБА_5 в період шлюбу з ОСОБА_1 Апеляційний суд вважає факт придбання квартири в період шлюбу з позивачкою за рахунок спільних коштів доведеним.

Суд першої інстанції правильно вважав, що строк позовної давності для вимог про визнання права власності на 1/2 квартири не пропущено, оскільки згідно зі ст.10 КпШС України та ст. 76 також чинного на час виникнення спірних правовідносин ЦК Української РСР 1963 року в основу вирішення цього питання береться до уваги не час розірвання шлюбу, а факт порушення майнового права. Позивачка про порушення своїх прав дізналась після смерті колишнього чоловіка.

Суд правильно визнав, що провести у 2006р. відчуження ОСОБА_5 всієї квартири на свій розсуд без згоди ОСОБА_1, є неправильним. Посилання ОСОБА_2 на те, що після розірвання шлюбу у 1993р. подружжя поділило спільно нажите майно зі сплатою ОСОБА_1 грошової компенсації за кооперативну квартиру, не знайшло свого підтвердження, жодного доказу відповідачкою з цього приводу не подано, ніяких клопотань вона не заявляла.

Отримання ОСОБА_5 свідоцтва про право власності на квартиру замість реєстраційного посвідчення в зв'язку зі зміною законодавства, є суто технічною процедурою, правовий статус квартири не змінився, а тому на правильність ухваленого рішення не впливає.

Позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири 28.02.2011р., укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, ОСОБА_1 не заявляла, цей договір є чинним, тому на даний час колегія суддів вважає, що права ОСОБА_3 не є порушеними, а тому її скарга задоволенню не підлягає.

Суд першої інстанції дав відповіді на всі доводи позивачів, не порушивши вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі як мотивування судового рішення судом, який має право за певних обставин на дослідження нових доказів та переоцінку доказів.

Рішення в частині відмови у задоволенні решти вимог ніким не оскаржується, а тому не є предметом апеляційного розгляду (п. 15 постанови Пленуму Верховного суду України № 12 від 24.10.2008 року "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку").

Рішення суду є законним і справедливим.

Керуючись ст.ст.209,218, 303,304,307,308,313-315,319,324,325 ЦПК України, колегія суддів

ухвалила:

Апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Корольовського районного суду м. Житомира Житомирської області від 30 квітня 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий: Судді: