ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД

Миколаївської області

Справа № 477/351/13-ц

Провадження 2/477/356/13

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

          26 червня 2013 року Жовтневий районний суд Миколаївської області в складі: головуючого у справі судді – Глубоченка С.М.

при секретарі – Капінус Є.В.,

з участю: позивача – ОСОБА_1,

представників позивача – ОСОБА_2, ОСОБА_3,

відповідача – ОСОБА_4,

розглянувши в відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про витребовування майна з чужого незаконного володіння та стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

11 лютого 2013 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив суд зобов’язати відповідача ОСОБА_4 повернути йому майно, зазначене в переліку на загальну суму 48852,00 грн. та трудовитрат на суму 10840,00 грн., а всього 59692,00 грн., стягнути з відповідача на його користь моральну шкоду в розмірі 10000,00 грн. та судові витрати по справі.

В обґрунтування позову вказував, що на підставі договору купівлі-продажу від 28 жовтня 2004 року № 1440, посвідченого приватним нотаріусом Жовтневого районного нотаріального округу Миколаївської області ОСОБА_5 ним за власні кошти був придбаний житловий будинок №14 по вул. Лиманській в с. Лимани Жовтневого району Миколаївської області. Вказаний договір був оформлений на відповідача, якій він беззаперечно довіряв, оскільки його дружина ОСОБА_6 не могла прибути до нотаріуса та надати згоду на придбання житлового будинку через те, що знаходилась на заробітках в Італії. Після офіційного розірвання шлюбу з ОСОБА_6, позивач звернувся до відповідача з метою переоформлення будинку на його ім’я, однак відповідач категорично відмовилась в такому переоформленні, згодом приватизувала земельну ділянку під будинком та зареєструвала право власності за собою в КП «ММБТІ». Після цього, позивач неодноразово звертався до суду з позовними заявами про визнання договору недійсним, заміні покупця та визнання за ним права власності. Всі ці судові тяжби тривають з 2007 року та за цей період відповідач всіляко принижувала його, намагалась притягти до кримінальної відповідальності за спричинення їй нібито тілесних ушкоджень, обмовляла його. Вказане призвело до того, що позивач зараз є інвалідом по зору та самостійно не може вирішувати будь-які питання.

Також зазначив, що в період з 28 жовтня 2004 року по 29 липня 2007 року він проживав в житловому будинку №14 по вул. Лиманській в с. Лимани Жовтневого району Миколаївської області один та облаштовував його, що підтверджується відзивом-характеристикою від 12 серпня 2007 року. Ним було придбано майно згідно переліку на загальну суму 48852,00 грн. Пізніше, майно зазначене в переліку, з незалежних від позивача причин, вибуло з його володіння та знаходиться у володінні відповідача в житловому будинку №14 по вул. Лиманській в с. Лимани Жовтневого району Миколаївської області, що підтверджується переліком речей і інструментів, завіреним секретарем Лиманівської сільської ради Жовтневого району Миколаївської області,

складеного в присутності сусідів – свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 (№135,136,137 від 21 лютого 2008 року). З питань збереження речей позивач звертався до Жовтневого РВ УМВС України в Миколаївській області 25 лютого 2008 року, в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи від 04 березня 2008 року відповідач

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 не зміг пояснити підтримує він позов або не підтримує, пояснював про незаконність позбавлення його власності на будинок №14 по вул. Лиманській в с. Лимани Жовтневого району Миколаївської області, шахрайські дії відповідача відносно нього, вказував на те, що відповідач побила його, в результаті чого він не бачить, не чує та не розуміє що робить, оскільки є інвалідом.

Представники позивача позов підтримали, просили його задовольнити з підстав, викладених в ньому.

Представник ОСОБА_2 крім обставин, викладених в позовній заяві та в поясненнях на заперечення від 26 квітня 2013 року, в судовому засіданні пояснила, що відповідач є шахрайкою, «профурою», «професійною воровкою», яка шахрайськими діями заволоділа будинком №14 по вул. Лиманській в с. Лимани Жовтневого району Миколаївської області, не повертала майно, яке належить її брату ОСОБА_1, що знаходилось у вказаному будинку. Зазначила, що в судовому засіданні 22 квітня 2013 року відповідач повідомила, що в неї немає ніякого майна позивача, а тому є підстави стягнення з відповідача грошової компенсації за вказане майно. Крім цього пояснила, що трудовитрати розраховані нею особисто, як інженером, згідно будівельних норм і правил, моральна шкода визначена з власних міркувань з урахуванням моральних страждань позивача.

Відповідач у письмових запереченнях та усних виступах у відкритому судовому засіданні проти пред’явленого позову заперечувала, вказуючи на його безпідставність. На підтвердження своїх доводів надавала суду документи, що підтверджували придбання нею за власний кошт послуг та товарів (предметів побуту і т.ін.), одержані нею доходи у період, який вказується позивачем як спірний, а також одержані позивачем доходи у вказаний період. Крім того, відповідач заявила про пропуск позивачем загального строку позовної давності для звернення до суду з даною позовною заявою.

В судовому засіданні було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Вислухавши пояснення сторін та їх представників, заслухавши показання свідків, дослідивши матеріали справи та наявні в ній докази в їх сукупності та в контексті заявлених позовних вимог, судом встановлено наступне.

Позивачем пред’явлений позов до відповідача про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний). В той же час, позовна заява містить майнову вимогу про стягнення трудовитрат на суму 10840,00 грн., а також моральної шкоди на загальну суму 10000,00 грн.

За загальним правилом Конституції України як Основного Закону, визначеним в статті 6, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Відповідно, Жовтневий районний суд Миколаївської області є органом державної влади, який належить до судової гілки влади України. В свою чергу, статтею 19 Конституції визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 129 Конституції України встановлено основні засади судочинства в Україні. Законодавцем до таких основних засад судочинства серед іншого віднесено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Аналогічні за своєю юридичною суттю норми містяться в статті 10 ЦПК України. Так, відповідно до частин 2, 3 вказаної статті, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом».

Доказами згідно частини 1 статті 57 ЦПК України є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення

сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Системний аналіз наведених норм Основного Закону та ЦПК України дозволяє зробити висновок про те, що суд не має права надавати переваги будь-якій із сторін при поданні нею своїх доводів та заперечень в порівнянні з іншою стороною. Натомість, суд як орган судової влади, зобов’язаний створити такі умови розгляду, коли сторони на підставі належних та допустимих доказів, добросовісно користуючись наданими процесуальними правами, доведуть правильність, правомірність та обґрунтованість власних вимог або заперечень у відкритому судовому процесі на підставі принципу змагальності.

Також, відповідно до статті 15 ЦК України, кожна особа як носій певного обсягу прав і обов’язків має право звернутись до суду за захистом лише свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (не виключаючи інституту представництва).

Обґрунтовуючи своє право на майно, яке начебто перебуває у незаконному володінні відповідача, позивач в якості доказу надавав Перелік речей і інструментів ОСОБА_1 і ОСОБА_10, які знаходяться в с. Лимани по вул. Линанській, будинок №14 (мовою оригіналу: Перечень вещей и инструментом ОСОБА_1 и ОСОБА_11, находящиеся в с. Лиманы по ул. Лимановская дом 14).

В той же час ОСОБА_10 стороною у даній справі не є, відомостей про пред’явлення ним відповідних вимог до відповідача в суду на момент прийняття рішення у справі немає.

Суд не приймає Перелік речей і інструментів ОСОБА_1 і ОСОБА_10, які знаходяться в с. Лимани по вул. Линанській, будинок №14 (далі- Перелік) як належний доказ в контексті заявлених позовних вимог з огляду на таке.

По-перше, поданий доказ не ідентифікує відповідну частину майна з вказаного Переліку, на яку претендує саме позивач. При цьому, з огляду на приписи статті 15 ЦК України, позивачем не доведено його право вимагати все майно з вказаного Переліку.

По-друге, як встановлено в судовому засіданні, вказаний Перелік було складено за відсутності відповідача та без фактичного огляду витребуваного майна, без участі безсторонніх свідків тощо. Особи, підписи яких містяться на вказаному Переліку, повідомили суду (свідки ОСОБА_9Г, ОСОБА_7 – у судовому засіданні за участі позивача та його представників, а ОСОБА_8 – заявою від 07 березня 2013 року (а.с.44), що такий Перелік дійсності не відповідає, оскільки підписаний ними зі слів та за проханням позивача, за відсутності відповідача, без фактичного огляду відповідного майна.

Втретє, вказане в Переліку майно не можливо визначити за його родовою та іншою приналежністю, оскільки відсутні технічні характеристики цього майна (розмір, матеріал виготовлення тощо), назви торгових марок, кількість, комплектність та ін.

Крім цього, вартість кожного майна в Переліку, визначена на власний розсуд позивача за, як вказує представник позивача ОСОБА_2, ринковими цінами.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів того, що витребуване ним майно законно придбавалось позивачем (купувалось чи законно набувалось у інший спосіб), передавалось відповідачу тощо.

Суду не доведений позивачем також факт наявності такого витребуваного майна у відповідача.

Твердження представника позивача ОСОБА_2 про те, що відповідач начебто визнала належність позивачу спірного майна саме згідно Переліку, спростовується матеріалами справи, зокрема заявою відповідача від 03 березня 2008 року на ім’я «начальника РВ ММУ Жовтневого району» (а.с.188).

Серед іншого, думка представника позивача ОСОБА_2, що Перелік затверджений Лиманівською сільською радою Жовтневого району є помилковою, оскільки секретарем виконкому Лиманівської сільської ради Жовтневого району Миколаївської області ОСОБА_12, 21 лютого 2008 року засвідчено лише справжність підписів осіб, які підписали зазначений Перелік.

За таких обставин позов у цій частині пред’явлено без належних підстав, а надані позивачем доводи є надуманими та такими, що належними та допустимими доказами, в межах позову, не підтверджені.

При цьому, судом враховано позицію Пленуму Верховного Суду України, наведену в частині 2 пункту 8 Постанови № 2 від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», відповідно до якої ЦПК України не передбачає можливості заміни позивача та його залучення за ініціативою суду.

Щодо вимоги позивача про стягнення трудовитрат та відшкодування моральної шкоди суд зазначає наступне.

З урахуванням принципу змагальності судового процесу, позивачем належними та допустимими доказами не доведено факт понесення ним трудовитрат.

Позивачем та його представниками не наведено розрахунку, з якого позивач виходив при обрахуванні суми позовних вимог у цій частині.

Тобто, заявлена позивачем в цій частині сума позовних вимог є відверто надуманою та безпідставною.

В свою чергу суд не приймає до уваги посилання представника позивача ОСОБА_2 на будівельні норми та правила, а також на її технічну освіту, оскільки такі посилання будь-якими фактичними даними не підтверджені, а відповідний представник надаючи такі пояснення виходила з власних суб’єктивних міркувань.

Відшкодування моральної шкоди можливо у випадках, передбачених законом, за наявності шкоди, протиправності діяння її заподіювача, причинного зв’язку між шкодою і протиправним діянням та наявності вини заподіювача шкоди.

Обов’язок відшкодувати моральну шкоду виникає в разі порушення законних прав потерпілої особи за умови, якщо обов’язок з відшкодування такої шкоди передбачений законодавством. Крім того, потерпіла особа має довести наявність шкоди та причинний зв’язок між шкодою та протиправним діянням.

Відповідно до роз’яснень, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходить, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

В межах пред’явленого позову позовна вимога про стягнення моральної шкоди є похідною від вимоги про витребування майна та відшкодування трудовитрат.

Протиправного діяння або бездіяльності відповідача по відношенню до позивача, в межах предмету спору, в судовому засіданні судом не встановлено. Вказане не підтверджено також й дослідженими матеріалами справи.

З огляду на викладене вказані вимоги про стягнення трудовитрат та про відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню.

Відповідачем ОСОБА_4 заявлено про застосування строку позовної давності, про що суд зазначає наступне.

Згідно приписів статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

У відповідності до частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

На думку суду початок перебігу строку позовної давності в спірних правовідносинах починається з дня, коли набула законної сили ухвала апеляційного суду Миколаївської області від 16 листопада 2011 року (а.с.147), якою остаточно вирішено спір між сторонами щодо будинку №14 по вул. Лиманській в с. Лимани Жовтневого району Миколаївської області, в якому, з позиції позивача, знаходяться витребуване майно та інструменти.

Отже, строк позовної давності в спірних правовідносинах не сплинув, а його слід рахувати з 16 листопада 2011 року, а не з 2004 року, як вказує відповідач.

З огляду на вищевикладене, суд вважає позов не обґрунтованим і таким, що задоволенню не підлягає в повному обсязі.

Керуючись статтями 208-209, 212-215, 218 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про витребовування майна з чужого незаконного володіння та стягнення моральної шкоди – відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Миколаївської області через Жовтневий районний суд Миколаївської області протягом десяти днів з дня проголошення рішення або отримання його копії.

(Повний текст рішення виготовлено і підписано 27 червня 2013 року).

СУДДЯ                                                  С.М.ГЛУБОЧЕНКО