Справа № 2523/2692/2012 Провадження № 22-ц/795/1431/2013 Головуючий у I інстанції - Майборода С. М. Доповідач - Шитченко Н. В.

Категорія - цивільна

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 червня 2013 року м. Чернігів

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

Головуючого-судді Шитченко Н.В.,

суддів: Євстафіїва О.К., Смаглюк Р.І.,

при секретарі: Зіньковець О.О.,

за участю представника апелянта ОСОБА_1,

прокурора Курило Я.М.,

відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Чернігові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3, поданою через представника ОСОБА_1, на рішення Чернігівського районного суду від 22 квітня 2013 року по справі за позовом прокурора Чернігівського району до ОСОБА_3, ОСОБА_2 про визнання недійсним договору міни та визнання незаконними державних актів на право власності на земельні ділянки, -

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Чернігівського районного суду від 22 квітня 2013 року позовні вимоги прокурора Чернігівського району задоволено частково. Визнано недійсним договір міни земельних ділянок від 29 грудня 2007 року, укладений між ОСОБА_4, яка діяла від імені ОСОБА_2 за довіреністю, посвідченої 02 листопада 2007 року приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрованою в реєстрі за № 5620, та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6, реєстровий № 5507, з моменту його укладення.

Визнано незаконним Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку розміром 1,9024 га для ведення особистого селянського господарства, що розташована за межами населеного пункту Іванівської сільської ради Чернігівського району та області, серії ЯЛ № 790458, виданий ОСОБА_3

В задоволенні позовних вимог щодо визнання незаконним Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку площею 1,1775 га серії ЯЛ № 790460, виданий ОСОБА_3 - відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповноту з'ясування обставин, що мають значення для справи, просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким в задоволенні позову відмовити.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції не дав правової оцінки тій обставині, що оспорюваний договір міни відповідає вимогам чинного земельного законодавства і не порушує вимог мораторію на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Апелянт зазначає, що обмін земельних ділянок може відбуватися як відповідно до ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», так і відповідно до вимог ЦК України. Вказує, що висновок суду про те, що дозволеним є лише обмін в порядку, передбаченому Рекомендаціями щодо обміну земельними ділянками, одержаними власниками земельних часток (паїв) в натурі (на місцевості), є помилковим, оскільки вказані рекомендації регулюють відносини безпосередньо між власниками земельних часток (паїв), які одержали державний акт на право власності на земельну ділянку всередині єдиного масиву і який посвідчує право спільної часткової власності чи спільної сумісної власності. Вказані Рекомендації не регулюють відносини, які виникли при укладенні договору міни земельних ділянок від 29 грудня 2007 року.

Апелянт стверджує, що укладений договір міни не є удаваним правочином в розумінні статті 235 ЦК України і не приховує фактичний договір купівлі-продажу.

Апеляційна скарга містить також посилання на те, що прокурор не мав права на звернення до суду з даним позовом в інтересах держави, оскільки не визначив, в чому саме полягає порушення державних інтересів відповідно до ст. 45 ЦПК України та рішення Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 1-1/99. На думку апелянта, позов прокурора та оскаржуване рішення суду порушують законні права та інтереси сторін договору міни земельних ділянок, оскільки державні акти на право приватної власності на земельні ділянки, видані відповідачу на підставі договору міни, є законними.

Також апелянт вважає, що суд безпідставно дійшов висновку про не пропущення прокурором строку позовної давності, оскільки позивач мав можливість перевірити правильність укладеного договору міни від 29 грудня 2007 року з дати його укладення та державної реєстрації, а не лише після оформлення державних актів, в зв'язку з чим підстави пропуску процесуального строку не були поважними, і, вважаючи строк не пропущеним, суд першої інстанції порушив права відповідача.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду - залишенню без змін, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасовано правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що фактично між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відбувся договір купівлі-продажу земельної ділянки, що належала останній, оскільки встановлено, що про укладання договору міни, а також про належність їй іншої земельної ділянки меншого розміру за цим договором, остання обізнана не була. Суд прийшов до висновку, що договір міни є удаваним правочином, який приховує інший правочин - договір купівлі-продажу земельної ділянки, що є підставою для визнання фактично укладеного від імені ОСОБА_2 договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним, оскільки правовідносини, що випливають за укладеним договором міни, не настали. Крім цього, в порушення «Рекомендацій щодо обміну земельними ділянками, одержаними власниками земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості)» сторонами було проведено обмін земельної частки (паю) ОСОБА_2 на земельну ділянку не аналогічного цільового призначення.

Такий висновок суду першої інстанції ґрунтується на матеріалах справи і відповідає вимогам чинного законодавства.

Встановлено, що ОСОБА_2, як член колишнього КСП «Авангард» отримала право на земельну частку (пай) та в подальшому, 09 серпня 2007 року їй було видано державний акт серії ЯГ № 867152 на право власності на земельну ділянку площею 3,08 га на території Іванівської сільської ради Чернігівського району та області для ведення особистого селянського господарства, що складається з 1,9 га ріллі (пай НОМЕР_1) та 1,18 га пасовища (пай НОМЕР_2) (т. 1 а.с. 27, 185).

29 грудня 2007 року між ОСОБА_2, від імені якої діяла ОСОБА_4 на підставі довіреності, посвідченої 02 листопада 2007 року приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрованої в реєстрі за № 5620, та ОСОБА_3 було укладено договір міни вищевказаної земельної ділянки, що належала ОСОБА_2 на підставі державного акту, та земельних ділянок площею 0,0100 га та 0,0100 га, що належали ОСОБА_3 на підставі державних актів серії ЯГ № 892255 та серії ЯГ № 892256 (т. 1 а.с. 33-34).

Враховуючи вартість майна, що підлягало обміну, ОСОБА_2 до підписання договору біло здійснено доплату в розмірі 14869,17 грн.

15 червня 2012 року ОСОБА_3 на підставі договору міни від 29 грудня 2007 року був виданий державний акт серії ЯЛ № 790458 на право власності на земельну ділянку площею 1,9024 га для ведення особистого селянського господарства, що розташована за межами населеного пункту Іванівської сільської ради Чернігівського району та області (т. 1 а.с. 38).

З акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 30 листопада 2012 року, складеного державною інспекцією сільського господарства в Чернігівській області встановлено, що договір міни земельних ділянок, на підставі якого в подальшому ОСОБА_3 було отримано державний акт, укладено в порушення вимог законодавства, всупереч мораторію на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення (т. 1 а.с. 22-25).

Вказані обставини були встановлені під час ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Управління Держкомзему у Чернігівському районі Чернігівської області за період з 01 січня 2010 року по 31 березня 2012 року, про що було складено відповідний акт від 24 липня 2012 року (т. 1 а.с. 9-15).

Листом від 27 липня 2012 року Чернігівською районною державною інспекцією повідомлено прокурора Чернігівського району про виявлені факти порушення чинного земельного законодавства при оформленні оспорюваного договору міни (т. 1 а.с. 4-8).

Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до ч. 5 ст. 36-1 ЗУ «Про прокуратуру» прокурор самостійно визначає підстави представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року у справі № 1-1/99, прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому саме полягає порушення інтересів держави чи чому існує загроза інтересам держави, і ця заява є підставою для порушення справи в суді.

Апеляційний суд погоджується з висновком районного суду про те, що прокурор в позові зазначив обґрунтування порушених, на його думку, інтересів держави, визначивши їх в позовній заяві (т. 1 а.с. 1-3). Прокурор послався на те, що у правовідносинах, які є предметом розгляду по даній справі, мають місце порушення встановленого на законодавчому рівні порядку розпорядження землями сільськогосподарського призначення, що і стало підставою звернення прокурора до суду з даним позовом в інтересах держави.

За даних обставин доводи апеляційної скарги відносно того, що прокурор не мав права на звернення до суду з даним позовом в інтересах держави, оскільки обмін відбувся між приватними особами, не спростовують висновку суду першої інстанції про те, що подання прокурором позову є правомірним.

Також не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду доводи апелянта відносно безпідставного поновлення судом строку позовної давності.

Ст. 256 ЦК України визначено позовну давність, як строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Ст. 257 ЦК України встановлює загальну позовну давність тривалістю у три роки. Пункт 28 Постанови Пленуму ВСУ України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 містить роз'яснення, що перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як вбачається з матеріалів справи, договір міни земельних ділянок було укладено 29 грудня 2007 року, і в цей же день його було посвідчено та зареєстровано в реєстрі приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 Проте, державний акт на підставі вказаного договору міни ОСОБА_3 отримала лише 15 червня 2012 року. Таким чином, висновок суду першої інстанції відносно того, що органи, уповноважені державою здійснювати контроль за дотриманням земельного законодавства, не мали реальної можливості перевірити правомірність укладання спірного договору міни і про порушення їм стало відомо лише при проведенні ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності, що мало місце 24 липня 2012 року, є вірним і не спростовується доводами апеляційної скарги та іншими матеріалами справи.

Враховуючи приписи ч. 1 ст. 261 ЦК України, прокурор звернувся до суду в межах встановленого законодавством строку позовної давності, про що і зазначив в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції.

Ст. 203 ЦК України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Відповідно до положень ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно з ст. 235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

В п. 25 Постанови Пленуму ВСУ України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 зазначено, що за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2, від імені якої було укладено спірний договір міни, отримала ще на стадії оформлення довіреності гроші за земельну ділянку, яку не використовувала. Про укладення договору міни їй фактично нічого не було відомо. Правовстановлюючий документ на землю, яка їй в даний час належить за оспорюваним договором міни, ОСОБА_2 не отримала і за призначенням цю землю також не використовує. Такі дії сторін, на думку колегії суддів, свідчать про те, що ОСОБА_2 здійснила відчуження за гроші належної їй земельної ділянки, а не обміняла її на іншу ділянку з доплатою.

Відмову ОСОБА_2 від визнання цих обставин в ході апеляційного розгляду даної справи суд не може прийняти, оскільки доказів відносно того, що відповідач свідчила про фактичне відчуження земельної ділянки в суді першої інстанції через помилку, що має істотне значення, обман, насильство, погрозу, тяжкі обставини, тощо, суду не надано.

Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов до висновку, що оспорюваний договір міни від 29 грудня 2007 року є удаваним правочином, який приховує інший правочин - договір купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення.

Положеннями ст. 21 ЦК України передбачено можливість визнання незаконним правового акту індивідуальної дії, виданого органом державної влади, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права та інтереси, отже суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що при визнанні недійсним договору міни, на підставі якого ОСОБА_3 було видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 1,9024 га, такий державний акт слід також визнати незаконним.

Інші доводи апеляційної скарги також не заслуговують на увагу колегії суддів враховуючи наступне.

Пунктом 15 перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, а саме укладання договору міни від 29 грудня 2007 року), до 1 січня 2008 року було передбачено заборону здійснювати купівлю-продаж або відчуження іншим способом земельних ділянок і зміну цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

Порядок обміну земельних ділянок врегульовано ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 05 червня 2003 року. Згідно п. 16 Рекомендацій щодо обміну земельними ділянками, одержаними власниками земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), затверджених наказом Держкомзему від 17 листопада 2003 року № 288, можливим є лише обмін земельних ділянок, за схемою «пай на пай». При цьому, такий обмін можливий лише коли особа, ділянка якої знаходиться всередині єдиного масиву, виявляє бажання використовувати її самостійно. В цьому випадку вона може обміняти цю ділянку на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву. Наведений обмін впроваджений з метою забезпечення права власників земельних часток (паїв) на самостійне господарювання на землі.

Таким чином, однією з умов обміну має бути мета власника здійснювати самостійне господарювання на землі. Але ОСОБА_2 і суду першої інстанції, і апеляційному суду вказувала на те, що наміру використовувати належну землю вона не має. Земельним законодавством не визначено порядок обміну земельних часток (паїв), належних особам на праві власності, за інших умов або обставин, а отже доводи апеляційної скарги про відсутність підстав для застосування до спірних відносин Рекомендацій щодо обміну земельними ділянками, одержаними власниками земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), не беруться до уваги при вирішенні цього спору.

Оспорюваним договором міни було здійснено обмін земельної частки (паю) ОСОБА_2 на земельну ділянку іншого розміру та цільового призначення, а отже, висновок суду першої інстанції про те, що його вчиненням було порушено мораторій на заборону відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, доводами апеляційної скарги не спростований.

Наявність договору міни земельної чакстки (паю), що складається із земельної ділянки площею 3,08 га, на земельну ділянку площею 0,02 га свідчить про фактичне відчуження земельної ділянки, призначеної для ведення особистого селянського господарства, що суперечить приписам ЗК України та ч. 1 ст. 203 ЦК України, якою встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, ч. 1 даної статті, згідно якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Сукупність обставин справи приводить апеляційний суд до переконання, що оскаржуване рішення ґрунтується на повно та всебічно досліджених доказах, оцінка яких проведена у відповідності до положень ст.ст. 57-66 ЦПК України і доводи апеляційної скарги їх не спростовують та не містять передбачених законом підстав для скасування вірного по суті рішення.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 319, 324 ЦПК України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану через представника ОСОБА_1, - відхилити.

Рішення Чернігівського районного суду від 22 квітня 2013 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили негайно з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий:Судді: