АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 22-ц/796/8077/2013

Головуючий у 1 інстанції: Бортницька В.В.

Доповідач: Кирилюк Г.М.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 червня 2013 року м.Київ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого-судді Кирилюк Г.М.,

суддів: Панченка М.М., Мазурик О.Ф.

при секретарі Мікітчак А.Л.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 25 квітня 2013 року,-

в с т а н о в и л а:

11.02.2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вищевказаним позовом, в якому просила визнати поширені ОСОБА_2 відомості, а саме, що вона «... людина, яка професійно непригідна, людина, яка порушує закон про корупцію, бо вона була вчителькою, стала замміністра тільки тому, що вона є сестрою дружини ОСОБА_4 - міністра юстиції, після того була направлена в Європу, а після того корупційно призначена уповноваженою з питань захисту прав людини...» такими, що не відповідають дійсності та принижують її честь, гідність та шкодять діловій репутації. Зобов'язати ОСОБА_2 спростувати поширені недостовірні та негативні відомості у той же спосіб, яким вони були розповсюджені, протягом одного місяця з дня набрання законної сили рішення суду у цій справі.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на телеканалі «Інтер» у прямому ефірі транслювалась телепрограма «ІНФОРМАЦІЯ_2». У цій програмі в якості запрошеного учасника брала участь народний депутат України ОСОБА_2, яка озвучила недостовірну та негативну інформацію, що не відповідає дійсності, ганьбить її честь, гідність та шкодить діловій репутації. Вважала, що відповідач має спростувати неправдиву та недостовірну інформацію тим же способом, яким її розповсюдила, тобто шляхом виступу на загальнонаціональному телеканалі.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 25 квітня 2013 року позов задоволено. Визнано недостовірною, такою, що принижує честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_1, поширену ОСОБА_2 в ефірі програми «ІНФОРМАЦІЯ_2» на телевізійному каналі «Інтер» ІНФОРМАЦІЯ_1 інформацію наступного змісту: «... людина, яка професійно непригідна, людина, яка порушує закон про корупцію, бо вона була вчителькою, стала замміністра тільки тому, що вона є сестрою дружини ОСОБА_4 - міністра юстиції, після того була направлена в Європу, а після того корупційно призначена уповноваженою з питань захисту прав людини...».

З метою спростування недостовірної інформації зобов'язано ОСОБА_2 в ефірі телеканалу «Інтер» повідомити про ухвалене у справі рішення в період часу виходу в ефір телепрограми «ІНФОРМАЦІЯ_2» протягом місяця з дня набрання рішенням законної сили.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Свої доводи обґрунтовує порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Зазначив, що висновок суду про те, що наявні у справі докази дають змогу перевірити висловлювання відповідача на предмет їх відповідності і дійсності, а тому їх не можна вважати оціночним судженням, суперечить положенням частин 1,2 статті 30 Закону України «Про інформацію», оскільки прямо пов'язує можливість кваліфікації висловлювання, як оціночного судження, із наявністю доказів.

Не відповідає обставинам справи висновок суду про те, що відповідачем не було доведено той факт, що розповсюджена інформація є дійсною. Відповідачем було доведено, що характер інформації, яка була озвучена відповідачем, свідчить про те, що інформація одночасно містить як фактичні твердження, так і оціночні судження. За таких підстав судове рішення є необґрунтованим, оскільки суд неправильно оцінив докази.

Фактичне твердження щодо наявності родинних відносин позивача та Міністра юстиції України не могло бути визнано недостовірним, оскільки згідно із наданими суду джерелами інформації воно визнається самим позивачем та не є негативним. Інші критичні висловлювання становлять оціночні судження. Крім цього, спірна фраза штучно відокремлена позивачем з контексту виступу відповідача та виділена з цілого речення, що штучно оминає увагою загальний контекст дискусії. Повний текст виступу містить критичні висловлювання на адресу позивача у зв'язку з виконанням позивачем повноважень на посаді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. При цьому відповідач не мав на меті завдання шкоди правам чи інтересам позивача, але вважав за необхідне не тільки надати оцінку діяльності відповідача, але й розкрити причини, які спонукали відповідача до цієї критики. Позивач добровільно погодився виступати у публічній дискусії з питань, які становлять великий громадській інтерес, що транслювалась у прямому ефірі, був обізнаний з форматом передачі та мав бути готовим до того, що критика на його адресу може бути зроблена у спосіб та за стилем, які не будуть відповідати загальноприйнятним межам критики пересічної особи та не будуть схвальними для позивача.

При ухваленні рішення судом також не враховано відповідні правові позиції Європейського суду при вирішенні справ за статтею 10 Конвенції, а обраний судом спосіб захисту не відповідає змісту позовних вимог.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_5 апеляційну скаргу підтримала та просить її задовольнити.

Представник позивача ОСОБА_6 просить апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

За змістом ч.1 ст. 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Відповідно до ст. 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Згідно з ч.1, ч. 2 ст.30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п.19 постанови від 27 лютого 2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності, честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», відповідно до ст. 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності ( на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень ст. 10 Конвенції.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що інформація, поширена відповідачем на телеканалі «Інтер» у прямому ефірі, є недостовірною, оскільки доказів, які б достовірно підтверджували факт порушення позивачем законодавства, направленого на протидію та запобігання корупції, перебування в родинних відносинах з ОСОБА_4 та використання їх в особистих інтересах суду стороною відповідача не надано.

На думку суду вказаний вислів є фактично звинуваченням у порушенні закону і порушує особисте немайнове право позивача мати репутацію особи, що не вчиняла протиправних дій.

При цьому суд виходив також з того, що в установленому законом порядку Постанова Верховної ради України №4460-VІ від 24.04.2012 р. «Про призначення ОСОБА_1 Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини» протиправною з мотивів невідповідності її Закону України «Про запобігання та протидію корупції» не визнавалася. Вказана інформація безпосередньо стосується характеристики позивача, як Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а тому не може бути розцінена як інформація, що не містить фактичних даних.

З таким висновком суду погодитись не можна, оскільки він зроблений без належного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін, оцінки наданих ними доказів та з неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, з огляду на таке.

Досліджуючи характер оспорюваної інформації, колегія суддів дійшла висновку, що остання містить як фактичні твердження, так і оціночні судження.

Так, до фактичних тверджень відносяться відомості про те, що позивач: є «людиною»; «працювала вчителькою»; «була призначена на посаду заступника міністра» ; перебуває у родинних відносинах з Міністром юстиції»; «була призначена Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини», які не можна розцінити, як негативні.

З огляду на те, що ч. 3 ст. 277 ЦК України встановлено презумпцію недостовірності негативної інформації про особу, позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Критичне висловлювання відповідача про те, що позивач є «професійно непригідною» людиною, є особистим ставленням останньої до професійних якостей позивача та є оціночним судженням.

При цьому колегія суддів бере до уваги доводи представника апелянта в тій частині, що відповідач, як депутат Верховної Ради України, має право на власну оцінку професійних якостей позивача, а також те, що критичні судження останньої обумовлені ходом обговорення питання щодо призначення позивача на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у парламенті під час пленарного засідання 24 квітня 2012 року, що підтверджується стенограмою засідання Верховної Ради України, яка знаходиться в матеріалах справи.

Посилання суду першої інстанції на те, що вказана інформація безпосередньо стосується характеристики позивача, а тому не може вважатись оціночним судженням, суперечить вимогам ст. 30 Закону України «Про інформацію».

Як оціночне судження колегія суддів розглядає і висловлювання відповідача про те, що позивач «порушує закон про корупцію».

При цьому суд виходить з того, що висловлювання про порушення «закону про корупцію» не містить фактичних даних, здійснено в контексті публічної дискусії та означає оцінку відповідачем відповідних процесів з огляду на їх протиправний, на думку відповідача, характер. Внаслідок вживання гіперболи вказаний вислів не підлягає спростуванню та доведенню його правдивості.

Фраза відповідача «була направлена в Європу» є оціночним судженням діяльності позивача у формі алегорії, не є негативною, а тому також не може бути визнана недостовірною з огляду на положення ч.3 ст.277 ЦК України.

Фраза «корупційно призначена» є критичною оцінкою відповідача відповідної процедури призначення на посаду та її особистим переконанням у тому, що така процедура відбувалась без додержання вимог чинного законодавства України.

Крім цього, вказаний вислів містить оцінку дій Верховної Ради України, яка наділена виключними повноваженнями щодо ухвалення рішень про призначення на посаду Уповноваженого з прав людини, а не оцінку дій самого позивача.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову колегія суддів також виходить з того, що позивач, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, є публічною особою, що тягне за собою ширші межі допустимої інформації порівняно з межами такої інформації щодо звичайних громадян, як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 10 квітня 2003 року №8-рп/2003.

Крім того, у ст.ст. 3, 4, 6 Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету міністрів Ради Європи, зазначено, що політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконують або виконували свої функції.

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ратифікованої Україною, передбачено право кожного на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Зі змісту цієї норми випливає, що свобода слова, преси, як захисника інтересів громадськості, критики представників держави, висловлення своєї думки в процесі обговорення питань, що становлять громадський інтерес, є однією з найважливіших свобод людини.

Втрутитись у процес реалізації цієї норми національна влада може лише у випадках, передбачених ч. 2 ст. 10 Конвенції, зокрема, якщо це передбачено законом, направлено на захист репутації або прав інших осіб і є необхідним в демократичному суспільстві.

Аналіз зазначеного національного законодавства та ст. 10 Конвенції і практики її застосування свідчить про те, що межі свободи вираження думок залежать від їх змісту та від того, чим займається особа, стосовно якої ці думки висловлені.

Право на недоторканність ділової репутації та честь і гідність публічної особи підлягають захисту лише у випадку, коли політичний, державний або громадський діяч доведе, що інформація поширена «з явним злим умислом», тобто з нехтуванням питання про їх правдивість чи неправдивість, а не з метою доведення до громадськості тверджень про наміри і позицію політичних лідерів, інших публічних осіб та сформувати про них свою думку.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди використовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права.

У справі «Українська Прес-група проти України» Європейський суд в своєму рішенні дійшов висновку, що «українське право і практика чітко запобігали тому, щоб суди розрізняли оціночні судження, справедливі коментарі чи твердження, що не підлягають доказуванню, а отже, містили не гнучкі елементи, які в разі їх застосування могли стати причиною прийняття рішень, що не узгоджуються зі статтею 10 Конвенції». У статтях про політичних діячів висловлювалися оціночні судження, які, будучи використаними в ході політичної риторики, не підлягали доведенню, що не було враховано національними судами. Хоч публікації про політичних діячів і містили критику та були образливими і навіть шокуючими, проте політичні лідери, обираючи свою професію, були відкритими для суворої критики і пильного нагляду; це є той тягар, який політики мають прийняти в демократичному суспільстві.

У справі «Ляшко про України» Європейський суд наголосив, що питання, які обговорювалися у публікаціях, мали великий суспільний інтерес, оскільки питання, висвітлені у статтях, стосувалися управління «Чорноморським морським мореплавством», перерозподілу влади після звільнення Прем'єр-міністра та корупції в органах внутрішніх справ, а «свобода преси надає громадськості один з найкращих способів отримання інформації та формування ідей та ставлення до політичних лідерів». Статті були викладені у надзвичайно жорстоких термінах. Проте з огляду на той факт, що вони були написані з питань серйозного суспільного інтересу та стосувалися публічних осіб та політиків, суд вважав, що застосована термінологія не може вважатися надмірною. Суд також вказав, що «немає фактичних елементів, які б доводили, що статті зумовлені навмисним наміром завдати шкоди репутації відповідних осіб чи органів внутрішніх справ загалом» та вкотре наголосив, що заявник національними судами був поставлений в умови, коли він повинен був доводити правдивість оціночних суджень, що неможливо виконати.

У справі «Лінгенс проти Австрії» Європейський суд нагадав, що свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10 Конвенції, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких демократичне суспільство неможливе. В цій же справі суд кваліфікує обмеження свободи слова як неприпустиму цензуру.

У справі «Соколовскі проти Польщі» Європейський суд зазначив, що відповідно до усталеної практики Суду за частиною 2 статті 10 Конвенції можливості обмеження політичної дискусії, дебатів з питань суспільного інтересу є мізерним, адже свобода вираження поглядів утворює одну із важливих засад демократичного суспільства та є основною умовою для його прогресу і самореалізації кожної особи.

Згідно з позицією Європейського суду у справі «Федченко проти Росії» на відповідача не може бути покладений обов'язок доведення правдивості усіх його фактичних тверджень, адже це «задушить» публічні дебати з питань, які становлять значний суспільний інтерес. Ефективна критика є неможливою без посилання на конкретні відомості та конкретних осіб. Протилежний підхід означатиме руйнацію суті права на політичні дебати з питань, які становлять громадський інтерес, та зведення його до чистої фікції. Особа, яка за власною волею погоджується зайняти публічну посаду, повинна бути готовою терпіти значний обсяг публічної критики.

Вказані правові позиції Європейського суду судом першої інстанції не враховано.

При обранні способу захисту прав позивача суд вийшов за межі позовних вимог. При цьому посилання суду на припинення телепрограми «ІНФОРМАЦІЯ_2» не підтверджено належними доказами та ґрунтується на припущеннях.

Допущенні судом першої інстанції порушення норм матеріального та процесуального є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 25 квітня 2013 року скасувати.

Ухвалити нове рішення.

Відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржено протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий:

Судді: