УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №: 22-ц/191/706/13Головуючий суду першої інстанції:Шувалов М.В.

Доповідач суду апеляційної інстанції:Самойлова О. В.

"28" травня 2013 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим в м.Феодосія у складі:

Головуючого суддіСамойлової О.В.,

СуддівПриходченко А.П., Авраміді Т.С.,

При секретаріБогданович О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Феодосії цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору та договору застави рухомого майна, за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_6 - ОСОБА_7 на рішення Ленінського районного суду АР Крим від 09 квітня 2013 року,

В С Т А Н О В И Л А:

У січні 2013 року ОСОБА_6 звернувся до суду із позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання кредитного договору та договору застави рухомого майна недійсними.

Вимоги вмотивовані тим, що 18.12.2007 року між сторонами по справі було укладено кредитний договір № S180A719970108, відповідно до якого ОСОБА_6, отримав кредит в розмірі 70461,28 грн. на купівлю автомобіля ГАЗ 3302 414 та в забезпечення зазначеного кредитного договору між сторонами було укладено договір застави рухомого майна № S180A719970108 від 18.12.2007 року, а саме - автомобіля.

Позивач зазначає, що умови укладених з відповідачем договорів є несправедливими, оскільки його права звужені, а обов'язки розширені, на відміну від прав та обов'язків Банка. На його думку, відповідачем при укладанні договорів була порушена ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів», що в свою чергу, є підставою для визнання цих договорів недійсними.

Рішенням Ленінського районного суду АР Крим від 09 квітня 2013 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, представник позивача ОСОБА_6- ОСОБА_7 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати, постановити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, на неповне з'ясування обставин, які мають суттєве значення для вирішення спору, на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.

В якості доводів апелянт зазначає, що судом при ухваленні оскаржуваного рішення було проігноровано той факт, що при укладанні кредитного договору банком було допущено ряд порушень ЗУ «Про захист прав споживачів», норм ЦК України, Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та загальну вартість кредиту, зокрема, відповідно до вимог вказаних Закону та Правил, Банк був зобов'язаний перед укладанням договору в письмовій форми повідомити позичальника про умови кредитування, що відповідачем не було виконано.

Апелянт, посилаючись на зміст ст. 13 ЦК України, зазначає, що Банк при укладенні договору, усвідомлено не надав позивачу необхідну інформацію, яку той повинен був отримати перед укладанням договорів для повного ознайомлення з умовами кредитування, тому, на думку апелянта, вказані дії відповідно до п.1 ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів» визнані нечесною підприємницькою діяльністю.

Крім того, апелянт зазначає, що судом не було надано правової оцінки доказам, наданим позивачем стосовно несправедливих умов кредитного договору, зокрема відповідно п. 2.3.1 договору банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки, про що письмово повідомляє споживача, однак вказаний пункт договору суперечить ЗУ «Про внесення змін в деякі законодавчі акти України, які стосуються заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», який набрав чинності 09.01.2009 р.

Апелянт також вказує, що судом першої інстанції не враховані доводи позивача про несправедливість умов договору в частині встановлення жорстких зобов'язань споживача, тоді як надані послуги обумовлені лише власним розсудом. Тому,на думку апелянта,з урахуванням ст.ст. 203, 215, 216,236,548 ЦК України, його позовні вимоги про визнання договорів недійсними є обґрунтованими.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія судів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню.

Згідно з вимогами частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6, виходив з того, що всі умови договорів (кредиту та застави), що оспорюються, відповідають цивільному законодавству, звичаям ділового обороту, вимогам справедливості та розумності.

З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погоджується виходячи з наступного.

Відповідно до ст.ст. 10, 11, 59, 60, 61 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, доказування не може ґрунтуватись на припущеннях, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування; а обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи.

Як правильно встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи, між ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк» 18.12.2007 року укладено кредитний договір № SI180A719970108. Відповідно до умов зазначеного договору банк зобов'язався надати позичальнику кредитні кошти на строк з 18.12.2007 року по 17.12.2012 року у вигляді строкового кредиту в розмірі 70461,28 грн. на куплю автомобіля, шляхом перерахування відповідно до п. 1.2 зі сплатою зазначених у договорі відсотків та винагород, а позичальник зобов'язався повернути отриманий кредит і сплатити відсотки у встановленому договором розмірі та строки. Відповідно до умов Договору погашення заборгованості повинно здійснюватися щомісячно в період з 18 по 22 число в сумі 2051,28 грн., яка складається з заборгованості по кредиту, відсотків, комісії та іншого, виходячи з умов Договору (а.с.6-7). В забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору між ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк» 18.12.2007 р. укладено договір застави рухомого майна, а саме автомобілю ГАЗ 3302 414 (а.с.8-9).

Як слідує з акту прийому автомобіля від 02.12.2009 року (а.с. 39), ОСОБА_6 передав банку предмет залогу - автомобіль, доручив продати його та направити отримані гроші на погашення заборгованості за договором кредиту. Автомобіль реалізовано 06.07.2010 року за 52000,00 грн., які направлені на погашення заборгованості (а.с. 48).

В процесі виконання договірних зобов'язань між сторонами виник спір щодо їх прав та обов'язків, який розглядався судом. Рішенням Ленінського районного суду АР Крим від15.08.2012 р. (а.с.10), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду АР Крим в м. Феодосія від 20.12.2012 року (а.с.11-12), з ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» стягнуто 29 342, 83 грн. в рахунок заборгованості за кредитним договором. При цьому судами не встановлено порушень діючого законодавства при укладені кредитного договору та договору застави.

Таким чином, умови договору кредиту виконувалися сторонами, позивачем виплачувалися грошові кошти, предмет договору застави - автомобіль був реалізований за згодою позивача і отримані гроші направлені на погашення заборгованості за кредитним договором, що, з урахуванням положень ст.ст. 6, 627 ЦК України свідчить про визнання сторонами умов договорів.

При таких обставинах, не можна визнати обґрунтованими доводи апелянта стосовно того, що підставою для визнання договору кредиту недійсним є ненадання Банком позивачу перед укладенням договору бюлетеня або довідки про умови кредитування, оскільки позивач був ознайомлений з умовами кредитного договору, підписав його, заперечень від нього щодо будь-яких положень договору не надходило, що свідчить про згоду і обізнаність позивача з усіма умовами, викладеними в договорі.

Доводи апелянта стосовно того, що при вирішенні справи судом першої інстанції не надана оцінка посиланням позивача на несправедливі умови договору в частині встановлення жорстких зобов'язань споживача, що в договорі надано право банку розірвати договір із споживачем, а для споживача таке право не передбачено, що в договорі відсутній обов'язок банка повідомити споживача про погашення заборгованості або її наявності, колегією суддів не приймаються, оскільки вони не є підставою для скасування рішення суду, не спростовують правильність висновків суду і не свідчать про недійсність умов оскаржуваних договорів.

При вирішенні справи суд першої інстанції обґрунтовано застосував до спірних правовідносин положення ст.ст. 6 та 627 ЦК України стосовно того, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору.

Апелянт також посилається, як на підставу для визнання недійсним договору кредиту, на те, що в п. 2.3.1 договору передбачено право Банка в односторонньому порядку збільшувати розмір відсоткової ставки, але ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банком змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» таке збільшення забороняється. Однак, ОСОБА_6 такі вимоги у позові не заявлялися, вони не були предметом розгляду судом першої інстанції, що відповідно до положень ст. 303 ЦПК України унеможливлює їх розгляд судом апеляційної інстанції.

Одночасно, колегія суддів вважає доцільним зауважити, що, згідно з роз'ясненнями Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладених в п.28 Постанови "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" від 30 березня 2012 року №5, при вирішенні спорів щодо правомірності підвищення процентної ставки згідно зі статтею 1056-1 ЦК у зв'язку з прийняттям Закону України від 12 грудня 2008 року № 661-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку", яким передбачено, що встановлений кредитним договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшений банком в односторонньому порядку, а також, що умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною, суди мають виходити з того, що цей закон набрав чинності з 10 січня 2009 року.

Виходячи із закріпленого Конституцією України принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58), всі рішення банку в будь-якій формі (постанова, рішення, інформаційний лист) щодо підвищення процентної ставки в односторонньому порядку є неправомірними лише з 10 січня 2009 року (Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

При вирішенні питання щодо правомірності підвищення банком чи іншою фінансовою установою процентної ставки суди також повинні розрізняти умови кредитного договору, які встановлюють односторонню зміну умов договору, від умов договору, що встановлюють погоджену сторонами процедуру зміни договору шляхом прийняття позичальником пропозиції кредитора про зміну умов договору відповідно до вимог статей 641 - 642 ЦК або в порядку, визначеному частиною шостою статті 1056-1 ЦК. Наприклад, не є односторонньою зміною умов договору та не суперечить статті 1056-1 ЦК зміна розміру фіксованої процентної ставки залежно від зміни обставин кредитного ризику (неукладення договору страхування, припинення договору застави/іпотеки тощо), якщо в кредитному договорі визначено обставини, за якими застосовується інша фіксована процентна ставка, та її розмір.

При підвищенні процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.

Встановлено, що рішення про підняття відсоткової ставки за користування кредитом відповідачем було прийнято до набуття чинності Закону № 661 від 12 грудня 2008 року, про що також повідомлено позивача ОСОБА_6 листом від 06 січня 2009 року (а.с.40), а тому заборона на підвищення відсоткової ставки на таке рішення розповсюджуватися не може.

З огляду на викладене, підвищення відсоткової ставки здійснювалось банком із врахуванням вимог законодавства, що діяло на час виникнення спірних правовідносин, а тому відсутні правові підстави для визнання дій банку щодо підвищення відсоткової ставки незаконними та такими, що порушують права позивача.

Пунктом 14 Постанови № 5 Пленуму Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року роз'яснено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК України (статті 215, 1048-1052, 1054-1055), статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Вимоги позивача не містять підстав, передбачених вищенаведеними нормами права, для визнання недійсними оскаржуваних договорів.

Доказів, надання яких могло б вплинути на правильність вирішення справи, та які б спростовували правильність висновків суду першої інстанції або свідчили про наявність обставин, що дійсно мають суттєве значення для правильного вирішення справи, апелянтом суду апеляційної інстанції не надано, клопотань про їх витребування не заявлено.

Інші доводи не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і підстав для скасування оскаржуваного рішення не мають.

Аналіз зібраних по справі доказів, які всебічно, повно, об'єктивно та безпосередньо досліджені судом першої інстанції з додержанням правил належності та допустимості доказів, свідчить про те, що місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Отже, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до ч. 1 ст. 308 ЦПК України є підставою для відхилення апеляційної скарги та залишення без змін рішення Ленінського районного суду АР Крим від 09 квітня 2013 .

Виходячи з наведеного та керуючись статтями 303, 307, 308, 313 - 315, 317 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду АР Крим у м. Феодосії,

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_6 - ОСОБА_7 на рішення Ленінського районного суду АР Крим від 09 квітня 2013 року - відхилити

Рішення Ленінського районного суду АР Крим від 09 квітня 2013 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена протягом двадцяти днів, з дня набрання законної сили, до суду касаційної інстанції.

Судді:

О.В. Самойлова Т.С. Авраміді А.П. Приходченко