Судове рішення #30182651

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків


30 травня 2013 р. Справа №820/3435/13-а


Харківський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді -Нуруллаєва І.С.,

суддів: Севастьяненко К.О., Єгупенка В.В.,

при секретарі судового засідання - Русецькому І.В.,

за участю:

позивача - ОСОБА_1,

представника позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача та третьої особи - Вишневського О.В.,


розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:


Позивач, громадянин Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області , у якому просить суд скасувати рішення Державної міграційної служби України №200-13 від 05.04.2013р. та зобов'язати Державну міграційну службу України переглянути рішення про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Свої позовні вимоги позивач мотивує тим, що він є громадянином Сирії, прибув до України у 2004 році на навчання. На даний час він не може повернутися до Сирії, оскільки там іде громадянська війна, та через побоювання переслідувань, яких він може там зазнати та може бути рекрутованим до лав армії і буде змушений вбивати мирне населення. Він звернувся до Головного управління Державної Міграційної служби України у Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 24.04.2013 року він отримав повідомлення від Головного управління Державної Міграційної служби України у Харківській області від 22.04.2013 року №8/1-234 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 05.04.2013 року №200-13. На думку позивача зазначене рішення Державної міграційної служби України є необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки органами міграційної служби України перевірка інформації, яку він надавав під час звернення із заявою, проводилась вкрай поверхнево та не об'єктивно, ситуація у країні його походження належним чином не вивчалась.

У судовому засіданні позивач та його представник підтримали позовні вимоги, посилаючись на обставини, викладені в адміністративному позові.

Представник відповідача та третьої особи в судове засідання з'явився, проти позову заперечував в повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені у письмових запереченнях проти позову.

Представником ДМС України подано до суду письмові заперечення проти позову, в яких відповідач заперечує проти позову та просить суд у задоволенні позову відмовити у повному обсязі, оскільки посилання ОСОБА_1 на небезпеку, що нібито загрожує йому у разі повернення до Сирії, є безпідставними; надана позивачем інформація не дає підстав кваліфікувати його як особу, яка потребує додаткового захисту, а тому рішення Державної міграційної служби України від 05.04.2013 року №200-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним.

Суд, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача та його представника, представника відповідача та третьої особи, а також дослідивши матеріали особової справи №2012HAR-113, обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та заперечення, перевіривши їх доказами, встановив наступне.

Позивач, ОСОБА_1, є громадянином Сирії, що підтверджується копією паспорту та не заперечується сторонами. (а.с.32-34).

20 листопада 2012 року громадянин Сирії ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної Міграційної служби України у Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій вказав, що не бажає повертатися до країни його громадянства, оскільки там склалася складна політична ситуація, також він є військовозобов'язаним, але в армії не служив, та по поверненню до Сирії він повинен буде вступити до лав армії та приймати участь у бойових діях проти мирного населення, що протиречить його релігіозним переконанням. (а.с. 25-26).

Відповідно до п. 2 ст. 2, ст.ст. 5, 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", на виконання наказу МВС України від 07.09.2011 року №649 ГУ ДМСУ в Харківській області наказом №305-о від 20.11.2012 року заява ОСОБА_1 була прийнята до попереднього розгляду (а.с. 40).

Як встановлено судом з матеріалів особової справи позивача, з ОСОБА_1 була проведена співбесіда (а.с.53-61) та 07.12.2012 р. складено висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.64)

ОСОБА_1 видано довідку про звернення за захистом в Україні №0002251. (а.с.49)

Наказом ГУ ДМСУ в Харківській області від 10.12.2012 року №317-о прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Сирії ОСОБА_1. (а.с.65)

Наказом ГУ ДМСУ в Харківській області від 11.02.2013 року №29 продовжено строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Сирії ОСОБА_1 терміном до 11.03.2013 року. (а.с.93)

25.02.13 року Головним управління Державної міграційної служби України в Харківській області складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Сирії ОСОБА_1, у зв'язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою національності, віросповідання та належності до певної соціальної групи, а також на підставі того, що заявник не навів вагомих свідчень щодо можливості переслідування у Сирії. (а.с.97-103)

05.04.13 року Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №200-13, оскільки відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", стосовно ОСОБА_1 встановлено, що умови, передбачені п.п. 1, 13 частини 1 статті 1 вказаного Закону, відсутні. (а.с.104).

Перевіряючи обґрунтованість мотивів, покладених суб'єктом владних повноважень в основу спірного рішення, на відповідність вимогам ч.3 ст.2 КАС України, суд встановив наступне.

Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" № 3671-VI, відповідно до ст.1 під біженцем розуміється особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п.1 ч.1 ст.1); під особою, яка потребує додаткового захисту, розуміється особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.13 ч.1 ст.1).

Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частиною 1 ст. 8 Закону України № 3671-VI передбачено, що орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

У відповідності до п.7 ст.7 Закону України „Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідування можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні громадянської належності або країні постійного проживання.

Відповідно до п.66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, а також повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Як встановлено судом, у підтвердження обґрунтованості звернення за захистом в Україні до ГУ ДМСУ в Харківській області гр. Сирії ОСОБА_1 інформації та її документального підтвердження не надав.

Частиною 2 статті 17 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, стосовно якої прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також яка оскаржує відповідне рішення до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, або до суду, до прийняття рішення за скаргою має права та обов'язки, передбачені статтею 13 цього Закону.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Аналізуючи умови, передбачені п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", суд зазначає, що відносно осіб, які мають громадянство певної країни, до яких відноситься позивач, цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань визначені як підстава, по-перше, для перебування шукача статусу біженця за межами країни своєї громадянської належності, а по-друге, для неможливості або небажання користуватися захистом країни громадянської належності внаслідок таких побоювань.

Судом в ході розгляду справи були досліджені матеріали особової справи №2012HAR-113 громадянина Сирії ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, копія якої долучена до матеріалів справи, з яких судом встановлено наступне.

В ході проведення співбесіди, заявник про себе повідомив орган міграційної служби про те, що він народився у Сирії в м. Джесер аль Шугур, області Едліб, виховувався у багатодітній родині, де батько - фотограф, матір - домогосподарка, має троє братів та четверо сестер. У період з 1982 по 1995 рр. здобув середню освіту в м. Джесер аль Шугур. У 1998 році вступив до Державного аерокосмічного університету «ХАІ», у 2002 році отримав диплом бакалавра з авіації та космонавтики. З 2002 по 2004 рр. продовжив навчання у магістратурі цього ж університету, отримав диплом магістра з систем керування літальними апаратами і комплексами. Він ніколи не працював, перебував на утриманні батьків. Він є військовозобов'язаним, строкову службу в армії не відбував. Зі слів заявника, в останнє територію Сирії залишив у листопаді 2004 року, повітряним шляхом, прямим рейсом Алеппо - Донецьк, того ж дня прибув в Україну, Державний кордон України перетнув легально, на підставі запрошення на навчання. З 2006 року (упродовж шести років) перебуває на території України нелегально, а з 2008 року без документів, оскільки паспорт відправив для обміну в Сирію.

Підставу для звернення з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач обґрунтував неможливістю повернутися на Батьківщину через військовий обов'язок та небажання «…брати участь у протиправних діях проти мирних громадян…». Надаючи пояснення на співбесіді, заявник спростував власне твердження, та пояснив, що він взагалі ніколи не мав бажання служити в армії незалежно від подій і часу. Адже після закінчення школи у 1995 році не відбував строкової служби, не виявив бажання служити в армії і після здобуття вищої освіти в Україні, коли у 2004 році перебував на Батьківщині. З метою уникнення служби в армії у мирні часи, повернувся в Україну з наміром вступити до аспірантури, але «… зрозумів, що мені аспірантура не потрібна» та і тоді, у 2008 році, не мав наміру повертатись до Сирії « бо я не хочу служити в армії»

Судом встановлено, що заявник на території України перебуває нелегально з 2006 року, а з 2008 року без документів, безробітний, проживає у найманій квартирі. Стверджує, що і у теперішній час перебуває на утриманні батьків, які передають гроші з Сирії, востаннє, за словами заявника, у листопаді 2012 року. Вони мешкають у місті, де «… не було таких бойових дій, як у Хомсі або Алеппо, їх не бомбили. Про моє місто нічого не пишуть, а це означає те, що там усе спокійно».

Суд вважає, що доказом відсутності загрози життю заявника є безперешкодне проживання у теперішній час рідних позивача у м. Джесер аль Шугур області Едліб, адже батько та двоє братів і у теперішній час працюють фотографами. Двоє старших братів, які відбули строкову службу в армії, у теперішній час безперешкодно працюють «на життя їм вистачає».

Надаючи пояснення, щодо причин виїзду та неможливості повернення до країни громадянської належності, на співбесідах позивач спростував існування будь-яких проблем: Батьківщину заявник покинув легально, маючи дозвіл влади країни на виїзд; безперешкодно отримав паспортний документ; заявник ніколи не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов'язані з його національною, релігійною, соціальною приналежністю, не є членом жодної політичної партії, визнає себе людиною аполітичною, до військових організацій не вступав.

Виїзд до України мотивував потребою у продовженні навчання в аспірантурі, та щоб уникнути служби в армії. Також він має бажання щодо переселення до країн Європи.

Своє звернення до органу міграційної служби у Харківській області саме 20 листопада 2012 року мотивував потребою легалізуватися «мені потрібен документ, щоб легально перебувати в Україні». Заявник був документований «підтвердженням» №4362, виданим 01.11.2012 року виконавчим партнером Регіонального представництва УВКБ ООН у справах біженців в Білорусі, Молдові та Україні терміном ХОБІ «Соціальна служба допомоги» терміном на два місяці від дня видачі.

Аналіз матеріалів ЗМІ по країні походження ОСОБА_1 показав, що Страйки та революції, що відбувались на початку 2011 року на Близькому Сході, перекинулись і на Сирію. У березні 2011 р. у цій країні розпочались виступи з вимогами змінити існуючий режим. Особливим є те, що ці виступи невдоволення, більшою мірою розпочиналися по п'ятницях, після п'ятничних молитов. Конфлікт між владою та опозицією не припиняється з березня 2011 року, триває вже два роки, за цей час, за даними ООН загинуло близько 60 тисяч осіб, зруйновано цілі райони у великих містах країни: Алеппо, Хомсі, Дамаску та прилеглих територіях цих міст.

Асад виявив впевненість, що сирійці зможуть самостійно вирішити проблеми своєї країни. При цьому головною загрозою для країни ОСОБА_9 визначив послаблення чи розвал економіки країни, який можливий найближчим часом. Слід зазначити, що до цього часу Сирія вважалась країною з «достатнім рівнем життя», з нульовим зовнішнім боргом, країною, яка самостійно забезпечувала себе.

З метою вивчення внутрішньополітичної ситуації, в Сирію було направлено комісію Ліги Арабських Держав (ЛАД), за результатами моніторингу якої, планувалося винесення постанови, що суттєво мала вплинути на суспільну думку у світі та позицію деяких держав. Звіт комісії спостерігачів ЛАГ містить інформацію щодо фактичного виведення військ, зокрема важкої військової техніки, із житлових кварталів міст у яких відбулися або йдуть демонстрації. Було також засвідчено, що сирійський уряд забезпечує акредитацію арабських та міжнародних засобів масової інформації та можливості для них вільного переміщення у всіх частинах Сирії. У 2012 року президентом ОСОБА_9 було підписано законодавчий акт про надання загальної амністії за злочини, скоєні у зв'язку з подіями від 15 березня 2011 року до видання цього акту. В ході амністії відповідні державні органи відпускали затриманих у різних регіонах, якщо ті не перебували у розшуку за інші злочини.

Місія відмітила також, що деякі сторони неправдиво сповіщали, що у ряді місць відбувалися вибухи та насилля. Коли спостерігачі направились у ті місця, було виявлено, що повідомлення є безпідставними, що багато інформації, зокрема, що надходить із державних ЗМІ - перебільшена.

У якості координуючого органу опозиції восени 2012 року було створено - Сирійську національну коаліцію (СНК) на чолі з ОСОБА_10, після чого ряд країн Заходу і монархій Персидського Заливу визнали його легітимним представником сирійського народу. Раніше СНК послідовно відмовлялась від будь-яких пропозицій щодо переговорів з режимом ОСОБА_9. ОСОБА_10 відмітив, що опозиціонери зайняли більш гнучку позицію через «ускладнення» ситуації, зокрема вкрай тяжким гуманітарним становищем в країні. Лідер СНК виразив готовність провести переговори з віце-президентом країни Фаруком аль-Шараа, та заявив, якщо правлячий режим розглядає можливість політичного вирішення конфлікту, у опозиції «немає причин закривати двері» для переговорів (лютий 2013 року, Lenta.ru).

Таким чином, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідачем та третьою особою вивчено інформацію про ситуацію в Сирії, проаналізовано підстави, на основі яких особа визнається біженцем або такою, яка потребує додаткового захисту.

Твердження заявника щодо існування загрози його життю на Батьківщині не є обґрунтованими. Аналіз матеріалів справи з урахуванням інформації по країні походження, індивідуальних обставин і досвіду заявника, а також досвіду осіб, що знаходяться в подібному положенні в країні походження свідчить, що не існує розумної можливості того, що саме заявникові буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності.

Зважаючи на значну нестабільність ситуації в Сирії (внутрішній військовий конфлікт та намагання усунення уряду країни), необхідно зазначити, що згідно з п.164, А, гл. V Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців особи, змушені покинути країну походження в результаті внутрішніх та міжнародних озброєних конфліктів, звичайно не розглядаються як біженці за визначенням Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються, чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини. Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загально поширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою для визнання біженцем.

Матеріали справи свідчать про відсутність будь-якої дискримінації стосовно заявника. Заявник визначив себе мусульманином-сунітом, людиною аполітичною та жодної дискримінації, погроз та переслідувань за релігійною чи політичною ознакою ніколи не мав. Заявник отримав національний паспорт, здобув повну середню освіту, мав можливість виїхати на навчання, та має можливість повернутися на Батьківщину, але не бажає цього через військовий обов'язок.

ОСОБА_1 є військовозобов'язаним, строкову службу в армії Сирії не відбував, бо взагалі не бажав цього. Згідно з п. 167 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців відповідно до Конвенції 1951 року й Протоколу 1967 року щодо статусу біженців факт ухилення від військової служби чи дезертирство є кримінальним злочином. Отже, викладений заявником факт не розглядається як обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань.

Заявник не навів фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім'ї. Всі рідні заявника у теперішній час проживають, за його словами, у безпечному регіоні Сирії в м. Джесер аль Шугур, старші брати та батько працюють, мають можливість допомагати грошима заявнику.

Заявник ніколи не перебував членом жодної політичної, релігійної, військової або громадської організації. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не був.

Можливості переслідування у разі повернення на Батьківщину заявник не довів.

Відповідно до п.65 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, переслідування відноситься до дій влади країни заявника. Однак, під час співбесіди ОСОБА_1 не навів жодного випадку його дискримінацій представниками офіційної влади Сирії, його розповідь носить загальний характер і не базується на фактах.

У заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявник повинен доказувати достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Відповідно до Позиції ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і письмові. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу в правдивості своїх фактичних тверджень.

Аналіз матеріалів справи заявника свідчить, що він не навів жодних конкретних фактів про побоювання щодо нього в країні громадянської належності. Громадянин Сирії ОСОБА_1 не навів також будь-якої аргументації свого побоювання у разі повернення на Батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими та відповідають вимогам п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Зазначене позивачем у заяві та під час співбесіди не дає підстав вважати, що він переслідувався в Сирії, як конвенційний біженець або була загроза його життю, безпеці чи свободі. Він не був причетний до подій, через які б мав обґрунтований страх утисків, переслідувань, погроз, дискримінації, застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Матеріали справи свідчать про відсутність несприятливого поводження через етнічне походження чи національну ознаку, чи релігійні переконання, особисто відносно позивача. Позивач переслідувань, утисків чи погроз особисто ніколи не зазнавав, має можливість повернутися до Сирії, але не бажає цього через те, що у нього немає бажання стати до лав армії. Отже, викладені позивачем факти не розглядаються як обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань.

Твердження позивача щодо існування загрози його життю на Батьківщині не є обґрунтованими. Матеріали особової справи свідчать, що внутрішньополітичний конфлікт не призвів до будь-яких руйнівних наслідків у його родині.

Аналіз матеріалів справи з урахуванням інформації по країні походження, індивідуальних обставин і досвіду позивача, а також досвіду осіб, що знаходяться в подібному положенні в країні походження свідчить, що не існує розумної можливості того, що саме позивачеві буде причинено шкоду або не прийнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності.

Зважаючи на значну нестабільність ситуації в Сирії (сутички, намагання усунення уряду країни), необхідно зазначити, що згідно з п.164, А, гл. V Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців особи, вимушені покинути країну походження в результаті внутрішніх та міжнародних озброєних конфліктів, звичайно не розглядаються як біженці за визначенням Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються, чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини. Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загально поширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є ознакою визначеною Конвенцією про статус біженців 1951 року для визнання біженцем.

Позивач не довів можливості переслідування у разі повернення на Батьківщину.

Відповідно до п.45 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань. З аналізу матеріалів справи вбачається, що позивач не виявив ризику загрози своєму життю та свободі, не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є аргументованими.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень заявника в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що заявник не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за жодним з критеріїв. З оцінки ситуації по країні громадянської належності, наданої заявником на співбесіді, випливає, що реальними обставинами виїзду з Сирії було не побоювання за своє життя та отримання міжнародного захисту, а пошук країни кращої для життя, адже заявник мав можливість оформити візу в Україну, безперешкодно виїхати з Сирії. В Україну заявник приїхав, щоб продовжити навчання та уникнути таким чином служби в армії.

Звернення до органу міграційної служби саме 20 листопада 2012 року мотивував тим, що: «…вже не зміг продовжити паспорт», який, за словами заявника ще у 2008 році був направлений до Сирії для обміну, тобто виключно в пошуках шляхів легалізації. Крім того, перебуваючи в Україні з 2004 року за статусом біженця та додатковою формою захисту не звертався «… мені це не потрібно було», зазначене свідчить, що потреби в міжнародному захисті він не має. Згідно з п. F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, заявник, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).

Суд вважає, що відсутні обставини, на підставі яких заявник не може повернутися до Сирії через серйозну загрозу життю, фізичній недоторканості чи свободі внаслідок загального насилля чи подій, що серйозно порушують громадський порядок. Надана позивачем інформація не дає підстав кваліфікувати його як особу, яка потребує додаткового захисту. Підстави для отримання заявником додаткового захисту в Україні відсутні. ОСОБА_1 не тікав від небезпеки, територію Сирії залишив добровільно, маючи дозвіл влади країни на виїзд. Він також не виявив побоювань за жодною з конвенційних ознак. Можливість переслідування заявника на території країни громадянської належності за будь-якою ознакою відсутня.

Виходячи із змісту статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" орган міграційної служби приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Позицією ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти переслідування на Батьківщині, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду із Сирії, позивач не надав, та заслуговуючих на увагу пояснень не навів.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та котрі впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які він має, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідування, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця "мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру".

На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що у дійсності основною метою звернення позивача до управління міграційної служби є бажання легалізації перебування на території України, оскільки на території України він має більше можливості знайти роботу, але ця умова не відповідає критеріям поняття "біженець", а підпадає під поняття "мігрант".

Позивача згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Згідно з приписами ч. 5 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 статті 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 7 ст. 7 Закону).

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися (ч. 6 ст. 8 Закону).

Відповідно до частини 7 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

Крім того, суд вважає необхідним зазначити, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004р. №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Також, пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по видачі національного паспорту, продовженні терміну його дії, відмовлено в наданні дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Як встановлено судом, позивачем не було надано до ГУ міграційної служби в Харківській області достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування на Батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань. Крім того, під час розгляду справи судом позивачем також не повідомлено фактів та не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань переслідувань або дискримінації, доказів того, що він потребує захисту. Також, слід зазначити, що позивач покинув країну свого походження легально, без будь-яких перешкод з боку як державних органів, так і недержавних угрупувань за особистим паспортом.

Абзацом 4 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 6 ст.8 "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Доказів наявності підстав, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач суду не надав.

Таким чином на підставі вищевикладеного, суд не прийняв до уваги пояснення позивача в обґрунтування позовних вимог про його небажання проходити військову службу. Позивач ні в Управлінні ні в судовому засіданні не зміг надати належних та достовірних доказів, що він є особою, яка переслідується та своїх побоювань, або інших доказів того, що ці побоювання є аргументованими.

При таких обставинах, суд вважає, що заява, яку подав ОСОБА_1 до органів міграції, не викликає довіри, а дійсною причиною звернення до відповідача з заявою є спроба легалізувати своє перебування на Україні.

Інших обставин та фактів, які б доводили ґрунтовність заяви про надання статусу біженця позивач не навів та судом в ході розгляду справи не встановлено.

З урахуванням встановлених у судовому засіданні фактів, суд дійшов висновку, що при розгляді заяви ОСОБА_1 про надання йому статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідачем виконано усі дії, передбачені законодавством для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що доводи позивача не є обґрунтованими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та котрі впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви.

З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач при прийнятті рішення №200-13 від 05.04.2013 року діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зазначене рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Сирії ОСОБА_1 прийнято згідно з вимогами діючого законодавства, прийнято на підставі повного і всебічного вивчення обставин особової справи позивача та в межах компетенції відповідача, отже позовні вимоги про його скасування не підлягають задоволенню.

Позовна вимога про зобов'язання Державної міграційної служби України переглянути рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є похідною від вимоги про скасування рішення, тому також не підлягає задоволенню.

Таким чином, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог, у зв'язку з чим у задоволенні позову необхідно відмовити у повному обсязі.

Згідно вимогам ст. 94 КАС України судові витрати не розподіляються, оскільки позивача ст..5 Закону України «Про судовий збір» звільнено від сплати судового збору.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 7-14, 69-71, 86, 94, 158-163, 186, 254 КАС України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:


У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити в повному обсязі.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

У повному обсязі текст постанови виготовлено 03 червня 2013 року.




Головуючий суддя І.С. Нуруллаєв



Суддя К.О. Севастьяненко



Суддя В.В. Єгупенко




Коментарі
Коментарі відсутні
Потрібна автентифікація

Потріблно залогінитись, щоб коментувати

Логін Реєстрація