СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 травня 2013 року Справа № 901/300/13-г
Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Сікорської Н.І.,
суддів Котлярової О.Л.,
Фенько Т.П.,
за участю представників сторін:
позивача, не з'явився, (приватне підприємство "Фортуна-В");
відповідача, не з'явився, (сільськогосподарський виробничий кооператив "Таврія");
розглянувши апеляційну скаргу Приватного підприємства "Фортуна-В" на рішення господарського суду Автономної Республіки Крим (суддя Башилашвілі О.І.) від 28 лютого 2013 року у справі № 901/300/13-г
за позовом Приватного підприємства "Фортуна-В" (вул. Радянська, 23, офис 14, місто Херсон,73000)
(вул. Краснощекіної, 1-а, кв.1, місто Херсон,73000)
до Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Таврія" (вул. Центральна, 58,Чкалове, Нижньогірський р-н,97112)
про визнання договору недійсним
ВСТАНОВИВ:
Приватне підприємство «Фортуна-В» звернулось до господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом до Дочірнього підприємства Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Таврія» з вимогами про визнання недійсним договору поставки №150812 від 13.08.2012р.
Позовні вимоги мотивовані тим, що договір поставки №150812 від 13.08.2012 не відповідає вимогам статтей 180,265,266,268 Господарського кодексу України та частині 1 статті 203, Цивільного кодексу України.
Також, як на підстави для визнання спірного договору недійсним позивач посилався на ті обставини, що в його умовах відсутні умови щодо якості товару, що постачається (пшениця), а також не визначено призначення пшениці, що доводить не визначення предмету цього договору. Крім того, позивач звертає увагу на умови спірного договору, які не викладені сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс», тому на думку позивача цей договір підлягає визнанню недійсним згідно ч.1 ст.215 ЦК України, у зв'язку із недотриманням у момент укладання договору сторонами вимог ч.1 ст.203 ЦК України.
Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 28 лютого 2013 року у справі № 901/300/13-г в позові відмовлено.
Рішення господарського суду першої інстанції мотивоване тим, що сторони погодили усі істотні умови укладеного договору, в тому числі і його предмет та частково їх виконали, а тому відсутні підстави для визнання договору поставки недійсним, з огляду на прийняття покупцем товару та її оплати та передбачену чинним законодавством свободу сторін на викладення умов договору. Крім того, місцевий господарський суд звернув увагу, що викладення сторонами у спірному договорі умов відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс» це право сторони, а не обов'язок.
Не погодившись з рішенням господарського суду першої інстанції, Приватне товариство "Фортуна-В" звернулось до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду від 28 лютого 2013 року скасувати, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Доводи апеляційної скарги полягають у тому, що господарським судом першої інстанції порушено вимоги статей 180,265,266,268 Господарського кодексу України та частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України.
Заявник апеляційної скарги зазначає, що судом не звернуто уваги на те, що предметом спірного договору не визначено призначення пшениці, що доводить невизначеність предмета цього договору та невідповідність предмета даного договору вимогам статтею 1 Закону України „Про зерно та ринок в Україні" щодо призначення пшениці.
Також заявник апеляційної скарги посилається на те, що у порушення вимог статей 268 Господарського кодексу України та статті 21 Закону України „Про зерно та ринок в Україні" спірний договір не містить умови щодо якості поставленого товару (пшениці).
20 березня 2013 року ухвалою Севастопольського апеляційного господарського суду апеляційна скарга Приватного товариства "Фортуна-В" прийнята до провадження апеляційного господарського суду та розгляд справи призначений на 11 квітня 2013 року у складі судової колегії: головуючий суддя - Н.І. Сікорська, судді - Градова О.Г., Євдокімов І.В.
11.04.2013р. від Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Таврія" надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач заперечує проти доводів, викладених у скарзі та позові, з огляду на правильність висновків суду, викладених в оскаржуваному рішення, яке на думку відповідача прийнято з дотриманням вимог статей 268, 180 ГК України, оскільки сторонами погоджений предмет спірного договору і відсутні будь-які претензії щодо якості поставленої продукції.
Крім того, відповідач звертає увагу на те, що позивачем визнана заборгованість за поставлену продукцію, а викладення умов спірного договору вимогам Міжнародних правил відносно тлумачення термінів „Інкотермс" є правом сторін, а не обов'язком.
25.04.2013р. за розпорядженням в.о. секретаря судової палати у зв'язку з хворобою суддів Градової О.Г та Євдокімова І.В. їх замінено на суддів Котлярову О.Л. та Фенько Т.П.
25.04.2013р. представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, а відповідач заперечував проти її задоволення з підстав, викладених у відзиві.
25.04.2013 року у судовому засіданні оголошена перерва до 16.05.2013р.
У призначене на 16.05.2013р. судове засідання сторони не з'явились, своїм процесуальним правом на участь у судовому засіданні не скористались, про причини неявки суд не повідомили.
Відповідно до статті 98 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час і місце розгляду скарги.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України, зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
Судова колегія вважає можливим розглянути справу за відсутності представників сторін за наявними документами в матеріалах справи.
Розглянувши справу повторно у порядку статті 101 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія встановила наступні обставини.
13.08.2012р. між Приватним підприємством «Фортуна-В» (далі покупець) та Сільськогосподарським виробничим кооперативом «Таврія» (далі постачальник) укладено договір поставки №150812 (далі договір том 1 а.с. 7).
За договором продавець зобов'язується продати належний йому товар у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти товар та сплатити за нього на умовах договору (п. 1.1 договору).
Відомості про товар викладені в розділі 2 договору, зокрема найменування - пшениця, одиниця виміру і кількості товару - тони, загальна кількість товару - 252,54 (п.п. 2.1, 2.1.1, 2.1.2).
Порядок передачі товару зазначений в розділі 3 договору. Пунктом 3.1 договору визначено, що продавець зобов'язаний: передати товар покупцю у повному обсязі протягом 3-х днів з моменту оплати; забезпечити покупця такими документами щодо товару: видаткова накладна, податкова накладна.
Перехід права власності відбувається в момент передачі, що оформляється видатковою накладною (п. 3.2 договору).
Розділом 4 цього договору сторони визначили ціну та умови оплати. Так, згідно п. 4.1 договору, ціна за одиницю товару: 221,01т х 1920,00грн.; 31,53т х 1740. Відповідно до п. 4.2, договору, загальна ціна товару, що продається за цим договором: без ПДВ - 399334,50грн.; ПДВ - 79866,90грн.; разом - 479201,40грн. Згідно п. 4.4 договору, покупець здійснює оплату на умовах - розрахунковий рахунок.
Згідно з п. 7.1 договору, цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами.
13.08.2012р. відповідач здійснив поставку товару - озиму пшеницю у кількості 252540 кг на загальну суму 479201,40грн., що підтверджується видатковою накладною №172 від 13.08.2012 (а.с. 30). Дана накладна містить примітку «договір №150812 від 13.08.12» та підписана повноважним представником позивача і скріплена печаткою підприємств сторін.(том 1 а.с. 36-37). Товар одержаний повноважним представником позивача на підставі довіреності №1 від 13.08.2012, виданої на ім'я Храпенко Наталії Миколаївни , яка одночасно на спірний момент займала посаду директора ПП «Фортуна - В», без будь-яких зауважень та претензій (том 1 а.с. 31).
У відповіді на претензію відповідача вих. №12 від 12.10.2012., позивач (ПП «Фортуна-В») повідомив відповідача (СВК «Таврія»), що претензія про сплату заборгованості по договору №150812 від 13.08.2012 розглянута та просить відстрочити сплату заборгованості у розмірі 379201,40грн. до 15.11.2012. та гарантував погашення заборгованості (том 1 а.с. 35, 34).
Однак, позивач вважає укладений договір поставки недійсним, що і стало підставою для звернення його до господарського суду про визнання договору поставки №150812 від 13.08.2012р. недійсним.
Проаналізувавши обставини даної справи, перевіривши підстави прийняття оскаржуваного рішення судом першої інстанції, судова колегія дійшла висновку щодо необґрунтованості вимог апеляційної скарги з огляду на наступне.
Як убачається з матеріалів справи, предметом даного спору є визнання недійсним договору поставки №150812 від 13.08.2012р..
Дослідивши умови спірного договору судова колегія погоджується з висновком господарського суду першої інстанції, що за своєю правовою природою спірний договір є договором поставки. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Таким чином, до предмету доказування у даній справі входить встановлення обставин, з наявністю яких позивач пов'язує недійсність укладеного договору поставки.
Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику про визнання угод недійсними» від 06.11.2009. № 9 передбачено, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і за наслідками, передбаченими законом.
Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.
Як вже зазначалось раніше, в обґрунтування позову та вимог апеляційної скарги позивач посилається на порушення господарським судом вимог статтей 180,265,266,268 Господарського кодексу України та частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України, а саме те, що сторонами не було досягнуто погодження предмету спірного договору щодо призначення пшениці та якості товару, що поставляється (пшениці), але з даним твердженням судова колегія не може погодитись з наступних підстав.
Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Зазначені пункти статті 203 Цивільного кодексу України визначають, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Пунктом третім частини першої статті 3 Цивільного кодексу України передбачено, що однією з загальних засад цивільного законодавства визначено свободу договору.
Зміст цього поняття розкрито статтею 627 Цивільного кодексу України, відповідно до правових приписів якої сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Конкретизує поняття свободи договору також і стаття 6 Цивільного кодексу України, яка, зокрема, передбачає, що сторони договору мають право не тільки врегулювати свої відносини, які не врегульовані цими актами (частина друга), але відступити від положень актів цивільного законодавства (за виключенням імперативних норм) і врегулювати свої відносини на власний розсуд (частина третя).
Статтею 628 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
З матеріалів справи вбачається, що спірний договір підписаний керівниками сторін та скріплений печатками підприємства, крім того, в матеріалах справи містяться докази виконання відповідачем обов'язків щодо поставки товару (пшениці) позивачеві в повному обсязі, а позивачем здійснена часткова його оплата, а тому твердження позивача щодо недосягнення згоди стосовно його істотних умов не знайшло свого підтвердження. Про здійснення розрахунків за поставлену пшеницю свідчать наявні у матеріалах справи рахунок - фактура, видаткова накладна, податкова накладна, акт звірки та копії квитанцій.(том 1 а.с.29-37)
Щодо твердження позивача про невизначеність предмету спірного договору стосовно відсутності зазначення у ньому відомостей щодо призначення пшениці та її якості з огляду на статті 1, 21 Закону України „Про зерно та ринок в Україні", судова колегія вважає, що вказане також не може прийняте, як підстава для визнання спірного договору недійсним з огляду на наступне.
Стаття 180 Господарського кодексу України передбачає, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 цього Кодексу, а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.
Як вже зазначалось раніше, умови щодо найменування та кількість предмету договору поставки викладені у його другому пункті, а ціна та строк дії у четвертому та сьомому розділі спірного договору .
При цьому, судова колегія звертає увагу позивача на інформативний характер статті 1, Закону України „Про зерно та ринок в Україні", яка не встановлює обов'язку для сторін зазначати в укладених угодах призначення пшениці, а навпаки надає право сторонам конкретизувати предмет договору, вказавши на його призначення, при цьому дана норма розкриває лише поняття зерна та його призначення, і не розкриває поняття пшениці, тобто сторони вправі передбачити в умовах договору як призначення, так різновид (найменування) зернової культури на свій розсуд.
Одночасно, слід зазначити, що п.1 ст. 266 ГК України називає предметом поставки не лише визначені родовими ознаками продукцію, вироби, а й продукцію, вироби, визначені індивідуальними ознаками. Статтею 184 ЦК України передбачено, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною".
Предметом поставки за спірним договором є пшениця, яка в свою чергу є різновидом зернових культур, тобто носить родову ознаку зерна і не наділена індівідуальними ознаками.
Отже, відсутність в договорі призначення пшениці, яка б індивідуалізувала її, на думку судової колегії, не може бути підставою для визнання договору недійсним. Крім того, слід зазначити, що визначення в договорі лише родових ознак предмету договору відповідало волевиявленню сторін при укладенні договору, а схвалення їх контрагентом свідчить про відповідність його частинам 3 та 5 статті 203 Цивільного кодексу України.
Матеріалами даної справи підтверджується, що відповідачем позивачу була поставлена озима пшениця, яка була прийнята відповідальною особою позивача, яка діяла на підставі довіреності на отримання пшениці. В довіреності містяться відомості щодо отримання пшениці без зазначення в ній різновиду та призначення. (том 1 а.с.31)
Втім, визначивши у спірній угоді найменування товару - пшениця, прийнявши поставлений товар - пшениця озима, сплативши за товар його вартість та не надавши відповідачеві будь-яких заперечень щодо якості товару, його виду та його призначення, відповідно до статей 678,679,680 Цивільного кодексу України, безпідставними є посилання заявника апеляційної скарги на невизначення предмету договору та обов'язковість зазначення у його умовах призначення пшениці, оскільки визначення виду товару та його призначення є правом сторін.
Також є безпідставними посилання на статтю 21 Закону України „Про зерно та ринок в Україні" та статтю 268 Господарського кодексу України щодо якості переданого товару, оскільки у сторін договору відсутні обов'язкові для них нормативні документи, визначені статтею 15 Господарського кодексу України, а вимоги щодо якості предмета договору визначаються в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг. При цьому позивачем не доведено порушення його прав, як кінцевого споживача товарів і послуг, тобто між сторонами немає спірних відносин щодо поставки неякісного товару, що свідчило б про те, що вимоги спірного договору стосовно якості предмету (пшениці) поставки визначені без додержання умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.
Додатково, судова колегія вважає за необхідне звернути увагу заявника апеляційної скарги, що врегулювання питань щодо поставки неякісного товару при незазначенні сторонами у договорі умов щодо якості товару, здійснюється на підставі частин 4-8 статті 268 Господарського кодексу України.
Отже, судова колегія дійшла до висновку щодо безпідставності посилання позивача на незазначення у предметі договору умов щодо якості пшениці, оскільки позивачем не доведено, що умови договору стосовно поставленого товару не відповідають встановленим нормам, стандартам, передбачених у статті 15 Господарського кодексу України та частині 1 статті 203 Цивільного кодексу України. При цьому колегія суддів враховує відсутність доказів щодо наявності зауважень позивача відносно якості поставленого товару.
Також судова колегія погоджується з господарським судом першої інстанції, щодо безпідставності посилання позивача на порушення вимог частини 4 статті 265 Господарського кодексу України, з огляду на те, що вони ґрунтуються на невірному тлумаченні цих норм закону. Так, частина 4 статті 265 Господарського кодексу України, зазначає, що сторони для визначення умов договорів поставки мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації, правила міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо або у виключній формі цим Кодексом чи законами України.
З огляду на викладене, судова колегія вважає вірним висновок господарського суду першої інстанції, що укладений договір відповідає умовам ст. 180 Господарського кодексу України, містить всі істотні умови, та не суперечить актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, а тому підстав для скасування оскаржуваного рішення не вбачається, оскільки доводи апеляційної скарги не спростували викладених у рішенні суду висновків.
Керуючись статтею 101, пунктом 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Приватного підприємства "Фортуна-В" залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 28 лютого 2013 року у справі № 901/300/13-г залишити без змін.
Головуючий суддя Н.І. Сікорська
Судді О.Л. Котлярова
Т.П. Фенько