Справа № 127/10055/13-к

Провадження 1-в/127/333/13

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.05.2013 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого - судді Іванченка Я.М.,

секретаря Шевчук І.О.,

за участю прокурора Коломієць В.О.,

представника УВП Антонюка О.В.

засудженого ОСОБА_2,

захисника засудженого ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Вінниця заяву засудженого:

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Тернопіль, українця, громадянина України, проживаючого до засудження за адресою: АДРЕСА_1, засудженого:

21.09.2000 року судовою колегією в кримінальних справах Тернопільського обласного суду та ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 12.12.2000 року - за ст. ст. 69, 93 п.п. «а», «г», «і», 229-6 ч.1, 42 КК України до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його особистою власністю,

про приведення у відповідність до вимог чинного законодавства вироку судової колегії в кримінальних справах Тернопільського обласного суду від 21.09.2000 року та ухвали судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 12.12.2000 року та про застосування закону, який пом'якшує покарання, -

В С Т А Н О В И В:

Засуджений ОСОБА_2 звернувся до суду з клопотанням про приведення у відповідність до вимог чинного законодавства вироку судової колегії в кримінальних справах Тернопільського обласного суду від 21.09.2000 року та ухвали судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 12.12.2000 року відносно нього та про застосування закону, який пом'якшує покарання, відповідно до положень ч.3 ст. 74 КК України, ст. ст. 537, 539 КПК України, мотивуючи свої вимоги тим, що даним вироком, зміненим ухвалою Верховного Суду України він визнаний винним за ст. ст. 69, 93 п.п. «а», «г», «і», 229-6 ч.1, 42 КК України та засуджений до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його особистою власністю.

Також зазначив, що рішенням Конституційного Суду України від 29.12.1999 року визнано неконституційність існування і застосування смертної кари як виду покарання. Вважає, що це рішення є нормою прямої дії і з 29.12.1999 року в Україні санкція ст. 93 КК України містила покарання у виді позбавлення волі на строк до 15 років. Тому нова редакція ст. 93 КК України отримала зворотню дію і поширилась на осіб, які вчинили злочин до 29.12.1999 року. На підставі цього вирок, яким його засуджено до довічного позбавлення волі, повинен бути приведений у відповідність до чинного законодавства, оскільки він вчинив злочин до 29.12.1999 року, йому не може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі та воно має бути замінене на позбавлення волі строком не більше 15 років.

В судовому засіданні засуджений ОСОБА_2 своє клопотання підтримав та просив замінити йому довічне позбавлення волі на 15 років позбавлення волі, з мотивів, викладених в клопотанні. Також зазначив, що ним проведений самоаналіз своєї поведінки та відмічено позитивні зміни в його особистості, що суд також має врахувати при вирішенні його клопотання.

Захисник засудженого адвокат ОСОБА_3 клопотання свого підзахисного підтримав, просив суд його задовольнити з підстав, викладених в клопотанні, враховуючи міжнародну судову практику та національне законодавство.

Представник УВП Антонюк О.В. в судовому засіданні заперечував щодо задоволення клопотання засудженого, оскільки на даний час воно є безпідставним, зазначив, що ОСОБА_2 посередньо характеризується за місцем відбування покарання.

Прокурор заперечив проти задоволення клопотання засудженого ОСОБА_2, просив відмовити в його задоволенні з підстав його необґрунтованості та відсутності правових підстав для задоволення вказаного клопотання.

Заслухавши пояснення засудженого ОСОБА_2, врахувавши думки захисника засудженого, представника УВП та прокурора, дослідивши та оцінивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Вироком судової колегії в кримінальних справах Тернопільського обласного суду від 21.09.2000 року та ухвали судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 12.12.2000 року ОСОБА_2 визнаний винним за ст. ст. 69, 93 п.п. «а», «г», «і», 229-6 ч.1, 42 КК України та засуджений до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його особистою власністю.

Твердження засудженого ОСОБА_2 про те, що зі змісту рішення Конституційного Суду України, положень Конституції України та Кримінального Кодексу України у період з 29.12.1999 року по 04.04.2000 року найсуворішим покаранням, яке могло бути призначено особам, засудженим КК України за вчинений в зазначений період, було позбавлення волі строком до 15 років, суд до уваги не бере, оскільки відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 26.01.2011 року, у справі за конституційним поданням Верховного Суду України та за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 про офіційне тлумачення положень Кримінального кодексу України 1960 року із змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року № 1483-ІІІ, щодо їх дії в часі у взаємозв'язку із положеннями статті 8, частини першої статті 58, пункту 22 частини першої статті 92, частини другої статті 152, пункту 1 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, статті 73 Закону України «Про Конституційний Суд України», частини другої статті 4, частин першої, третьої, четвертої статті 5, частини третьої статті 74 Кримінального кодексу України 2001 року (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі), Конституційний Суд України виходить з того, що з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 року і до набрання чинності Законом № 1483 існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до Кодексу 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями Кодексу 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом № 1483 стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України положень Кодексу 1960 року щодо смертної кари.

Однак наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кодексу 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років. Це підтверджується, зокрема, тим, що Кодекс 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин. Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання.

За таких обставин Конституційний Суд України зазначає, що альтернативний характер санкцій статей Кодексу 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві.

Також у вищезазначеному Рішенні Конституційного Суду України від 26.01.2011 року зазначено, що новий вид кримінального покарання, запроваджений Законом № 1483-ІІІ, - довічне позбавлення волі - є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою. Цей висновок Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що при застосуванні довічного позбавлення волі забезпечується невід'ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин; у санкціях статей, що передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, у тому числі умисні вбивства, вчинювані за обтяжуючих обставин, замість смертної кари встановлено довічне позбавлення волі як найбільш суворий вид покарання у переліку кримінальних покарань поряд із позбавленням волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років; засудженому до довічного позбавлення волі передбачена можливість заміни цього покарання актом помилування на позбавлення волі на певний строк.

Конституційний Суд України вважає, що оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена Кодексом 1960 року на час вчинення особами особливо тяжких злочинів, то положення Кодексу 1960 року із змінами, внесеними Законом № 1483-ІІІ, є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини до набрання чинності цим законом.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не на позбавлення волі строком на п'ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (рішення у справах «Алакрам Хумматов проти Азербайджану» від 18 травня 2006 року, заяви № 9852/03, № 13413/04, «Ткачов проти України» від 13 грудня 2007 року, заява № 39458/02).

В зв'язку з наведеним суд приходить до висновку, що в задоволенні клопотання ОСОБА_2 слід відмовити.

Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 371, 372, 537, 539 КПК України, суд -

У Х В А Л И В :

В задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_2 про приведення у відповідність до вимог чинного законодавства вироку судової колегії в кримінальних справах Тернопільського обласного суду від 21.09.2000 року та ухвали судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 12.12.2000 року та про застосування закону, який пом'якшує покарання - відмовити.

На ухвалу суду може бути подана апеляційна скарга до апеляційного суду Вінницької області протягом семи днів з дня її оголошення, а засудженим ОСОБА_2 з часу отримання копії ухвали.

Суддя: