ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ___________________________________________________________________________________________ |
П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ |
"29" червня 2006 р. | Справа № 22/41-06-870 |
Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Туренко В.Б.
суддів Бандури Л.І., Поліщук Л.В.
при секретарі судового засідання Селіховій Г.В.
за участю представників сторін:
від позивача –Шинкаренко Ю.В.
від відповідача –Драгонер А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу
Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси
на рішення господарського суду Одеської області від 19.04.2006р.
у справі № 22/41-06-870
за позовом Одеської залізниці
до Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси
про визнання недійсним рішення
встановив:
Управлінням Пенсійного фонду України в Приморському районі
м. Одеси здійснена планова перевірка структурного підрозділу Одеської залізниці –Другого Одеського загону воєнізованої охорони залізниці з питання правильності обчислення, повноти нарахування зобов’язання зі збору на обов’язкове державне пенсійне страхування за період з 01.01.2002р. по 30.09.2005р. За результатами перевірки складено акт № 9/44 від 24.10.2005р., де зазначено про донарахування страхових внесків за перевіряємий період в загальній сумі 143235.08грн. внаслідок не включення до фонду оплати праці витрат, що пов’язані із наданням безкоштовного проїзду працівникам залізничного транспорту (а.с.22-25).
26.10.2005р. платником на адресу УПФ в Приморському р-ні м. Одеси були направлені заперечення на акт перевірки, які залишені без задоволення, згідно листа останнього від 31.10.2005р. № 13044/03 (а.с.26-28).
На підставі акту перевірки, УПФ в Приморському р-ні м. Одеси 27.10.2005р. прийнято рішення № 3623 про застосування фінансових санкцій в сумі 53556.95грн., нарахованих на недоїмку у розмірі 143235.08грн. (а.с. 28).
Одеська залізниця в листопаді 2005 року звернулась позовом про визнання недійсним вищезазначеного рішення з тих мотивів, що донарахування страхових внесків здійснено безпідставно, оскільки витрати з надання безкоштовного проїзду працівникам залізничного транспорту не є витратами на оплату праці, а є додатковим благом і такі витрати не можуть бути базою для нарахування внесків до Фондів обов’язкового державного страхування. В обґрунтування чого позивач послався на ст.19, 20 Закону України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, п.1.3. ст.1, п.п.4.4. ст.4 Закону України „Про податок з доходів фізичних осіб”, ст.ст.1, 2, 23 Закону України „Про оплату праці”, ст.16 Закону України „Про залізничний транспорт”, на Тимчасовий порядок обліку виданих безкоштовних квитків на залізничному транспорті для особистих потреб, затверджений наказом Укрзалізниці від 13.04.2004р. № 86-Ц (а.с.12-16).
Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач у відзиві зазначив, що витрати, пов’язані з наданням безкоштовного проїзду працівникам залізничного транспорту є додатковим благом і включаються до Фонду додаткової заробітної плати, відповідно із п.п.2.2.10 пункту 2.2. Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої Держкомстатом України від 13.01.2004р. № 5, зареєстрованої Мінюстом України 27.01.2004р. за № 114/8713. Тому, на думку пенсійного органу, у разі надання безкоштовних квитків працівникам, які перебувають у трудових відносинах з работодавцем, страхові внески нараховуються та утримуються на загальних підставах (а.с.52-55).
Рішенням господарського суду Одеської області від 19.04.2006р.(суддя Торчинська Л.О.), яке оформлено відповідно до вимог ст.84 ГПК України 03.05.2006р. позов задоволено з тих мотивів, що витрати, пов’язані із наданням безкоштовного проїзду працівникам залізниці –це соціальна гарантія, ці витрати не включаються до складу фонду заробітної плати, не є складовою заробітної плати, не є базою для нарахування та утримання внесків до Фондів обов’язкового соціального страхування.
Не погодившись із рішенням суду, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, просить його скасувати, у позові відмовити, оскільки вважає, що судом порушені норми матеріального і процесуального права.
Письмові заперечення на апеляційну скаргу від позивача не надійшли.
Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи із наступного.
Відповідно із частиною 1 ст. 19 Закону України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 09.07.2003р. № 1058-ІV страхові внески до солідарної системи нараховуються для роботодавця - на суми фактичних витрат на оплату праці (грошового забезпечення) працівників, що включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат, у тому числі в натуральній формі, які визначаються згідно з нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Закону України „Про оплату праці”, виплату винагород фізичним особам за виконання робіт (послуг) за угодами цивільно-правового характеру, що підлягають обкладенню податком на доходи фізичних осіб, а також на суми оплати перших п’яти днів тимчасової непрацездатності, яка здійснюється за рахунок коштів роботодавця, та допомоги по тимчасовій непрацездатності.
Отже, витрати, пов’язані із наданням безкоштовного проїзду працівникам підприємства можуть бути базою нарахування страхових внесків на пенсійне страхування лише у разі, якщо вони відповідають ознакам витрат на оплату праці.
Статтями 1, 2 Закону України „Про оплату праці” від 24.03.1995р. № 108/95-ВР визначено поняття „заробітна плата” та її складових частин.
Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
До структури заробітної плати входять основна заробітна плата –винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців), додаткова заробітна плата –винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій) та інші заохочувальні та компенсаційні виплати (виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми).
Відповідно до вимог п.п. 5.6.1 п. 5.6 ст. 5 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” від 28.12.1994р. № 334/94-ВР (із змінами) з урахуванням норм пункту 5.3 цієї статті до складу валових витрат платника податку відносяться витрати на оплату праці фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з таким платником податку, які включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших видів заохочень і виплат, виходячи з тарифних ставок, у вигляді премій, заохочень, відшкодувань вартості товарів (робіт, послуг), витрати на виплату авторських винагород та виплат за виконання робіт (послуг), згідно з договорами цивільно-правового характеру, будь-які інші виплати в грошовій або натуральній формі, встановлені за домовленістю сторін (крім сум матеріальної допомоги, які звільняються від оподаткування згідно з нормами закону, що регулює питання оподаткування доходів фізичних осіб (законодавства, що встановлює правила оподаткування прибутковим податком з громадян).
Частинами 2, 3 ст. 16 Закону України „Про залізничний транспорт” від 04.07.1996р. № 273/96-ВР передбачено, що працівники залізничного транспорту загального користування та члени їх сімей (утриманці) користуються правом на безплатний проїзд залізничним транспортом. Порядок та умови надання цих та інших пільг встановлюються Кабінетом Міністрів України, колективними договорами та угодами. За працівниками підприємств, установ та організацій залізничного транспорту загального користування, які були переведені на іншу роботу в цій галузі або в інші галузі внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання або якщо вони вийшли на пенсію по інвалідності чи за віком, зберігаються право на безплатний проїзд залізничним транспортом та інші пільги, які встановлені законодавчими актами України для працівників залізничного транспорту, колективними договорами та угодами.
Згідно із приписами ч. 2 Постанови КМУ від 21.02.2001р. № 160 „Про реалізацію частин другої та третьої статті 16 Закону України „Про залізничний транспорт” витрати підприємств залізничного транспорту, пов’язані з безоплатним проїздом зазначених осіб, не включаються до складу валових витрат цих підприємств.
Зі змісту наведених правових норм випливає, що надання права безкоштовного проїзду залізничним транспортом є пільгою, отримання якої законодавець пов’язує із перебуванням осіб у трудових відносинах із підприємством залізничного транспорту, однак вказана пільга не має ознак фактичних витрат на оплату праці.
Таким чином, проаналізувавши наведені нормативно-правові акти в аспекті спірних по даній адміністративній справі правовідносин, колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції щодо обґрунтованості не віднесення Одеською залізницею вартості наданих працівникам безкоштовних квитків до сум фактичних витрат на оплату праці та не нарахування передбачених Законом України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” страхових внесків, оскільки право на безоплатний проїзд залізничним транспортом фізичних осіб, що перебувають у відносинах трудового найму з позивачем, є соціальною пільгою (додатковим благом в розумінні п. 1.1 ст. 1 та п.п.4.2.9.„е” п.4.2. ст.4 Закону України „Про податок з доходів фізичних осіб”), вартість якої не є ані основною, ані додатковою заробітною платою, ані різновидом компенсаційних чи заохочувальних виплат, та не відноситься до фактичних витрат на оплату праці.
Слід зазначити, що Закон України „Про податок з доходів фізичних осіб” виділяє порядок оподаткування заробітної плати за місцем основної роботи (п.п.4.2.1. п.4.2. ст.4 означеного Закону) і окремо доходу, отриманого платником податку від його працедавця як додаткове благо, вичерпний перелік яких наведено у п.п.4.2.9. п.4.2. ст.4 цього Закону.
Місцевим господарським судом правомірно не прийнято до уваги посилання скаржника на Інструкцію зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13.01.2004р. № 5, як на єдиний документ, що розроблений відповідно до Закону України „Про оплату праці”, який визначає складові фонду оплати праці і застосовується для цілей визначення фонду оплати праці, на який нараховуються страхові внески, що підлягають сплаті до Пенсійного фонду України, оскільки згідно п.п.1.1 вказаної Інструкції вона не застосовується для визначення складових фонду оплати праці як бази (об’єкта) для нарахування внесків до фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування. А відповідно до положень ст. 4 Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, пенсійне страхування є одним із видів загальнообов’язкового державного соціального страхування.
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову, однак розглянув дану справу за правилами Господарського процесуального кодексу України, без урахування правових позицій Верховного Суду України щодо правової природи даної категорії спорів та їх підвідомчості адміністративним судам, які викладені в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 07.02.2006р. № 01-8/301.
Зазначене призвело до неправильного застосування норм процесуального права при вирішенні питання щодо стягнення судових витрат.
Відповідно до ч.1 ст.87 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи, вичерпний перелік яких встановлений частиною 3 цієї статті і розширеному тлумаченню не підлягає. До складу витрат, пов’язаних з розглядом справи не належать витрати на ІТЗ судового процесу. Таким чином, відшкодуванню позивачу підлягає лише судовий збір (держмито). Згідно ч.1 ст.94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, суд присуджує судові витрати з державного бюджету України.
З урахуванням викладеного, рішення суду слід змінити на підставі ст.201 КАС України.
Керуючись ст.ст.160, 198, 201, 205, 207, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –
постановив:
Апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Одеської області від 19.04.2006р. у справі № 22/41-06-870 змінити, виклавши п.3 резолютивної частини рішення в слідуючій редакції:
„Стягнути з Держбюджету України через УДК в Одеській області на користь Одеської залізниці держмито в сумі 85грн.”
В іншій частині рішення залишити без змін.
Постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом одного місяця з дня складення постанови в повному обсязі.
Головуючий суддя Туренко В.Б.
Суддя Бандура Л.І.
Суддя Поліщук Л.В