Справа №2-5530/07

РІШЕННЯ

ІМ*ЯМ УКРАЇНИ (заочне)

01 червня 2007 року, Приморський районний суд міста Одеси, в складі:

головуючого - судді Терьохіна С.Є.,

при секретарі -    Лапшинської Н.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі цивільну справу за позовом громадянина ОСОБА_1 до громадянки ОСОБА_2, про визнання недійсним договору дарування,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1., звернувся до суду із позовом в якому просив визнати недійсним договір дарування 465/1000 частин квартири № 17, будинку під АДРЕСА_1 в м. Одесі, що був укладений між ним та відповідачкою ОСОБА_2., 23 січня 2004 року.

Свої вимоги позивач обгрунтував тим, що йому на праві власності належала відповідна часка вищевказаної квартири. В подальшому, позивач вирішив взяти грошовий Кредит в комерційної банківської установі, під заставу вказаної квартири. Однак, під час розгляду банківськими працівниками його документів, в отриманні кредиту було відмовлено, у . зв'язку із тим, що частина належної йому квартири № 17, будинку під АДРЕСА_1 в м. Одесі - була отримана їм (позивачем) у власність на підставі угоди укладеної на товарної біржі, без нотаріального посвідчення, що в свою чергу створювало перешкоди для нотаріального оформлення застави даного нерухомого майна.

Проте, його знайома (на той час ОСОБА_3), яка в подальшому стала його дружиною гром. ОСОБА_2., запропонувала йому (позивачу) допомогти в даній ситуації, шляхом оформлення договору дарування частки квартири придбаної на біржі на її ім*я, що їм (позивачем) і було зроблено. Дана угода дарування, передбачалася як формальна, та після отримання і повернення кредиту, відповідачка повинна була повернути подаровану її частку нерухомого майна.

В грудні 2006 року, у зв'язку із виплатою банку більшості коштів за кредитом, він (позивач), запропонував відповідачці, повернути подаровану раніше частку квартири, як про це вони домовлялись під час укладення оскарженої угоди, але з відповідачка з невідомих причин, відмовилася від оформлення такого повернення.

Позивач наголошує на тому, що оскаржений договір був укладений без правових наслідків та під впливом омани з боку відповідачки. Єдиною умовою укладення договору з його (позивача) боку, було повернення подарованої їм частки квартири на його вимогу.

Посилаючись на норму ст. 234 Цивільного кодексу (ЦК) України, позивач, вважає що право чин укладений між ним та відповідачкою є фіктивним у зв'язку, із відсутністю наміру створення правових наслідків при його укладенні та підлягає визнанню недійсним.

Також, позивач посилаючись на норму ст. 230, наголошує що оскаржений договір підлягає визнанню судом недійсним, враховуючи введення його в оману іншою стороною угоди, з обставин договору що мають істотне значення.

В суді, позивач свої вимоги підтримав в повному обсязі та додатково просив суд зазначити що в разі задоволення його вимог, рішення суду може бути підставою для його реєстрації в органах БТІ та РОН.

Відповідачка, будучи належним чином викликана в судове засідання, до суду - не з*явилася, про причину не явки суд - не повідомила, заперечень на позов не надала, що дозволило суду у відповідності до ст. ст. 169, 224-226 ЦПК України, розглянути справу за .її відсутністю, на підставі наявних у справі матеріалів.

Заслухавши пояснення та оцінивши доводи позивача, дослідивши наявні у справі докази, суд дійшов висновку про можливість задоволення позову ОСОБА_1., виходячи із наступних підстав.

Так, як вбачається із наданих суду матеріалів, випливає, що дійсно, на підставі угод купівлі - продажу №№ 4926 від 18.01.1999 року та 4800, від 27.10.1998 року, укладених на товарній біржі «Центральна Одеська біржа» - позивачем були придбані у власність 22/100 та 490/1000 відповідно, квартири під № 17, будинку АДРЕСА_1 в м. Одесі (а.с. 20 - 23).

Загальна частка придбаної квартири позивачем, склала 465/1000, або три кімнати, загальною площею 86.0 м. кв., яку позивач, угодою від 23.01.2004 року - подарував гром. ОСОБА_3. (в подальшому ОСОБА_2.), (а.с. 24).

Також, як вбачається із додаткової угоди № 1, від 29 березня 2004 року до кредитного договору № 451/РК,від 29.12.2003 року - відповідачка виступила позичальником кредиту в ВАТ «Морський транспортний банк», що був наданий її в якості додаткової суми на яку було збільшено первісне кредитне зобов'язання (а.с. 35).

Відповідно до вищезазначеної кредитної угоди, а також згідно до договору іпотеки (а.с.12-17), в якості забезпечення взятого кредиту, позичальником якого виступала саме відповідачка - була надана саме 3-х кімнатна квартира під № 17, в АДРЕСА_1 в м. Одесі, яку напередодні (23 січня 2004 р.) позивач подарував відповідачки. Доречи, у всіх вищенаведених угодах, окрім відповідачки сам позивач виступає стороною, в якості поручителя та заставодавця.

Термін розрахунку по кредиту, становив 28 грудня 2004 року, тобто на час розгляду справи, зазначена позивачем частка квартири більш не перебуває в якості застави перед банківською установою.

Таким чином, вивчення та огляд судом вищезазначених матеріалів, свідчить про те, що позивачем, відповідно до вимог ч.3, ст. 10 ЦПК України, були в повному обсязі доведені обставини укладення їм оскаржуваної угоди.

Щодо підстав визнання угоди дарування від 23.01.2004 року не дійсною, суд вважає за необхідне зазначити, що аналіз обставин вказаних позивачем (за умов відсутності заперечень відповідачки), дозволяє дійти висновку про законність вимог позову в частині недійсності договору укладеного між сторонами по справі.

Так, суд погоджується із посиланням позивача на норму ст. 234 ЦК України та одночасно не приймає посилання на ст. 230 ЦК України, як на підстави визнання договору недійсним, враховуючи те, що На думку суду матеріалами справи, не підтверджується факту навмисного введення позивача в оману з боку відповідачки.

Разом із тим, суд вважає, що при укладенні оскаржуваного договору дарування, мали місце обставини визначені в ч.1, ст. 234 ЦК України, тобто договір (як правочин) був укладений сторонами без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим право чином.

Аналізуючи обставини та матеріали справи, суд відмічає те, що до часу укладення оскаржуваної угоди (до 23.01.2004 року), позивач вже більш ніж п'ять років потому, як був єдиним, законним власником подарованої частки квартири № 17, по АДРЕСА_1 в м. Одесі. Одночасно, позивач не мав перед відповідачкою будь яких обов'язків (в т.ч. і боргових) або наміру безкорисного покращення матеріального становища відповідачки, що призвело до передачі її вказаної квартири шляхом дарування. Відповідачка була сторонньою, знайомою позивача, яка згодом стала його дружиною, від шлюбу в них є дитина. Таким чином, будучи в сімейних стосунках з обдарованою,

позивач не мав об'єктивно необхідних підстав, надавати відповідачці майно, яке і без того знаходилося в їх сімейному користуванні.

Одночасйо із наданих суду матеріалів випливає те, що оскаржений договір дарування, був укладений саме на передодні звернення позивача за кредитом до банківської установи, де після реєстрації за відповідачкою права власності на вказану частку квартири, відповідачка на своє і*мя, отримала грошовий кредит, заставою якого виступила саме подарована її частка квартири, при тому участь позивача та якого зацікавленість в даних правовідносинах (між відповідачкою та банком), підтверджується тим, що саме позивач виступив поручителем по даному кредиту, як при укладені додаткової кредитної угоди від 29.03.2004 року, так і при укладенні договору іпотеки від тієї ж дати.

За таких умов, аналіз зазначених.обставин, дозволяє суду погодитись із висновком позивача про те, що саме отримання кредиту викликало необхідність оформлення переходу права власності на зазначену частку квартири на і*мя відповідачки (дарування квартири - звернення за кредитом - надання подарованої частки квартири в забезпечення кредиту).

Також, цілком логічним, так як дійсно, права власності позивача на подаровану (а згодом заставлену) частку квартири, були оформлені, так званими „біржовими угодами", що після відповідних змін в діючому законодавстві, позбавляло нотаріальні установи, оформлювати іпотечні договори на нерухоме майно, перехід права власності на яке не було нотаріально засвідчене.

Все вищезазначене, опосередковано свідчить про правдивість посилання позивача на відсутність в нього реального бажання дарувати частку зазначеної квартири відповідачки.

За таких умов, на думку суду оскаржений право чин, не був спрямований на реальне настання правових наслідків що були їм обумовлені, тобто, не передбачав безоплатного передання у власність відповідачки частки квартири № 17, по АДРЕСА_1 в м. Одесі, як це встановлено ч.1, ст. 717 ЦК України, де з іншого боку мало місце не прийняття подарованої частки квартири обдарованим (ч.4, ст. 722 ЦК), що в свою чергу не відповідає вимогам прийняття дарунку, встановленим ч.1, ст. 722 ЦК України.

З тих самих підстав, випливає і факт того, що внутрішня воля сторони позивача, не була спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, що підтверджується зовнішньому прояву такої волі з боку позивача, який не бажає переходу свого майнового права на зазначену частку квартири до відповідачки, а при укладенні угоди, дійсною метою була лише можливість документального забезпечення виконання умов, за яких банківською установою будуть видані грошові кошти.

Відповідно до ч.2, ст. 324 ЦК України - фіктивний право чин визнається судом не дійсним.

Стаття 236, ч.1, передбачає, що нікчемний право чин або право чин, визнаний судом не дійсним - є недійсним з моменту його вчинення.

Згідно до абз.2, ч.1,  ст. 216 ЦК України - у разі недійсності право чину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього право чину.

За умов вищевказаних нормам та відповідно до обставин конкретної справи, в позивача поновлюється його право, власності на частку нерухомого майна що була їм відчужена на підставі угоди дарування, визнаної судом недійсною.

До того ж, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1., суд також виходив із того, що не явка відповідачки, не надання нею своєї позиції в суді поєднане із задоволенням позов них вимог - фактично не тягнуть за собою ущемлення майнових прав відповідачки, враховуючи те, що вона на час постановления рішення суду, є дружиною позивача і визнання за ним права власності на майно, через дане рішення суду відповідно до норм ст. 61 Сімейного кодексу України, свідчить про продовження наявного права власності відповідачки щодо спірного нерухомого майна, як власника спільної сумісної власності подружжя.

Суд, задовольняючи вимоги позову, також погоджується з проханням позивача щодо зазначення можливості реєстрації за ним права власності на частку квартиру, відносно якої суд прийняв відповідне рішення, виходячи з норм Наказу Міністерства юстиції України „Про затвердження Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно" № 7/5, від 07.02.2002 року, згідно якого судові рішення є однією із підстав проведення такої реєстрації.

Керуючись ст. ст. 1, 3,10, 57,60,208-213,169,224 - 226 ЦПК України, суд-

РІШИВ:

Позов громадянина ОСОБА_1 - задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування 465/1000 частин квартири № 17, будинку під АДРЕСА_1 в м. Одесі, що був укладений між  ОСОБА_1   та громадянкою ОСОБА_2, 23 січня 2004 року.

Дане рішення є підставою для реєстрації органами технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості (КП „ОМБТІ та РОН") права власності на зазначене в рішенні нерухоме майно за гром. Меньшиковим В.В.

Заява про апеляційне оскарження даного рішення може бути подана до суду протягом 10-ти днів, після його проголошення. Апеляційна скарга на дане рішення протягом 20-ти днів, після звернення із заявою про оскарження рішення, може бути подана до Апеляційного суду Одеської області, через Приморський районний суд міста Одеси.

Заява про перегляд даного заочного рішення, протягом 10-ти днів після отримання його копії, може бути подана відповідачкою до Приморського районного суду м. Одеси.