ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

          

29 листопада 2006 р.

№ 14/91

          Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого

Кривди Д.С.,

суддів:

Жаботиної Г.В., Уліцького А.М.

розглянувши касаційну скаргу

ПП “Інсталл”

на постанову

від 29.08.2006 Донецького апеляційного господарського суду

у справі

№14/91

господарського суду

Донецької області

за позовом

ДП “Донецька залізниця”

до	ПП “Інсталл”

про	стягнення 21580,96 грн.

за участю представників сторін

від позивача:

Ігнатова Н.О., дов.

від відповідача:

Дерев’янко І.І. –директор

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство “Донецька залізниця” звернулось до господарського суду Донецької області з позовом до Приватного підприємства “Інсталл” про стягнення 21580,96 грн. збору за зберігання вантажу.

Позов мотивовано тим, що вагони з вантажем, які прибули на адресу відповідача у період з 25 жовтня до 12 листопада 2005р., були затримані на залізничній станції Маріуполь-Порт, де знаходились понад нормативно встановлений термін безоплатного зберігання. У зв’язку з цим позивачем за накопичувальними картками №№15121443, 15121444, 15121445 відповідно до вимог Статуту залізниць України, Правил зберігання вантажів, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 21.11.2000 №644, та Тарифного керівництва №1, затвердженого наказом Міністерства транспорту України №551 від 15.11.99 (далі –Тарифне керівництво) нараховано збір за зберігання вантажу, який відповідач у добровільному порядку не сплатив. Затримка вагонів, на думку позивача, підтверджується актами загальної форми (форми “ГУ 23”).

Відповідач проти позову вимог заперечив, посилаючись на вимоги договору №14 від 30.12.04 про організацію перевезень та неправильне оформлення відповідних актів.

Рішенням від 27.06.06 господарський суд Донецької області (суддя Арсірій Р.О.) у задоволенні позову відмовив.

Рішення мотивовано тим, що позивач належними доказами не довів того, що вагони з вантажем були затримані на коліях станції призначення саме з вини відповідача, а надані в підтвердження позовних вимог акти загальної форми не визнав належними доказами, які підтверджують вину відповідача у затримці вагонів з причин, які залежали від нього.

Постановою від 29.08.06 Донецький апеляційний господарський суд (колегія суддів у складі: Шевкова Т.А. –головуючого, Дзюби О.М, Стойка О.В.) рішення суду першої інстанції скасував, а позов задовольнив.

Суд апеляційної інстанції, виходячи з умов договору від 30.12.04 №14 про організацію перевезень на експорт через Маріупольський торговельний порт та перевалки за прямим варіантом “вагон-судно”, дійшов висновку, що відповідач взяв на себе зобов’язання здійснювати оплату залізниці збору за зберігання вантажів у вагонах, як на підходах до станції Маріуполь-порт так і в очікуванні вивантаження на станції Маріуполь-Порт.

Також посилаючись на п. 3.2 договору, згідно з яким ставки, за якими відповідач сплачує послуги залізниці, розраховуються відповідно до Правил перевезення вантажів та Тарифного керівництва №1 та залежать від часу знаходження під накопичуванням кожного вагону, зважаючи на те, що у розд. 3 договору “Порядок розрахунків” сторонами не обумовлено, якими правилами сторони повинні керуватися при обліку затриманих вагонів з вини відповідача, суд апеляційної інстанції визнав, що взаємовідносини сторін по затримці вагонів у даному випадку повинні бути врегульовані Правилами користування вагонами і контейнерами та Правилами зберігання вантажів.

Встановивши факт затримки вагонів з вантажем на станції Маріуполь-Порт апеляційна інстанція визнала відповідним ст. 129 Статуту залізниць України позов щодо нарахування збору за зберігання вантажів у вагонах за час після закінчення терміну безоплатного зберігання згідно з п.п. 1.5, 3.1, 3.2 договору №14 від 30.12.04, п. 8 Правил користування вагонами і контейнерами, п. 2 розд. 2 Тарифного керівництва №1.

Ухвалою від 05.10.06 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача, в якій заявлено вимоги про скасування постанови суду апеляційної інстанції та відмову в задоволенні позову.

Касатор доводить, що суд апеляційної інстанції не врахував момент,  з якого припиняється безоплатне зберігання вантажу вагонів згідно з п. 8 Правил зберігання вантажів та пп. 2.3., 2.5 п. 2 розд. 2 Тарифного керівництва №1 щодо визначення доби зберігання з моменту повідомлення одержувача про прибуття вантажу.

У відзиві на касаційну скаргу позивач проти касаційної скарги заперечив, посилаючись на нарахування збору за збереження вантажу у вагонах відповідно до умов договору та після закінчення доби.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що між сторонами у справі укладено договір №14 від 30.12.04 про організацію перевезень на експорт через Маріупольський торговий порт та перевалки за прямим варіантом “вагон-судно”.

В пункті 1.1 договору визначено, що даним договором регулюються взаємовідносини сторін пов’язані з організацією планування перевезень, накопичення зернових на експорт через станцію Маріуполь-Порт з перевантаженням за прямим варіантом “вагон-судно”.

Згідно з п. 1.5 договору сторони узгодили, що плата за користування вагонами здійснюється на підставі Збірника №1 Правил перевезень та Тарифів залізничного транспорту України, збору за зберігання вантажів у вагонах згідно Тарифного керівництва №1, розділу 2, пункту 2 як на підходах до станції Маріуполь-Порт, так і в очкуванні вивантаження на станції Маріуполь-Порт.

Відповідно до розд. 3 договору “Порядок розрахунків” облік затриманих вагонів з вини відповідача на підходах до станції Маріуполь-Порт провадиться згідно з п. 9.10, а облік затриманих вагонів на станції призначення з вини відповідача згідно з п. 8 Збірника №1 Правил перевезень та тарифів залізничного транспорту України.

Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з положень Правил зберігання вантажів, які у п. 8 передбачають, що збір за зберігання вантажів у вагонах (контейнерах) у разі затримки їх з вини одержувача (відправника) після закінчення терміну безоплатного зберігання сплачується незалежно від місця затримки (на станції призначення та на підходах до неї, на прикордонних, припортових станціях тощо).

Згідно зі ст.ст. 12, 46 Статуту залізниць України залізниця вправі приймати рішення про складування за плату підприємствами, організаціями, установами, громадянами-суб'єктами підприємницької діяльності вантажів у смузі відведення, а також надавати дозвіл на примикання під'їзних колій та будівництво тимчасових споруд.Одержувач зобов'язаний прийняти і вивезти зі станції вантаж, що надійшов на його адресу. Терміни вивезення і порядок зберігання вантажів установлюються Правилами.

Вантажі, що прибули, зберігаються на станції безкоштовно протягом доби. Цей термін обчислюється з 24-ої години дати вивантаження вантажу (контейнера) засобами залізниці або з 24-ої години дати подачі вагонів під вивантаження засобами одержувача. За зберігання вантажу на станції понад зазначений термін справляється плата, встановлена тарифом.

Регулювання плати за використання вагонів при перевезенні вантажу визначено у ст. 119 Статуту залізниць України наступним чином: за користування вагонами і контейнерами залізниці вантажовідправниками, вантажоодержувачами, власниками під'їзних колій, портами, організаціями, установами, громадянами - суб'єктами підприємницької діяльності вноситься плата. Порядок визначення плати за користування вагонами (контейнерами) та звільнення вантажовідправника від зазначеної плати у разі затримки забирання вагонів (контейнерів), що виникла з вини залізниці, встановлюється Правилами.

Зазначена плата вноситься також за час затримки вагонів на станціях призначення і на підходах до них в очікуванні подання їх під вивантаження, перевантаження з причин, що залежать від вантажоодержувача, власника залізничної під'їзної колії, порту, підприємства. За час затримки на коліях залізниці вагонів, що належать підприємствам чи орендовані ними, стягується 50 відсотків зазначених розмірів плати.

З аналізу викладеного слід визнати, що поняття збереження вантажів у вагоні і користування вагонами є окремими поняттями у процесі перевезення відповідно до Статуту залізниці України.

Положеннями ст.ст. 12, 46 Статуту залізниць України вагони як засіб зберігання прибувших на станцію призначення вантажів не визначені. Стосовно посилання на вимоги п. 8 Правил зберігання вантажів та пп. 2.3, 2.7 п. 2 розд. 2 Тарифного керівництва №1 щодо плати за збереження вантажів в вагонах, слід виходити з того, що така плата передбачає наявність вини одержувача і повідомлення одержувача про надходження вантажу на станцію призначення.  

З умов договору не вбачається, що відповідач зобов’язаний прийняти, розвантажити відправлені ним вантажі, оскільки цей договір регулює взаємовідносини сторін, пов’язані з організацією планування перевезень, накопичення зернових на експорт через станцію Маріуполь-Порт з перевантаженням за прямим варіантом “вагон-судно”, тобто визначені у ст.ст. 79, 82 Статуту залізниць України правовідносини і, відповідно, розвантаження вагонів покладається на транспортні підприємства.

Одночасно в залізничних накладних, що надані у справі, відповідач визначений як вантажоотримувач з обов’язками на вивантаження вантажу з вагонів, що прибули у порт –станцію призначення.

Оскільки предметом спору є правомірність стягнення збору за збереження вантажу в вагонах, судові інстанції не встановили, якими нормами законодавства слід керуватися при розгляду цього спору, зважаючи на встановлення усіх обставин справи в їх сукупності.

Не встановивши вини відповідача у спірних обставинах, момент повідомлення відповідача про надходження спірних вагонів, суди безпідставно застосовували до спірних правовідносин вимоги п. 8 Правил зберігання вантажів та пп. 2.3, 2.7 п. 2 розд. 2 Тарифного керівництва №1, оскільки ці норми передбачають наявність вини одержувача і повідомлення його, якщо інше не встановлено договором.

Щодо обставин наявності або відсутності вини відповідача і його обізнаності про прибуття вагонів на станцію призначення слід зазначити, що відповідно до ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання несе відповідальність за наявності її вини, якщо інше не встановлено договором або законом. Правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним.  

Згідно зі ст. 105 Статуту залізниць України залізниці, вантажовідправники, вантажоодержувачі, пасажири, транспортні, експедиторські і посередницькі організації та особи, які виступають від імені вантажовідправника і вантажоодержувача, несуть матеріальну відповідальність за перевезення у межах і розмірах, передбачених цим Статутом та окремими договорами.

Положення п. 8 Правил зберігання вантажів та пп. 2.3, 2.7 п. 2 розд. 2 Тарифного керівництва №1 передбачають плату за зберігання вантажів в вагонах лише при наявності вини одержувача. Розділ 3 укладеного між сторонами договору судова колегія вважає невідповідним нормам Цивільного кодексу України та Статуту залізниць України, тому не приймає до уваги.

При розгляді справи судами вказані законодавчі норми стосовно визначення вини не були дотримані, що суперечить вимогам закону, що регулює підстави для застосування матеріальної відповідальності, визначеної Правилами –плати за зберігання вантажів у вагонах.

Відповідно до ст. 310 ЦК України, ст. 42, 119 Статуту залізниць України перевізник зобов'язаний повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу та встановлення плати за перевезення вантажів та виконання інших робіт, пов'язаних з перевезенням, зокрема користування вагонами, що визначається за цінами, встановленими відповідно до законодавства.

Вина відповідача у несвоєчасному розвантаженні вагонів згідно з умовами здійснення перевезення, обставини повідомлення його позивачем, а також здійснення плати за користування вагонами не встановлені судовими інстанціями, хоча ці обставини є суттєвими для вирішення даного спору за вимогами законодавства та підлягали визначенню при розгляді справи для недопущення подвійної оплати користування вагонами та зберігання вантажів у вагонах одночасно.  

Згідно зі ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Оскільки плата за зберігання вантажів у вагонах понад добу передбачена нормативними актами залізниці при наявності вини одержувача вантажу, не містить ознак додаткових робіт або послуг, наданої при перевезенні, і застосовується як захід впливу за недотримання (порушення) певного зобов'язання, на думку судової колегії, така плата фактично є видом цивільно-правової відповідальності у сфері господарювання, яка за вимогами п. 22 ст. 92 Конституції України повинна визначатись виключно законами, зокрема п. 2 ст. 217 ГК України, яка такий вид санкції як плата не передбачає.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Суди першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи не встановили, виходячи з предмету спору, дійсні правові підстави позовних вимог на підставі положень ст. 8 Конституції України, ст. 216 ГК України, ст.ст. 105-106, 129 Статуту залізниць України.

Зважаючи на вищевикладене, судова колегія дійшла висновку про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи вимог ст.ст. 43, 47, 43, 84, 105 ГПК України щодо повного і всебічного встановлення усіх обставин справи та правильного застосування законодавства, тому рішення і постанова підлягають скасуванню як такі, що не відповідають нормам матеріального та процесуального права, зважаючи на предмет спору.

Оскільки касаційна інстанція обмежена у праві оцінки доказів та встановленні фактичних обставин справи, а право оцінки доказів належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи слід встановити відповідність вимог позивача нормам законодавства, виходячи з положень договору №14 від 30.12.04 щодо виду перевезення по варіанту вагон-судно; фактичних обставин перевезення, посвідчених залізничними накладними; вину відповідача у зберіганні вантажів у вагонах понад добу з моменту їх  надходження на станцію призначення та наявності повідомлення відповідача про прибуття вагонів на станцію призначення, як це передбачено законодавством.

Керуючись ст. 8 Конституції України, ст.ст. 908, 920 ЦК України, ст.ст. 310-312 ГК України, ст.ст. 42, 46, 79, 105, 119 Статуту залізниць України, ст.ст. 108, 1115, 1117, 1119-12 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу задовольнити частково.

2. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 29.08.06 та рішення господарського суду Донецької області від 27.06.06 у справі №14/91 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Головуючий                                                                                Д.Кривда

Судді                                                                                                    Г.Жаботина

                                                                                                    А.Уліцький