ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 жовтня 2006 р. | № 32/78-05-3619 |
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого | Подоляк О.А., |
суддів : | Самусенко С.С., Стратієнко Л.В., |
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу | ВАТ “Львівський завод телеграфної апаратури” |
на постанову | від 04.07.2006 р. Одеського апеляційного господарського суду |
у справі | № 32/78-05-3619 |
за позовом | ВАТ “Львівський завод телеграфної апаратури” (надалі –Завод) |
до | ВАТ “Нептун”; Спортивно-оздоровчого табору “Бригантина”; ТОВ “Бригантина Плюс” |
третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача | РВ ФДМУ по Одеській області |
про | виділ частки майна, що є у спільній власності в натурі |
за участю представників: |
від позивача | - Злобін О.Г., Середенко А.С. |
від відповідача-1 | - Мудрова С.А. |
від відповідача-2 | - не з’явились |
від відповідача-3 | - не з’явились |
від третьої особи | - не з’явились |
В С Т А Н О В И В:
В березні 2005 р. Завод звернувся до суду з позовом до ВАТ “Нептун” про виділення в натурі однієї другої частки спортивно-оздоровчого табору “Бригантина” Одеського заводу “Нептун” із спільного майна, розташованого за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Грибівка.
В обґрунтування позовних вимог Завод посилався на те, що 24.06.1969 р. було укладено договір про дольову участь Львівського заводу телеграфної апаратури в будівництві спортивно-оздоровчого табору “Бригантина” Одеського заводу “Нептун”. Рішенням арбітражного суду Одеської області від 08.10.1996 р. у справі № 2/190, залишеним без змін постановою арбітражного суду Одеської області від 06.08.1997 р. та постановою Вищого арбітражного суду України від 14.01.1998 р., договір розірвано. Судом встановлено, що спортивно-оздоровчий табір “Бригантина” Одеського заводу “Нептун” належить на праві спільної часткової власності Одеському заводу “Нептун” та ВАТ “Львівський завод телеграфної апаратури”. Завод звернувся до ВАТ “Нептун” із пропозицією про поділ майна спортивно-оздоровчого табору “Бригантина” Одеського заводу “Нептун”, але відповіді не отримав.
Ухвалою господарського суду Одеської області від 05.08.2005 р. залучено до участі в справі Спортивно-оздоровчий табір “Бригантина” у якості другого відповідача та Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській області у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.
Ухвалою господарського суду Одеської області від 05.10.2005 р. за клопотанням Заводу залучено до участі у справі у якості іншого відповідача ТОВ “Бригантина Плюс”.
В процесі розгляду справи, за наслідком подання заяви про уточнення позовних вимог Завод посилався на те, що в порушення вимог чинного законодавства ВАТ “Нептун” протиправно розпорядилось часткою майна спортивно-оздоровчого табору “Бригантина”, яке йому не належало на праві власності, шляхом укладення договору купівлі-продажу від 03.09.2002 р. із ТОВ “Бригантина Плюс”, та просив суд визнати недійсним згаданий договір купівлі-продажу в частині продажу 1/2 частки майна спортивно-оздоровчого табору “Бригантина”, що належить Заводу, а також перевести на Завод права та обов'язки покупця 1/2 частки майна спортивно-оздоровчого табору “Бригантина”.
ВАТ “Нептун” проти задоволення позову заперечувало та посилалось на ненадання Заводом документів на підтвердження фінансування ним будівництва спортивно-оздоровчого табору “Бригантина”. Постановою Вищого арбітражного суду України від 14.01.1998 р. встановлено факт неучасті Заводу в будівництві та утриманні табору, як це було передбачено договором від 24.06.1969 р. ВАТ “Нептун” вказувало про те, що будучи власником табору не повинно було повідомляти Завод про намір його продати.
Рішенням господарського суду Одеської області від 02.11.2005 р. (суддя Грабован Л.І.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 04.07.2006 р. (судді: Михайлов М.В., Тофан В.М., Журавльов О.О.), в позові відмовлено з підстав необґрунтованості та неправомірності позовних вимог.
Не погоджуючись з постановою, Завод звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення і постанову скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням судами норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи із наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 24.06.1969 р. між Одеським заводом “Нептун” та Львівським заводом телеграфної апаратури було укладено договір про дольову участь Львівського заводу телеграфної апаратури в будівництві спортивно-оздоровчого табору “Бригантина” Одеського заводу “Нептун” (т. 1 а. с. 7), положеннями якого було передбачено, що фінансування будівництва та оснащення табору здійснюється в рівній 50 % долі заводами “Нептун” та Львівським заводом телеграфної апаратури. Також, із договору вбачається обов'язок обох заводів здійснювати дотацію путівок пропорційно кількості наданих путівок щорічно у відповідності із кошторисом на експлуатаційні потреби. Всі матеріальні кошти, які рахуються за заводами та знаходяться у таборі, передаються на баланс табору “Бригантина” безкоштовно (пункти 2-5 договору). Згідно з п. 6 договору доцільність витрачення коштів, які виділяються на будівництво та дотацію табору, контролюється обома заводами у порядку надання річних звітів та балансу табору “Бригантина”. Одеський завод “Нептун” баланс табору включає у баланс основної діяльності; Львівський завод телеграфної апаратури отримує звіт та баланс табору у порядку інформації про його діяльність. Пунктами 9, 10 договору передбачений обов'язок Львівського заводу телеграфної апаратури в наданні допомоги у виготовленні нестандартного обладнання, придбання обладнання та інвентарю, а також направлення працівників по обслуговуванню та ремонту, надавання допомоги в оздоровленні дітей працівників заводу “Нептун”.
Судами досліджено, що рішенням арбітражного суду Одеської області від 08.10.1996 р. у справі № 2/190, яке залишено без змін постановою арбітражного суду Одеської області від 06.08.1997 р. та постановою Вищого арбітражного суду України від 14.01.1998 р., договір від 24.06.1969 р. розірвано. Рішенням суду встановлено, що вказаний договір є договором про сумісну діяльність. При цьому вказано, що Львівський завод телеграфної апаратури втратив інтерес до сумісної діяльності, не виконує своїх обов'язків по будівництву та утриманню табору, не замовляє путівки для оздоровлення своїх працівників. З постанови від 06.08.1997 р. вбачається, що Львівський завод телеграфної апаратури з 1993 р. не приймає участі в утриманні табору. Всі витрати по забезпеченню нормального функціонування несе завод “Нептун”.
Судами встановлено, що ВАТ “Нептун” та Завод є правонаступниками сторін договору від 24.06.1969 р.
Відповідно до положень ст. 430 ЦК УРСР за договором про сумісну діяльність сторони зобов'язуються сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети, як-то: будівництво і експлуатація міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства або установи (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), будування водогосподарських споруд і пристроїв, будівництво шляхів, спортивних споруд, шкіл, родильних будинків, жилих будинків і т. ін.
В силу положень ст. 432 ЦК УРСР для досягнення мети, зазначеної у статті 430 цього Кодексу, учасники договору про сумісну діяльність роблять внески грошима чи іншим майном або трудовою участю. Грошові та інші майнові внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності, є їх спільною власністю.
Згідно ст. 115 ЦК УРСР кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна. Якщо угоди про спосіб виділу не досягнуто, то за позовом будь-кого з учасників майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призначення. В противному разі власник, що виділяється, одержує грошову компенсацію.
Відповідно до ч. 1 ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Згідно ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Судами досліджено та встановлено, що Завод не довів належними засобами доказування свою участь в будівництві, фінансуванні будівництва, проведенні дотацій вартості путівок, направленні працівників для обслуговування та ремонту табору. Завод втратив інтерес до спільної діяльності, не виконує своїх зобов'язань по будівництву та утриманню табору, на протязі багатьох років не замовляє путівки на оздоровлення своїх працівників. Судами врахована відсутність доказів, що належним чином підтверджували б факт виконання умов договору від 24.06.1969 р., внесення позивачем своєї частки спільного майна (грошові кошти чи майнові внески), фінансування будівництва та оснащення табору, проведення дотацій путівок, надання допомоги у виготовленні та придбанні обладнання, інвентарю, надсилання працівників по обслуговуванню та ремонту та виконання ними робіт.
В свою чергу судами встановлено, що у відповідності до ст. 319 ЦК України, ст. 12 Закону України “Про господарські товариства” ВАТ “Нептун” було власником спірного майна, і на підставі ст. 4 Закону України “Про власність” мало право на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном.
Приймаючи рішення та постанову суди виходили з відсутності правових підстав для виділення в натурі Заводу частки спортивно-оздоровчого табору “Бригантина”, а також з необґрунтованості вимог про визнання недійсним частково договору купівлі-продажу від 03.09.2002 р. та переведення на Завод прав та обов'язків покупця частки майна спортивно-оздоровчого табору “Бригантина”.
Матеріали справи свідчать про те, що вказані висновки судів відповідають фактичним обставинам, нормам матеріального і процесуального права, є законними та обґрунтованими.
Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити постанову суду апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що постанова апеляційного господарського суду прийнята з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.
Перевіривши у відповідності до ч. 2 ст. 1115 ГПК України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що суди в порядку ст. ст. 43, 47, 43, 99, 101 ГПК України всебічно, повно і об’єктивно розглянули в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази; належним чином проаналізували відносини сторін.
На підставі встановлених фактичних обставин місцевим господарським судом з'ясовано дійсні права і обов'язки сторін, правильно застосовано матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, обґрунтовано та правомірно відмовлено у позові.
В свою чергу, суд апеляційної інстанції, відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК України, повторно розглядаючи справу, повно з’ясував обставини, які мали значення для правильного розгляду поданої апеляційної скарги. Висновки апеляційного суду ґрунтуються на доказах, наведених в постанові суду, та відповідають положенням чинного законодавства. Як наслідок, прийнята апеляційним господарським судом постанова відповідає положенням ст. 105 ГПК України та вимогам, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 “Про судове рішення” зі змінами та доповненнями.
Згідно з положеннями ч. 2 ст. 1115 ГПК України та частин 1, 2 статті 1117 ГПК України, касаційна інстанція на підставі вже встановлених фактичних обставин справи перевіряє судові рішення виключно на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні та постанові господарських судів. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Посилання оскаржувача на інші обставини не приймаються колегією суддів до уваги з огляду на положення ст. 1117 ГПК України та з підстав їх суперечності матеріалам справи.
Твердження оскаржувача про порушення і неправильне застосування апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті постанови не знайшли свого підтвердження, в зв’язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового акту колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 ГПК України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ВАТ “Львівський завод телеграфної апаратури” залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 04.07.2006 р. у справі № 32/78-05-3619 залишити без змін.
Головуючий, суддя О. Подоляк
С у д д і: С. Самусенко
Л. Стратієнко