ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
« 03» квітня 2013 р. Справа № 5023/5834/12
Колегія суддів у складі: головуючий суддя Бондаренко В.П., суддя Ільїн О.В., суддя Россолов В.В.,
при секретарі Голозубовій О.І.,
за участі представників сторін:
позивача - Макаренко О.М., довір. від 17.12.2012 року,
відповідача - Лубенець М.В., довір. від 01.06.2012 року,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача (вх. №689Х/1-42) на рішення господарського суду Харківського області від 06 лютого 2013 року у справі
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Локси», м. Харків
до Державного підприємства «Український науково-технічний центр металургійної промисловості «Енергосталь», м. Харків
про визнання додаткової угоди укладеною,-
ВСТАНОВИЛА:
Позивач, ТОВ «Локси», звернувся до господарського суду Харківської області з позовом, в якому просив врегулювати розбіжності, які виникли між ТОВ «Локси» та ДП «Український науково-технічний центр металургійної промисловості «Енергосталь» при укладенні додаткової угоди №13 від 06.12.2012 р. про продовження договору оренди державного майна №76 від 15.02.1999 р.; вважати додаткову угоду №13 від 06.12.2012 р. про продовження договору оренди державного майна №76 від 15.02.1999 р. укладеною в наданій редакції.
Рішенням господарського суду Харківської області від 06 лютого 2013 року у справі №5023/5834/12 (суддя Буракова А.М.) в позові відмовлено.
Позивач з рішенням суду першої інстанції не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права. Просить рішення господарського суду скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
Зокрема, апелянт зазначає, що позивач є суб'єктом малого підприємництва і на момент прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні» договір оренди №76 був чинний.
Скаржник вважає, що підписавши додаткову угоду №10 до договору оренди №76 фактично уклали новий договір, то кінцевий термін оренди за договором №76 є продовженим на 5 років з моменту підписання додаткової угоди №10 від 01.06.2009 року в силу прямої вказівки закону.
Тобто, на думку апелянта, позивач має право продовжувати орендні відносини та користуватися об'єктом оренди до закінчення 5 років з моменту підписання додаткової угоди №10 до договору №76.
Окрім того, позивач вказує на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, а саме - суд, незважаючи на те, що саме Законом України «Про оренду державного та комунального майна» регулюються організаційні відносини пов'язані із передачею в оренду майна державних підприємств, застосував норми загального Закону України «Про державний бюджет України на 2010 рік».
Відповідач письмового відзиву на апеляційну скаргу не надав.
До судового засідання, яке відбулося 13.03.2013 року, з'явився повноважні представники позивача та відповідача.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі доводи позивача, заслухавши у судовому засіданні пояснення уповноважених представників позивача та відповідача, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу у відповідності до вимог статті 101 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.
15.02.1999 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Локси» та Інститутом «Гіпросталь» був укладений Договір оренди державного майна №76.
Відповідно до п.1.1 Договору, відповідач (Орендодавець) передає, а позивач (Орендар) прийняв у строкове платне користування приміщення к. №142-А та №38 загальною площею 76 м2, розташовані за адресою: м. Харків, пр. Леніна, 9. Строк дії договору було визначено у п. 10.1 до 15.02.2005 року.
Відповідно до п.10.1. Договору передбачено, що договір діє з 15.02.1999 року по 15.02.2005 року.
Додатковою угодою №10 від 01.07.2009 року до Договору оренди державного майна №76 від 15.02.1999 року було продовжений термін дії Договору оренди до 31.12.2010 року.
Додатковою угодою №11 від 31.12.2010 року, до Договору оренди державного майна №76 від 15.02.1999 року, строк дії договору оренди №76 між сторонами за було продовжено на 2 роки, а саме з 01.01.2011 року до 31.12.2012 року.
Як встановлено судом, строк дії Договору, зазначений в Додатковій угоді від 31.12.2010 року погоджений сторонами та продовжений на термін 2 роки, відповідно до норм чинного законодавства, а саме ст. 72 Закону України «Про державний бюджет України на 2010 рік» в якій зазначено, що орендар, який належно виконує свої обов'язки за договором оренди нерухомого майна, строк дії якого закінчується, має право на продовження договору оренди на новий строк, але не більше ніж на два роки.
Додатковою угодою №12 від 21.05.2012 року до Договору оренди державного майна №76 від 15.02.1999 року, через зміну найменування орендодавця, було внесено відповідні зміни до договору оренди №76. Відповідно до зазначеної угоди орендодавцем приміщень є Державне підприємство «Український державний науково - технічний центр «Енергосталь».
Як вбачається з матеріалів справи, у строки, передбачені п. 3 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», на адресу Позивача Відповідачем було надіслано письмове повідомлення (лист № 1-22-7261 від 28.09.12р.), яким попереджено Позивача про те, що після закінчення дії Договору оренди, орендовані приміщення будуть використані ДП «УкрНТЦ «Енергосталь» для власних потреб, а також передано акт приймання-передавання (повернення) орендованого майна.
Втім, між сторонами не було врегульовані розбіжності, що й спричинило звернення позивача до суду.
Місцевий господарський суд, відмовляючи в позові, керувався ст.ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції, ст.ст. 3, 6, 16, 525, 526, 627, 629, 640, 651, 654 Цивільного кодексу України, ст.ст.179, 188, 284 Господарського кодексу України, з огляду на відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду, вважає його обґрунтованим та таким що відповідає нормам чинного законодавства. Така позиція ґрунтується на наступному.
Відповідно до положень частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Статтею 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначено, що орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Відповідно до пункту 1 статті 793 Цивільного кодексу України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі.
Відповідно до пункту 1 статті 795 Цивільного кодексу України передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформлюється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором.
Останніми змінами до основного договору оренди, якими продовжувався термін дії договору оренди державного майна №76 від 15.02.1999 року, є Додаткова угода №11 від 31.12.2010 року, якою строк дії договору оренди №76 між сторонами було продовжено на 2 роки, а саме з 01.01.2011 року до 31.12.2012 року.
Будь-яких інших додаткових угод, якими б сторони дійшли згоди та домовились стосовно строків дії договору оренди від 15.02.1999 року №76, не було укладено.
Відповідно до пункту 1 статті 12 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору.
Стаття 19 Конституції України встановлює, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Згідно п.3 ч.1 ст. 3 Цивільного кодексу України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору. Статтею 627 Цивільного кодексу України (свобода договору) встановлено наступне. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
До загальних принципів господарювання відноситься свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом, заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини (ст.6 Господарського кодексу України).
Відповідно ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями (ч.1 ст. 179 Господарського кодексу України).
У відповідності до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Згідно ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно ч.1 ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Положеннями ч.1 ст.651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Із цими положеннями кореспондується норма ч.1. ст.188 Господарського кодексу України, якою також встановлено, що зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди спір вирішується в судовому порядку.
За приписами ст. 188 Господарського кодексу України зміна договору можлива лише у двох випадках: або добровільно за згодою сторін, або примусово у разі, якщо обов'язок внести зміни прямо передбачений законом або договором.
Позивач та відповідач під час укладення спірного договору оренди будучи вільним у обранні його умов самостійно погодили строк дії договору. Тому у позивача відсутні підстави вимагати від відповідача укладання Додаткової угоди № 13 від 06.12.2012 року про продовження договору оренди державного майна № 76 від 15.02.1999р. та вважати Додаткову угоду № 13 від 06.12.2012 року про продовження договору оренди державного майна № 76 від 15.02.1999р. - укладеною у редакції позивача, а саме шляхом одностороннього коригування умов договору.
Щодо посилання апелянта на пункт 5 частини 2 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні» колегія суддів зазначає наступне.
Спірний договір оренди №76 з моменту його укладення діє більше ніж 5 років і з 2009 року неодноразово продовжувався шляхом укладення додаткових угод №10 від 01.07.2009 року та №11 від 31.12.2010 року, №12 від 21.05.2012 року.
Відповідно до пункту 1 статті 17 закону України «Про оренду державного та комунального майна» термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п'ять років, якщо орендар не пропонує менший термін.
Положеннями пункту 5 частини 2 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні» передбачено, що термін договорів оренди державного та комунального майна для суб'єктів малого підприємництва, укладених до набрання чинності цим Законом, вважати продовженим до п'яти років з дня укладення, якщо орендар не пропонує менший термін.
Таким чином, обов'язковою умовою застосування зазначених положень Закону України «Про оренду державного та комунального майна» строк дії договору оренди на строк менше ніж п'ять років.
Колегія суддів зазначає, що всі ці додаткові угоди тільки уточнюють зміст основного договору і ґрунтуються на ньому, тобто самі по собі вони не мають самостійного правового значення, та є невід'ємною частиною основного договору. При цьому, наприкінці додаткових угод №10, №11, №12 зазначено про те, що вони є невід'ємною частиною основного договору державного майна №76 від 15.02.1999 pоку. А отже строк дії договору починає свій перебіг саме з дати укладення основного договору - 15.02.1999 року.
Тобто в сукупності строк дії спірного договору складає більш ніж 5 років. А відтак, зазначена норма закону не може бути застосована в даному випадку.
Аналізуючи зміст та умови договору оренди №79 та додаткових договорів №10 від 01.07.2009 року та №11 від 31.12.2010 року, №12 від 21.05.2012 року, суд наголошує на тому, що, незважаючи на зміну при укладенні додаткової угоди №12 від 21.05.2012 року найменування орендодавця, цей факт не може свідчити про укладення між сторонами нового договору оренди, і як наслідку, рахування строку оренди з 21.05.2012 року, оскільки відповідно до додаткового договору №12 від 21.05.2012 року сторони уклали цей додатковий договір до договору оренди №76 від 21.05.1999 року з метою заміни назви орендодавця. Із зазначеними змінами, а також тією умовою, що угода від 2012 року є додатковою до договору від 1999 року особисто погодився апелянт, підписавши його.
За таких обставин, віднесення позивача до суб'єкта малого підприємництва у розумінні Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва», на що він посилається в апеляційній скарзі, як на підставу скасування рішення суду першої інстанції, само по собі не має правового значення, не спростовує висновків суду і не тягне за собою наслідків, передбачених пунктом 1 статті 104 Господарського процесуального кодексу України.
На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що заперечення позивача, викладені в апеляційній скарзі позбавлені фактичного та правового обґрунтування, не відповідають як матеріалам справи, так і нормам чинного законодавства, тому рішення господарського суду Харківської області від 06.02.2013 року по справі №5023/5834/12 прийняте без порушень норм матеріального та процесуального права, що не дає підстав для його скасування.
Зважаючи на наведене та керуючись статтями 99, 101, п. 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Харківської області від 06.02.2013 року у справі №5023/5834/12 залишити без змін.
Повний текст постанови складено 08.04.2013 року.
Головуючий суддя Бондаренко В.П.
Суддя Ільїн О.В.
Суддя Россолов В.В.