ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 квітня 2013 р. Справа № 876/1314/13
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді Костіва М.В.
суддів Шавеля Р.М., Савицької Н.В.,
за участю секретаря Губач Х.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Личаківського районного суду м. Львова від 10.12.2012 р. у справі № 2-а/1312/504/12 за позовом ОСОБА_2 до Винниківської міської ради, третя особа - ОСОБА_3, про визнання недійсним акту (рішення) на право власності на земельну ділянку,
в с т а н о в и в :
Постановою Личаківського районного суду м. Львова від 10.12.2012 р. у справі №2а/1312/504/12 за позовом ОСОБА_2 до Винниківської міської ради, третя особа - ОСОБА_3, про визнання незаконним та скасування рішення Винниківської міської ради №446 від 24.05.2007 р. "Про затвердження проекту відведення земельної ділянки для ведення садівництва та передачу земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_3 земельної ділянки по АДРЕСА_1, рішення Винниківської міської ради №255 від 14.12.2006 р. "Про дозвіл на збір документів попереднього погодження гр. ОСОБА_3 місця розташування земельної ділянки у власність для ведення садівництва на АДРЕСА_1, державного акту на право власності на земельну ділянку ЯД№430344 у позові було відмовлено повністю.
В апеляційній скарзі, поданій 28.02.2013 р., скаржник просить постанову скасувати та задовольнити позов.
Апеляційна скарга мотивована неврахуванням судом факту придбання батьком позивача за договором купівлі-продажу від 21.12.1987 р. будинку із надвірними спорудами по цій адресі, у зв'язку із чим перейшло і право на земельну ділянку. Позивач, відповідно, набув право на цю ділянку в порядку спадкування, сплачував земельний податок за ділянку площею 0,452700 га. Однак, ОСОБА_3 було надано земельну ділянку, що входила до її складу. Посилається на безпідставну констатацію факту використання земельної ділянки всупереч її цільовому призначенню, неправильне застосування норм матеріального права.
В судових засіданнях представник скаржника апеляційну скаргу підтримав із зазначених у ній мотивів.
Представник відповідача апеляційну скаргу заперечив за безпідставністю, письмових заперечень, однак, не надав.
Представник третьої особи в судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечив, вказав, зокрема, на відсутність в матеріалах справи доказів користування скаржником земельною ділянкою загальною площею 4 690,5 м.кв., а також доказів, які б підтверджували, що земельна ділянка загальною площею 300 м.кв., передана у власність третій особі, входила до складу земель, якими користувався скаржник. Відтак, передавши ОСОБА_3 зазначену земельну ділянку, Винниківська міська рада діяла в межах наданих повноважень, без будь-яких порушень законодавства.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що подана апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.
Як правильно з'ясував суд першої інстанції, у відповідності до реєстраційного посвідчення від 08.07.2002 р. ОСОБА_3 набула у власність у порядку спадкування будинок у АДРЕСА_1.
Рішеннями Винниківської міської ради №255 від 14.12.2006 р. "Про дозвіл на збір документів попереднього погодження гр. ОСОБА_3 місця розташування земельної ділянки у власність для ведення садівництва на АДРЕСА_1, №446 від 24.05.2007 р. "Про затвердження проекту відведення земельної ділянки для ведення садівництва та передачу земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_3 земельної ділянки по АДРЕСА_1 третій особі були надані відповідний дозвіл та затверджено проект відведення земельної ділянки площею 0,03 га на АДРЕСА_1. На їх підставі третій особі було видано державний акт на право власності на земельну ділянку ЯД№430344.
Неправомірність таких рішень та державного акту скаржник вбачає у тому, що надана ОСОБА_3 земельна ділянка площею 0,03 га належить йому.
На підтвердження свого права скаржник надав суду договір купівлі-продажу житлового будинку садибного типу з надвірними побудовами на умовах, передбачених постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 19.09.1987 р., датований 21.12.1987 р., згідно із яким батько позивача придбав у Львівського обласного госпрозрахункового ветеринарно-санітарного загону житловий будинок у м. Винники, вул. Ціолковського, 6, розташований на присадибній ділянці площею 12 а.
Листом Львівського міжміського БТІ від 21.05.1992 р. №172 стверджено, що за будинковолодінням по вул. Ціолковського, 6 закріплено земельну ділянку площею 4527 кв.м., однак, у матеріалах справи відсутні докази прийняття відповідного рішення органом місцевого самоврядування чи підстав для закріплення земельної ділянки саме такої площі. Рішенням виконавчого комітету Винниківської міської ради №205 від 18.08.1992 р. "Про визнання права власності на будинковолодіння АДРЕСА_2 за ОСОБА_4 та закріплення земельної ділянки", за вказаним будинковолодінням закріплено земельну ділянку площею 1000 кв.м.
У відповідності до свідоцтва про право на спадщину за законом позивач успадкував майно після смерті ОСОБА_4 із зазначенням у складі майна земельної ділянки площею 1000 кв.м..
Лише 26.04.2007 р. позивачем було подано заяву міському голові м. Винники про надання йому земельної ділянки площею 4690,5 кв.м. Посилання скаржника на сплату ним земельного податку не породжує у нього права на неї при тому, що з квитанцій та податкових повідомлень не вбачається, щодо якої саме земельної ділянки (площа, конфігурація тощо) було сплачено відповідні податки. При цьому, з матеріалів справи вбачається, що отримавши відповідь на своє звернення 27.02.2008 р. із пропозицією звернутись до ліцензованої землевпорядної організації, позивач не оформив свого землекористування.
Згідно із ст. ст. 125, 126 ЗК України в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних рішень, право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється. Такі ж положення щодо набуття права на землю на підставі відповідного рішення та його підтвердження документом на право користування нею містили і норми ЗК УРСР 1970 р.
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції підставно констатував недоведеність позивачем факту порушення його права оскаржуваними рішеннями. Станом на дату їх прийняття позивач володів доказами належності йому лише земельної ділянки площею 1000 кв.м. Стверджуване фактичне користування земельною ділянкою більшої площі без наявності для цього правової підстави не породжує для позивача охоронюваного законом інтересу. Вимог про визнання відповідного права на землю позивачем не заявлялось.
Суд першої інстанції дійшов підставного висновку про недоведеність порушення відповідачем норм ст. 118 ЗК України, що призвели до прийняття оскаржуваних рішень. Не доведеним залишилось твердження скаржника на недотримання інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі від 04.05.1999 р. №43, при тому, що згідно із ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, лише якщо він суперечить актам цивільного законодавства і при цьому порушує цивільні права або інтереси.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Згідно із ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасовано правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань. Скаржник у встановленому законом порядку не довів наявність передбачених законом підстав для скасування постанови суду, не надав інших доказів, які б не подавались суду першої інстанції з обґрунтуванням неможливості їх подання такому суду.
Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд -
ухвалив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення, а постанову Личаківського районного суду м. Львова від 10.12.2012 р. у справі № 2-а/1312/504/12 - без змін.
Ухвала набирає законної сили негайно після проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом 20-ти днів після набрання нею законної сили, а уразі складення такої в порядку ч. 3 ст. 160 КАС України, протягом того ж строку з часу складення в повному обсязі.
Повний текст ухвали виготовлено 15.04.2013 року.
Головуючий суддя : Костів М.В.
Судді: Шавель Р.М.
Савицька Н.В.