Справа №2-401/11

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 грудня 2011 року                                                                                           м.Львів

Галицький районний суд м.Львова                                

в складі:          головуючого –судді Ванівського О.М.

при секретарі –Карповій О.В.

за участю:          представника позивача –ОСОБА_1

                    відповідача –ОСОБА_2 та її представника –адвоката ОСОБА_3,

                    відповідача –ОСОБА_4

                    представника третьої особи ОКП ЛОР «БТІ та ЕО»–ОСОБА_5

представника третьої особи виконавчого комітету Львівської міської ради –ОСОБА_6

представника третьої особи відділу приватизації державного житлового фонду Галицького району м. Львова –ОСОБА_7

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові цивільну справу за позовом Управління Служби безпеки України у Львівській області до ОСОБА_2, ОСОБА_4, треті особи: Виконавчий комітет Львівської міської ради, Галицька районна адміністрація Львівської міської ради, ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», Відділ приватизації державного житлового фонду Галицького району м. Львова, про вивільнення службових приміщень, скасування приватизації та зустрічним позовом ОСОБА_2 до Управління Служби безпеки України у Львівській області про визнання права власності на нерухоме майно

в с т а н о в и в :

Управління Служби безпеки України у Львівській області звернулося з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_4, в якому зазначило, що постановою Львівського міськвиконкому від 25.10.1944 року № 40 за позивачем було закріплено будівлю за адресою: м. Львів, вул. Дзержинського, 38-а (тепер –вул. Д. Вітовського, 38-а), яка з моменту введення в експлуатацію використовувалась в якості авторемонтних майстерень.

Позивач зазначає, що відповідно до інвентарної картки № 5 обліку основних засобів в бюджетних установах, будівля авторемонтних майстерень за адресою: м. Львів, вул. Д. Вітовського (колишня –Дзержинського), 38-а, є одноповерховою службовою будівлею загальною площею 132 кв. м., будівельним об’ємом 792 куб. м., яка знаходиться на балансі Управління Служби безпеки України у Львівській області за інвентарним № 10310005.

Одночасно, позивач посилається на те, що в ході інспектування у формі документальної ревізії господарської діяльності Управління Служби безпеки України у Львівській області, яка проводилася в липні-серпні 2010 року, був встановлений випадок використання активів позивача з порушенням вимог чинного законодавства України, а саме: в порушення вимог статті 127 Житлового кодексу України у зазначеній вище одноповерховій будівлі авторемонтних майстерень проживали ОСОБА_2 та ОСОБА_4.

Крім того, позивач стверджує, що жодних правочинів між УСБУ та відповідачами про використання останніми будівлі авторемонтних майстерень в якості житла чи для будь-яких інших потреб не вчинялось.

У своїй позовній заяві позивач посилається, зокрема, на лист Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради за № 2501в-5048 від 03.09.2010 р., згідно з яким, квартира АДРЕСА_1 за рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради закріплена за ОСОБА_4, що на думку позивача, суперечить вимогам житлового законодавства і порушує майнові права позивача, як балансоутримувача будівлі по вул. Вітовського, 38-а у м. Львові.

До початку розгляду справи по суті позивач доповнив свої позовні вимоги та просив суд винести рішення про незаконність приватизації відповідачем ОСОБА_4 квартири АДРЕСА_2.

Відповідно до ч. 1 ст. 31 ЦПК України і до початку розгляду справи по суті, ОСОБА_2 – відповідач за первісним позовом заявила зустрічний позов до Управління Служби безпеки України у Львівській області про визнання за нею права власності на квартири № 1 та № 2 в будинку № 38-а по вул. Вітовського у м. Львові з підстав передбачених ч. 1 ст. 344 Цивільного кодексу України, а саме, - за набувальною давністю.

У зустрічному позові ОСОБА_2 –відповідач за первісним позовом зазначає, що у 1993 році остання, разом із своєю сім’єю, у зв’язку з виконанням нею службових обов’язків і відсутністю місця для проживання, була поселена у квартири № 1 та № 2 в будинку № 38-а за адресою: м. Львів, вул. Вітовського, при цьому, дозвіл на проживання у вказаних приміщеннях позивач за зустрічним позовом, отримала в управлінні СБУ у Львівській області, проте, ордера на руки позивачу за зустрічним позовом, ніхто не видав.

          Як стверджує відповідач ОСОБА_2 за первісним позовом у своєму зустрічному позові, за весь час проживання у цих приміщеннях, претензії до неї про виселення з приміщень ніхто не висував та не зазначав жодних підстав щодо неправомірності проживання в цих приміщеннях.

Відповідач ОСОБА_4 надав письмові заперечення проти позовної заяви та заперечення проти Доповнення до позовної заяви.

Позивач в судовому засіданні позов підтримав та дав пояснення аналогічні позовній заяві. Просив позов задоволити.

У судовому засіданні відповідачі позов не визнали, окрім того, відповідач ОСОБА_2 та її представник вимоги зустрічного позову підтримали та дали пояснення, аналогічні до викладених у зустрічному позові, який просили задоволити.

Заслухавши пояснення позивача, відповідача ОСОБА_2 та її представника, відповідача ОСОБА_4, третіх осіб та свідків, дослідивши матеріали справи, з’ясувавши фактичні обставини справи, суд приходить до висновку, що у задоволенні первісного позову слід відмовити, а зустрічний позов є підставним та підлягає до задоволення з наступних підстав.

В судовому засіданні встановлено, що під час проходження військової служби в органах Служби безпеки України, відповідач ОСОБА_4, як особа що не мала власного житла і була зареєстрована у службовому приміщенні УСБУ у Львівській області - за місцем проходження військової служби, а саме: м. Львів, вул. Дм. Вітовського, 55, перебувала у черзі на отримання житлової площі (том 1 а.с. 22-24, 40), було отримано дозвіл від керівництва УСБУ у Львівській області на вселення до квартири АДРЕСА_3.

У 1989-1990 роках перед поселенням ОСОБА_4, за власні кошти, було проведено ремонтно-будівельні роботи у квартирі № 3, що підтверджується довідкою, яка видана фінансовим відділом УСБУ у Львівській області відповідачу ОСОБА_4 (том 1 а.с. 25).

Під час свого проживання у вищезгаданій квартирі № 3 та з огляду на відсутність власного житла, перебування на черзі для отримання житлової площі, реєстрації за місцем проходження служби, відповідач ОСОБА_4 звернувся до позивача з проханням закріпити за ним квартиру № 3, в якій він на той час вже проживав, та клопотати перед Виконавчим комітетом Львівської міської ради народних депутатів про оформлення ордеру на вищезгадану житлову площу.

Позивачем було розглянуло вищезгадане клопотання відповідача ОСОБА_4 та скеровано необхідні матеріали для розгляду та прийняття рішення на зборах трудового колективу УСБУ у Львівській області (том 1 а.с.26), а також до житлово-побутової комісії УСБУ у Львівській області (том 1 а.с.27).

Порядок надання жилих приміщень у будинках відомчого житлового фонду встановлено статтею 52 ЖК України, згідно з якою: «Жилі приміщення в будинках відомчого житлового фонду надаються громадянам за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету підприємства, установи, організації, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ОСОБА_8 народних депутатів».

Як випливає з матеріалів справи, на загальних зборах трудового колективу та засіданні житлово-побутової комісії УСБУ у Львівській області були прийняті одностайні рішення про виділення ОСОБА_4, поза чергою, як спеціалісту високої кваліфікації, квартиру АДРЕСА_4, що знаходиться на балансі УСБУ (том 1 а.с. 26-27, 37, 38).

У відповідності до процедури, позивачем було передано до Виконкому Львівської міської ради народних депутатів документи для оформлення відповідачу ОСОБА_4 ОСОБА_9 на квартиру АДРЕСА_5 та оформлено акт № 847 від 29.09.1992 р. на передачу звільненої квартири для повторного заселення (том 1 а.с. 28, 39).

У цьому контексті, суд вважає такими, що заслуговують на увагу та мають істотне значення для справи покази свідка ОСОБА_10, який з 1998 року по 2001 рік перебував на посаді заступника начальника УСБУ у Львівській області. Відповідаючи на питання сторін свідок ОСОБА_10 повідомив суду, що відповідно до існуючого порядку, який йому, як одному з перших керівників Управління СБУ добре відомий, прийняття рішення начальником УСБУ у Львівській області ОСОБА_11 щодо передачі квартири № 3 в будинку № 38-а для повторного заселення відповідачем ОСОБА_4, безумовно було погоджено з керівництвом Служби безпеки України.

В наслідок клопотання позивача, за Розпорядженням міської адміністрації Львівської міської ради народних депутатів від 25.05.1993 р. № 461 (том 1 а.с. 41-43), відповідач ОСОБА_4 отримав ордер на жиле приміщення № 020269 від 27 травня 1993 року (том 1 а.с. 14).

Згідно абз.1 ст.58 ЖК України ордер на жиле приміщення вважається єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Відповідно до існуючого порядку позивачем було оформлена Відомість на працюючих в УСБУ по Львівській області, які одержали квартири в 1993 році (том 1 а.с. 30, 36), після чого, вищезгадану Відомість було передано позивачем до Виконкому Львівської міської ради народних депутатів, а відповідача ОСОБА_4 було знято з черги на отримання житла.

Суд приймає до уваги та вважає, що має істотне значення для прийняття законного та обґрунтованого рішення по справі позиція ОСОБА_6 - представника Виконавчого комітету Львівської міської ради, висловлена у судовому засіданні. Так, під час надання пояснень та в судових дебатах (том. 1 а.с. 211), вона заперечила проти позовних вимог, в частині що стосуються відповідача ОСОБА_4 та зазначила, що з огляду на вимоги чинного законодавства України, ОСОБА_4 отримав ордер на квартиру № 3 на законних підставах, при чому, як підставно зауважила представник третьої особи ОСОБА_6, за клопотанням самого позивача.

Судом також прийнято до уваги те, що відповідач ОСОБА_4 у червні 2009 року звернувся до позивача, як балансоутримувача будинку 38-а, за отриманням згоди на газифікацію квартири № 3 вищезгаданого будинку № 38-а, по вул. Дм. Вітовського у м. Львові (том 1 а.с. 32). На підставі вищезгаданої заяви позивачем було надано дозвіл відповідачу ОСОБА_4 на газифікацію квартири № 3 в будинку 38-а на вул. Дм. Вітовського у м. Львові, (том 1 а.с. 33), і газифікація квартири № 3 була здійснена за власні кошти відповідача ОСОБА_4 у серпні-листопаді 2009 року.

Крім того, суд вважає вартими уваги докази по справі надані відповідачем ОСОБА_4, які підтверджують факт належного виконання своїх обов?язків по оплаті ним за весь час свого проживання у квартирі № 3 будинку 38-а комунальних послуг до ЛКП «Львівводоканал»- за послуги водопостачання та водовідведення, до ВАТ «Львівгаз»- за постачання газу, а також до УСБУ у Львівській області –за спожиту електроенергію (том 1 а.с. 15-17, 88-108).

Статтею 9 Житлового кодексу України передбачено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законодавством України.

У відповідності до ст. 48 Житлового кодексу громадяни, які одержали житло у державному фонді на цих умовах, мають право на його приватизацію відповідно до вимог чинного законодавства.

Частина 2 статті 2 Закону України № 2482-12 «Про приватизацію державного житлового фонду» містить вичерпний перелік об’єктів державного житлового фонду, які не підлягають приватизації, зокрема, не підлягають приватизації квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових.

Пунктом 3 чинною на сьогодні ОСОБА_8 Міністрів Української РСР від 4 лютого 1988 р. № 37 «Про службові жилі приміщення» визначено порядок, згідно з яким, жилі приміщення включаються до числа службових, а саме: «Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ОСОБА_8 народних депутатів за клопотанням адміністрації підприємства, установи, організації».

Позивачем не було надано суду доказів про те, що квартира АДРЕСА_6, у встановленому порядку, була віднесена до числа службових.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України від 19 червня 1992 року № 2482 «Про приватизацію державного житлового фонду (далі –Закон № 2482) до об’єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків та одноквартирні будинки, які використовуються громадянами на умовах найму.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 8 Закону № 2482 приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов?язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Підготовку та оформлення документів про передачу у власність громадян квартир (будинків) може бути покладено на спеціально створювані органи приватизації (агентства, бюро, інші підприємства).

Перелік документів і порядок їх оформлення при передачі державного житла у власність громадян наведений у Положенні про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян (далі –Положення).

Громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру (одноквартирний будинок) має надати до органу приватизації, зокрема, довідку про склад сім'ї і про займані приміщення, видану підприємством, що обслуговує будинок, та відомості про займані наймачем приміщення та їх площу, які наводяться згідно з інвентаризаційними матеріалами (п.п.20, 22 Положення).

З огляду на вказані норми законодавства право на приватизацію житла громадянами може бути реалізовано за умов, якщо жиле приміщення належить до державного житлового фонду, воно перебуває у користуванні громадян на умовах договору найму і не підпадає під перелік жилих приміщень, які не підлягають приватизації, відповідно до положень частини другої статті 2 Закону № 2482.

З матеріалів справи вбачається, що на момент приватизації квартири № 3 та видачі відповідачу ОСОБА_4 свідоцтва про право власності на квартиру, об’єкт приватизації перебував в обслуговуванні ЖЕК-105 Галицького району м. Львова, який надав органу приватизації довідку про склад його сім’ї, відомості про займані наймачем приміщення та їх площу.

Вищезгадана обставина, щодо перебування квартири № 3 в будинку 38-а в обслуговуванні ЖЕК-105 Галицького району м. Львова, підтверджується фактом видачі відповідачу ОСОБА_4 «Расчетной книжки»№ 1053945, на підставі якої він протягом 1999-2001 років проводив до каси ЖЕК-105 оплату за комунальні послуги (том 1 а.с. 75-87).

В судовому засіданні також були досліджені матеріали надані відділом приватизації державного житлового фонду Галицького району м. Львова, з яких випливає, що ОСОБА_12 - членом сім’ї відповідача ОСОБА_4, що проживала разом з останнім, органу приватизації була надана письмова згода про приватизацію ним квартири АДРЕСА_7.

Відсутність порушень під час приватизації квартири АДРЕСА_7 підтверджується також показами ОСОБА_7 - представника відділу приватизації державного житлового фонду Галицького району м. Львова, яка повідомила, що приватизації квартири АДРЕСА_7, проводилася у відповідності до вимог чинного законодавства України, на підставі документів, які передбачено вимогами Закону і які в повному обсязі були подані відповідачем ОСОБА_4 до органу приватизації.

Висновок позивача про те що, відповідач ОСОБА_4 не мав права приватизувати квартиру № 3 з тих підстав, що відсутня документація, яка б підтверджувала статус будинку № 38-а як жилого, суперечить наявним у справі доказам, зокрема, матеріалам інвентаризаційної справи будинку 38-а по вул. Дм. Вітовського у м. Львові (том 1 а.с.121), листом ОКП БТІ та ЕО від 20.01.2010 року на ім?я директора департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради (том 1 а.с.50), інвентарної картки № 5 обліку основних фондів в бюджетних установах від 03 січня 1973 року (том 1 а.с. 6), листом ОКП БТІ та ЕО №131 від 10.05.2011 року на адресу Галицького районного суду м. Львова (том 1 а.с.120), а також показам свідків ОСОБА_13, ОСОБА_10, ОСОБА_14, які підтвердили ту обставину, що приміщення в будинку 38-а по вул. Дм. Вітовського завжди використовувалися позивачем для проживання своїх працівників.

У своїй сукупності, наведені вище докази дають всі підстави суду прийти до висновку, що призначення та фактичне використання будівлі № 38-а по вул. Дм. Вітовського у м. Львові завжди було як жилого будинку, який ніколи не використовувався як автомайстерня, на відміну від справжнього приміщення автомайстерні, якому також присвоєно будинковий номер 38-а, і яке розташовано поруч з жилим будинком № 38-а по вул. Дм. Вітовського у Львові.

Таким чином, системний аналіз наявних у справі доказів та норм чинного законодавства, дозволяють прийти до висновку, що квартира АДРЕСА_5 не входить і ніколи не входила до переліку об’єктів державного житлового фонду що не підлягають приватизації, а тому, згідно із ст. 345 ЦК України та з підстав передбачених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду»№ 2482-XII від 19.06.1992 р., суд вважає, що відповідач ОСОБА_4 мав законні підстави реалізувати своє право на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, забезпеченого статтею 41 Конституції та Законом України «Про приватизації державного житлового фонду»і приватизувати вищезгадану квартиру АДРЕСА_5, що підтверджується Свідоцтвом про право власності на квартиру № Г-21068 від 06.04.1999 року (том 1 а.с. 31).

Одночасно, з огляду на зміст листа Державного архіву Львівської області від 29.11.2011 р. № 900/01-22 (том 2 а.с.1) суд вважає такими, що не знайшли свого підтвердження посилання позивача на ОСОБА_8 Львівського міськвиконкому від 25.10.1944 року № 40, якою, як вважав позивач, за останнім було закріплено будівлю, що є предметом спору, а саме: будинок розташований за адресою: м. Львів, вул. Дзержинського, 38-а (сьогодні –вул. Д. Вітовського, 38-а).

Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, в той же час, наявні у справі докази свідчать, що будинок № 38-а продовжує перебувати на балансі позивача і останній не заперечив цей факт, однак позивач не зазначив, які саме його права, як балансоутримувача будинку, було порушено в наслідок проживання відповідачами у квартирах №№ 1-3 будинку.

Частиною 1 статті 393 ЦК України передбачено, що «Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується».

З огляду на наявний в матеріалах справи вищезгаданий лист Державного архіву Львівської області від 29.11.2011 р. № 900/01-22 та інші докази, позивач не може вважатися власником будинку 38-а, а тому, не може виступати позивачем у справі з вимогою про «скасування приватизації»квартири № 3.

Виходячи з вищенаведеного суд приходить до висновку, що приватизація квартири № 3, яка розташована у житловому будинку № 38-а по вул. Дм. Вітовського у м. Львові, здійснювалася відповідно до існуючого порядку, з дотриманням вимог Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а тому, жодним чином не порушує прав позивача, як балансоутримувача будинку № 38-а по вул. Дм. Вітовського у м. Львові.

Щодо зустрічного позову (том 1 а.с.127) заявленого відповідачем за первісним позовом ОСОБА_2 до Управління Служби безпеки України у Львівській області про визнання за нею права власності на квартири № 1 та № 2 в будинку № 38-а по вул. Вітовського у м. Львові з підстав передбачених ч. 1 ст. 344 Цивільного кодексу України, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

У зустрічному позові відповідач ОСОБА_2 за первісним позовом зазначає, що у 1993 році остання (яка перебувала у трудових відносинах з позивачем), разом із своєю сім’єю, у зв’язку з виконанням нею службових обов’язків і відсутністю місця для проживання, була поселена у квартири № 1 та № 2 в будинку № 38-а за адресою: м. Львів, вул. Вітовського, при цьому, дозвіл на проживання у вказаних приміщеннях позивач за зустрічним –відповідач ОСОБА_2 за первісним позовом, отримала в управлінні СБУ у Львівській області. Не зважаючи на зазначене вище, ордера на руки позивачу за первісним позовом, ніхто не видав.

Вищезгадану обставину підтвердили свідки, які були допитані в судовому засіданні.

Так, свідок ОСОБА_13 - колишній головний бухгалтер Управління Служби безпеки України у Львівській області в судовому засіданні пояснила, що з огляду на існуючий порядок використання приміщень, що перебувають на балансі Управління Служби безпеки, ОСОБА_2 не могла поселитися у приміщення будинку № 38-а без отримання відповідного дозволу з боку позивача.

Аналогічні свідчення дали інші свідки - ОСОБА_10, який з 1998 року по 2001 рік займав посаду заступника начальника Управління Служби безпеки України у Львівській області та ОСОБА_14 - колишній заступник начальника адміністративно-господарського відділу Управління Служби безпеки України у Львівській області, які пояснили, що позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 могла бути поселена до квартир № 1 та № 2 тільки з дозволу керівництва Управління Служби безпеки України у Львівській області.

Вищезгадане підтверджується й іншими доказами у справі, зокрема, листом Військової прокуратури західного регіону України від 20.01.2011 р. № 6/204с адресованого гр. ОСОБА_2 (том 1 а.с.48), в якому зазначено, що перевіркою проведеною Військовою прокуратурою західного регіону України встановлено, що приміщення у будинку № 38-а по вул. Д. Вітовського у Львові було надано ОСОБА_2 для тимчасового проживання з сім’єю.

Крім того, позивач за зустрічним позовом у своєму зустрічному позові стверджує, що за весь час її проживання від 1993 року, з сім’єю у спірних приміщеннях будинку № 38-а по вул. Д. Вітовського, претензії до неї про виселення з приміщень ніхто не висував і жодних підстав щодо неправомірності проживання в цих приміщеннях не зазначав. В той же час, суд повинен констатувати, що позивачем за первісним позовом не було надано належних доказів, які б спростовували вищезгадане.

Відповідно до ч. 1 ст. 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Згідно з ч. 4 ст. 344 ЦК України право власності за набувальною давністю на нерухоме майно набувається за рішенням суду.

Відповідно до п. 8 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України правила статті 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.

Згідно з п. 1 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, Цивільний кодекс України набрав чинності з 01 січня 2004 року.

Як підтверджується наявними у справі доказами, відповідач ОСОБА_2 здійснювала добросовісне, безперервне володіння квартирами № 1 та № 2 за адресою: м. Львів, вул. Вітовського, буд. 38-а, починаючи з 1993 року. Як зазначено вище, строк, необхідний для набуття права власності на вказане нерухоме майно, відповідно до ст. 344 ЦК України, розпочався з 01 січня 2001 року.

Судом беззаперечно встановлено, що на дату подання ОСОБА_2 зустрічного позову (24 травня 2011 року), вона відкрито та безперервно володіла нерухомим майном –квартирами № 1 та № 2 за адресою: м. Львів, вул. Вітовського, у будинку 38-а протягом більш як десяти років, необхідних для набуття права власності з підстав передбачених ст. 344 Цивільного кодексу України.

Як встановлено судом, разом із ОСОБА_2 у вищезгаданих квартирах проживають сім’ї двох її синів. Іншого житла у ОСОБА_2 та її сім’ї немає, що підтверджується довідкою виконкому Старосільської сільської ради Пустомитівського району Львівської області № 775 від 31.10.2011 р. (том 1 а.с. 224).

Інші члени сім’ї ОСОБА_2 претензій щодо вказаних квартир не мають, що підтверджується поданою ними заявою (том 1 а.с.132).

Заперечення позивача по справі доказів наявних у справі не спростовують.

Підставою позову вважається обставини та норми права, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

У цьому контексті треба зазначити, що у первісному позові, в обгрунтування своїх вимог позивач посилається на ст. 127 Житлового кодексу України, з чим не можна погодитися, адже положення цієї статті регулюють використання гуртожитків для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання. Як випливає з матеріалів справи, квартири №№ 1-3 в будинку 38-а і сам будинок 38-а по вул. Дм. Вітовського у м. Львові, не мають статусу гуртожитку, а тому, диспозиція цієї статті не може бути застосована до цих правовідносин.

Пунктом 3 ОСОБА_8 Пленуму Верховного суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» передбачено: «Відповідно до положень статей 10 і 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин».

Згідно з підпунктами 5 та 6 ч. 2 ст.119 ЦПК України позовна заява, з якою особа звертається до суду, повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а також зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину.

З огляду на зазначене вище, суд вважає, що позивачем, в супереч вимогам ст.ст. 10, 60 ЦПК України не було доведено в судовому засіданні тих обставин, на які останній посилався у своїх вимогах зазначених у первісному позові.

Керуючись ст. 41 Конституції України, ст.ст. 3, 15, 16, 316, 317, 318, 319, 321, 325, 328, 344 ЦК України, ст.ст. 1, 2, 4, 8, 10, 11, 15, 27, 30, 31, 57, 58, 59, 60, 64, 119, 120, 128, 131, 214 ЦПК України, ст.ст. 9, 48, 52, 58 Житлового кодексу, Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», ОСОБА_8 Міністрів Української РСР від 4 лютого 1988 р. № 37 «Про службові жилі приміщення», суд

в и р і ш и в:

у задоволенні первісного позову Управління Служби безпеки України у Львівській області до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про вивільнення службових приміщень, скасування приватизації –відмовити повністю.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до Управління Служби безпеки України у Львівській області про визнання за ОСОБА_2 право власності на квартиру №1 та квартиру АДРЕСА_8 –задовольнити.

Визнати за ОСОБА_2 право власності на квартиру №1 та квартиру №2 в будинку №38-а на вул. Вітовського у м. Львові.

Стягнути з Управління Служби Безпеки України на користь ОСОБА_2 сплачену про подачі зустрічної позовної заяви суму судового збору в розмірі 51,00 грн. та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в розмірі 120,00 грн..

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Львівської області через Галицький районний суд м. Львова шляхом подачі протягом десяти днів з дня проголошення рішення апеляційної скарги або в порядку ч.1ст.294 ЦПК України.

Суддя                                                            О.М.Ванівський