ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

_________________________________________________________________________________________________________

УХВАЛА

17.10.06                                                                                           Справа  № 5/633-19/113А

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого-судді                                                             Бонк Т.Б.

суддів                                                                                Марко Р.І.

                                                                                Дух Я.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова (далі ДПІ у Франківському районі м.Львова ) від 08.06.2006року №12668/9/10

на постанову Господарського суду Львівської області від 30.05.2006р.

у справі           № 5/633-19/133А

за позовом           Товариства з обмеженою відповідальністю «Вентуре»(далі ТзОВ «Вентуре»), м.Львів

до відповідача  ДПІ у Франківському районі м.Львова, м.Львів

про               скасуваня податкових повідомлень-рішень.

за участю представників:

від позивача           –Дудас В.М.-адвокат;

від відповідача  1          –Сивак В.М. –головний державний податковий інспектор юридичного відділу.

Постановою Господарського суду Львівської області від 30.05.2006р. у даній справі, суддя Левицька Н.Г, позовні вимоги задоволено частково, скасовано податкові повідомлення-рішення ДПІ у Франківському районі м.Львова від 29.03.2006р №6314/10/23-0/3,№6315/10/23-0/3, закрито провадження в частині скасування податкових повідомлень-рішень ДПІ у Франківському районі м.Львова від 18.11.2005 року №22819/10/23-1, №22818/10/23-1 та від 07.03.2006 року №4384/10/23-0/2

          Постанова суду мотивована положеннями норм п.1.32 ст.1, п.5.1, п.п.5.2.1 п.5.2 ст. 5, ст.15, п.21.5 ст.21 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»п.п. «б»п.6.4.1 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами», п.п.7.2.1 п.7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», п.2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затверджено наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року №88 (далі Положення), ст.202, ст.204, ст. 901, ст. 903 Цивільного кодексу України, ст.179, ст.180 Господарського кодексу України.

Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції, ДПІ у Франківському районі м.Львова подала апеляційну скаргу в якій просить скасувати постанову Господарського суду Львівської області від 30.05.2006 року у справі №5/633-19/113, як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Скаржник, зокрема, зазначає, що в штатному розписі позивача, передбачена посада головного бухгалтера, який відповідає за фінансово-господарську діяльність товариства; позивачем не представлено доказів того, що отримані послуги від Приватного підприємства «Будпостачоб”єкт»пов’язані з підготовкою, організацією, веденням виробництва всупереч вимогам п.п..5.2.1. п.5.2 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»; позивачем не підтверджено, що отримані послуги використовувались у його господарській діяльності.

У запереченні на апеляційну скаргу ТзОВ «Вентура»просить залишити постанову місцевого господарського суду Львівської без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, вважає що постанова, по даній справі, є обґрунтована прийнята з дотриманням вимог чинного законодавства. Зокрема, зазначає, що ним були надані всі необхідні первинні документи щодо фактичного надання консультаційно-інформаційних послуг, які відповідають вимогам ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість»», ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», п.2.4 Положення.

Представник відповідача підтримав вимоги апеляційної скарги.

Представник позивача у судовому засіданні зазначені вимоги з підстав наведених у запереченні на апеляційну скаргу.

Розглянувши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, дослідивши подані сторонами докази і оцінивши їх у сукупності, заслухавши пояснення повноважних представників сторін, апеляційний господарський суд дійшов до висновку, що постанову суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, виходячи з наступного.

          Місцевим господарським судом повно встановлено обставини, що мають значення для справи щодо проведення податковим органом перевірки, складення акту перевірки та прийняття оспорюваних податкових повідомлень-рішень.

ДПІ у Франківському районі м.Львова проведено планову документальну перевірку ТзОВ «Вентуре», про що складено акт від 01.11.2005р. №300/23-1/25239274 про результати виїзної планової документальної перевірки дотримання вимог податкового та валютного законодавства за період з 01.04.2004р по 30.06.2005р.(далі акт)

На підставі цього акту відповідачем прийняті податкове повідомлення рішення від 18.11.2005р. №22819/10/23-1, яким позивачу згідно з пунктом «б»підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4, підпунктом 17.1.3 пункту 17.1 статті 17 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами»на підставі акту перевірки від 18.11.2005р. №300/23-1/25239274 відповідно до підпункту 5.2.1 пункту 5.2., підпункту 5.3.9 пункту 5.3, підпункту 5.4.2 пункту 5.4, підпункту 5.4.4 пункту 5.4, статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», визначено суму податкового зобов’язання за платежем податок на прибуток у розмірі 27830 грн. (з них основний платіж –19900 грн, штрафні (фінансові) санкції –7930 грн.), та податкове повідомлення-рішення від 18.11.2005 року №22818/10/23-1, яким позивачу згідно з підпунктом «б»підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами»на підставі акту перевірки від 01.11.2005р. №300/23-1/25239274 відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», визначено суму податкового зобов’язання за платежем податок на додану вартість у розмірі 23880 грн.(з них основний платіж –15920 грн. штрафні (фінансові) санкції –7960 грн.). (а.с.6,7).

Після одержання зазначених повідомлень-рішень вони були оскаржені позивачем в порядку процедури адміністративного оскарження, подані скарги були залишені без задоволення, а позивачу були направлені податкові повідомлення –рішення від 07.03.2006р. №4384/10/23-0/2, №4383/10/23-0/2 та податкові повідомлення-рішення від 23.03.2006 року №6314/10/23-0/3, №6315/10/23-0/3, які за своїм змістом є повністю ідентичні податковим повідомленням-рішенням від 18.11.2005 року.

У розділі 2.2 акту перевірки «Валові витрати», зокрема зазначено, що ТзОВ «Вентуре»завищено валові витрати на суму 79600 грн., шляхом включення до їх складу вартості консультаційно-інформаційних послуг, оскільки ці послуги не пов’язані з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції, а також не представлені документи, які підтверджують як ці консультаційні послуги були використані у господарській діяльності, який економічний ефект та доцільність отриманих послуг. (а.с.14), та рекламно-інформаційних послуг, які надавались Приватним підприємством «Будпостачоб’єкт», оскільки в актах перевірки не конкретизовано де розповсюджувались листівки, відсутній розрахунок визначення вартості послуг, а також в розрахункових документах не зазначено суми податку з реклами із посиланням на п.п.5.2.4 п.5.2,  п.п. 5.4. п.5.4., п.п. 5.3.9 п.5.3,п.п 5.4.4 п.5.4 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», та твердженнями про те, що отримані послуги не відносяться до реклами, оскільки не несуть жодної інформації про виробника та його продукцію.(а.с.15).

Крім того у розділі 2.5 акту перевірки «Податок на додану вартість»зазначено, що позивачем занижено податок на додану вартість на суму 15920 грн., сплачених у зв’язку з отриманням зазначених вище послуг із посиланням на п.7.4.1 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Суд першої інстанції правомірно виходив із того, що наведене у акті перевірки відповідача не відповідає нормам чинного податкового та іншого законодавства України, а також спростовується документальними даними податкового і бухгалтерського обліку позивача, які містяться у матеріалах даної справи.

Пунктами 5.1 та 5.2.1 статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”встановлено, що валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. До складу валових витрат включаються: суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.8 цієї статті. Крім того, пунктом 1.32 статті 1 цього ж Закону визначено, що господарська діяльність –це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Тобто, лише у разі, якщо у пунктах 5.3-5.8 цього Закону міститься певні обмеження, чи є пряма заборона щодо включення певних витрат до складу валових витрат, то таке включення є неправомірним. Проте в пунктах 5.3-5.8 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”не встановлено жодних обмежень щодо віднесення до складу валових витрат вартості консультаційно-інформаційних та рекламно–інформаційних послуг. Крім того, пунктом 5.11 статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”є чітко визначено, що установлення додаткових обмежень щодо віднесення витрат до складу валових витрат платника податку, крім тих, що зазначені у цьому Законі, не дозволяється.

Стаття 11 того ж Закону під назвою “Правила ведення податкового обліку”не встановлює вимог до форми чи виду документів, які були б належні для цілей податкового обліку, тобто були би необхідні для включення до складу валових витрат. При цьому, відповідно до пункту 11.2.1 цієї ж статті Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”та пункту 7.5.1 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість”, датою збільшення валових витрат виробництва (обігу) та датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: 1) або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; 2) або дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) - дата фактичного отримання платником податку результатів робіт (послуг) та дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Отже, із наведеного вище видно, що Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств”та Закон України “Про податок на додану вартість”не пов'язують право платника податку на виникнення валових витрат та податкового кредиту з ПДВ із доказуванням платниками цих податків зв’язку здійснених ними витрат із веденням господарської діяльності, тобто із підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, а тому єдиною та достатньою підставою для включення вартості будь-яких робіт (послуг) до валових витрат є наявність документа, який би засвідчував факт отримання платником податку результатів робіт (послуг).

Як видно із матеріалів даної справи, позивачем на спростування доводів відповідача були надані всі необхідні первинні документи щодо фактичного надання консультаційно-інформаційних та рекламно–інформаційних послуг (генеральні угоди по наданню консультаційно-інформаційних послуг від 02.06.2004 року (а.с.36,37) та від 28.09.2004 року (а.с. 41, 42) із відповідними актами виконаних робіт про надання послуг (а.с.38,43), податковими накладними (а.с. 40, 45) та платіжними документами; договір на рекламно-інформаційне обслуговування від 03.06.2004 (а.с.46) та від 10.01.2005р. (а.с.50) із відповідним актом здачі–приймання виконаних робіт, податковою накладною та платіжними документами).

Всі ці документи щодо фактичного надання послуг відповідають вимогам пункту 7.2.1 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість”, а також статті 9 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” та пункту 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерстві фінансів України від 24.05.1995 року №88, де визначено перелік обов'язкових реквізитів первинних та зведених облікових документів, які необхідні для надання цим документам юридичної сили, та які дають змогу ідентифікувати осіб, які брали участь у їх складанні, а саме: 1) назву документа (форми); 2) дату і місце складання; 3) назву підприємства, від імені якого складено документ; 4) зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; 5) посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; 6) особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Тому суд першої інстанції правомірно визнав необґрунтованими посилання відповідача в акті перевірки на норми пункту 5.3.9 статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, оскільки за своїм змістом ця норма Закону передбачає як підставу для невключення до валових витрат лише випадок відсутності будь-яких розрахункових, платіжних та інших документів, а тому і неможливість віднесення до складу валових витрат підприємства сум, не підтверджених документально.

При цьому суд першої інстанції також правомірно визнав необґрунтованими посилання відповідача на норми пункту 5.4.2 статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”як на такі, що не мають відношення до даної справи, а також посилання на пункт 5.4.4 статті 5 того ж Закону із твердженнями про те, що витрати на рекламу юридичної особи не включаються до складу валових витрат на відміну від реклами товарів і робіт, що виробляються та продаються цією юридичною особою, оскільки статтею 1 Закону України “Про рекламу”у редакції від 11.07.2003 року визначено термін “реклама”як інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару. Крім того, суд визнав необґрунтованими твердження відповідача про необхідність надання розрахунків економічного ефекту від використання консультаційно-інформаційних та рекламно–інформаційних послуг, оскільки таке не передбачено жодним законодавчим актом України.

Також пунктом 21.5 статті 21 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”  визначено, що обов'язковими для виконання платником податку є тільки акти центрального податкового органу, видані у випадках, прямо передбачених цим Законом, та зареєстровані Міністерством юстиції України. Крім того, статтею 15 того ж Закону визначено, що ставки податку на прибуток, пільги щодо податку, об'єкт оподаткування, порядок обчислення оподатковуваного прибутку, строки і порядок сплати та зарахування податку до бюджетів можуть встановлюватися та змінюватися лише шляхом внесення змін до цього Закону.

Тому суд першої інстанції правомірно визнав необґрунтованими посилання відповідача на Закон України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні”, оскільки в статті 1 цього Закону є визначено, що бухгалтерський облік –це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень; фінансова звітність –це бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період; користувачі фінансової звітності –це фізичні або юридичні особи, які потребують інформації про діяльність підприємства для прийняття рішень.

Також суд першої інстанції правомірно виходив із норм Цивільного кодексу України (ЦКУ) та Господарського кодексу України ( ГКУ), які регулюють порядок укладення та виконання договорів, зокрема договорів про надання послуг. Так, зокрема, за статтею 901 ЦКУ, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Статтею 903 ЦКУ визначено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Аналогічно, статтею 179 ГКУ встановлено, що майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Там же встановлено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору зокрема на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Статтею 180 ГКУ встановлено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до наведених вище норм ЦКУ та ГКУ в усіх згаданих вище договорах про надання послуг є чітко визначено порядок здачі-приймання результатів наданих послуг шляхом складання відповідних актів, без будь-яких додаткових документів, які є єдиним та достатнім свідченням фактів реального надання таких послуг.

Також суд першої інстанції правомірно виходив із того, що статтею 202 ЦКУ визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, а статтею 204 ЦКУ під назвою “Презумпція правомірності правочину”прямо визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Отже, оскільки органам державної податкової служби за Законом України “Про державну податкову службу в Україні”не надано прав самостійно визнавати будь-які господарські операції недійсними, а всі правочини, про які згадується в акті перевірки, не були визнані недійсними у судовому порядку, то у відповідача були відсутні будь-які правові підстави не брати їх до уваги.

          Таким чином, враховуючи все наведене вище, відповідачем у даному випадку фактично були безпідставно здійснені додаткові обмеження щодо віднесення до складу валових витрат вартості фактично наданих послуг, які не передбачені нормами Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, а відтак позивачем правомірно було включено до складу валових витрат суми вартості фактично наданих та оплачених рекламно–інформаційних та консультаційно-інформаційних послуг, а до податкового кредиту –суми ПДВ з вартості цих послуг.

Суд першої інстанції також правомірно взяв до уваги, що згідно із Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2005 рік”та деяких інших законодавчих актів України”від 25.03.2005 року пункт 7.4.1 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість”було викладено в новій редакції (чинній з 31.03.2005 року), за якою “податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду. Якщо у подальшому такі товари (послуги) починають використовуватися в операціях, які не є об'єктом оподаткування згідно зі статтею 3 цього Закону або звільняються від оподаткування згідно зі статтею 5 цього Закону, чи основні фонди переводяться до складу невиробничих фондів, то з метою оподаткування такі товари (послуги), основні фонди вважаються проданими за їх звичайною ціною у податковому періоді, на який припадає початок такого використання або переведення, але не нижче ціни їх придбання (виготовлення, будівництва, спорудження)”.

З огляду на викладене, апеляційний господарський суд не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 69, 71, 86, 198, 200, 205, 206 Кодексу адміністративного судочинства України, Львівський апеляційний господарський суд  

УХВАЛИВ:

Постанову Господарського суду Львівської області від 30.05.2006 року у справі №5/633-19/133А залишити без змін, а апеляційну скаргу ДПІ у Франківському районі м. Львова без задоволення.

Дана ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в порядку і строки, визначені ст.ст.212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Матеріали справи повернути до Господарського суду Львівської області.

Головуючий суддя                                                                     Бонк Т.Б.

Судді                                                                                             Марко Р.І.

                                                                                                                  Дух Я.В.