26.02.2013 Єдиний унікальний номер 2-987/11

Провадження №2/ 205/770/13

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2013 року                                                                       м. Дніпропетровськ

Ленінський районний суд м. Дніпропетровська в складі:

                                         головуючого судді Мовчан Д.В

                                        при секретарі Волкобоєвої А.О.

за участю: представника позивача – ОСОБА_1, відповідача – ОСОБА_2, представника відповідача - ОСОБА_3, третьої особи – ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – ОСОБА_4, про усунення перешкод в користуванні власністю та відшкодування моральної шкоди,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_5 (далі – Позивач) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – ОСОБА_4, про усунення перешкод в користуванні власністю та відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що їй, ОСОБА_5, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 30.04.1999 року посвідченого Другою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою на праві приватної власності належить домоволодіння № 43а по вул. Черкаській в м. Дніпропетровську, зареєстрованого в КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» та записано в реєстрову книгу за № 303 за реєстровим № 104 від 02 травня 1999року. Вищевказане домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 409 кв.м. Далі позивач зазначає, що домоволодіння № 41 по вул. Черкаській в м. Дніпропетровську, яке межує з її домоволодінням зі східної сторони належить ОСОБА_2 (далі – Відповідач). На відстані 20 см від межі, яка розділяє вищевказані домоволодіння в 1958 році колишнім власником домоволодіння № 43а по вул. Черкаській в м. Дніпропетровську Полуяновим ОСОБА_6 було встановлено дерев’яну огорожу висотою 1,2 м (згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 30.04.1999 року та технічного паспорту). Однак, в липні 2009 року відповідач ОСОБА_2 самовільно знесла вищевказану дерев’яну огорожу, яка є власністю позивача, і також без її згоди, встановила самовільно на місці дерев’яної огорожі, огорожу із хвилястого оцинкованого металу, висотою більше 2 м. У зв’язку з чим, позивач зазначає, що огорожа яку побудувала відповідач встановлена із порушенням будівельних та технічних норм, оскільки висота огорожі не повинна перевищувати 1,6 м, огорожа повинна бути провітрювальною, прозорою та відповідати естетичним вимогам. Окрім цього, позивач вважає, що відповідач своїми діями завдала їй і моральну шкоду, яка виразилась у її душевних стражданнях та переживаннях, та яку вона оцінює у сумі 1690 (одна тисяча шістсот дев’яносто) грн. У зв’язку з чим, позивач змушена звернутися до суду та просити суд усунути перешкоди в здійсненні нею права користування власністю, зобов’язавши відповідача ОСОБА_2 за власний рахунок демонтувати металеву огорожу, що розташована між домоволодіннями № 41 та № 43а по вул. Черкаській у м. Дніпропетровську та встановити дерев’яну огорожу, також стягнути з відповідача на користь позивача спричинену моральну шкоду у розмірі 1690 (одна тисяча шістсот дев’яносто) грн.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримала та просила їх задовольнити. В обґрунтування позовних вимог посилалася на обставини викладені у позовній заяві.

Відповідач та її представник у судовому засіданні позовні вимоги не визнали, просили суд у задоволені позову відмовити з огляду на його безпідставність та необгрунтованість.

Третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – ОСОБА_4 у судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просив суд відмовити у задоволені позову.

Суд вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, допитавши свідків, з’ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами, вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню за наступних підстав.

Так, судом встановлені наступні обставини та визначені відповідно до них правовідносини.

Судом встановлено, що домоволодіння № 43а по вул. Черкаській у м. Дніпропетровську належить на праві власності ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданим державним нотаріусом другої Дніпропетровської державної нотаріальної контори, ОСОБА_7 від 30.04.1999 року, зареєстровано в реєстрі за № 31648. Речове право на таке майно було зареєстровано за позивачем у встановленому законом порядку в КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради за реєстровим № 104 від 02 травня 1999 року (а.с.9-13).

Також судом встановлено, що відповідачу ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 01.06.1990 року, посвідченого Другою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 1-2841 на праві власності належить домоволодіння № 41 по вул. Черкаській в м. Дніпропетровську, речове право на вказане домоволодіння за відповідачем також зареєстровано у встановленому, на час такої реєстрації, чинним законодавством порядку (а.с. 24).

Із матеріалів справи вбачається, що межі земельних ділянок вказаних домоволодінь не визначені. Така обставина встановлена рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2012 року по справі №2/422/2125/2012, що була порушена за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5, третя особа: Дніпропетровська міська рада про встановлення межі (а.с. 127). Зазначене рішення суду першої інстанції набрало чинності у встановленому законом порядку (а.с. 128). Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники (частина 3 статті 61 ЦПК України).

Судом встановлена наявність металевого непрозорого паркану (огорожі) висотою 2 м, що розділяє домоволодіння № 41 та № 43-а, по вул. Черкаській в м. Дніпропетровську. Зазначена обставина визнається сторонами, та підтверджується аналогічними за своїм змістом поясненнями свідків: ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, які були допитані судом під час розгляду даної справи по суті, та матеріалами справи: актом голови квартального комітету (а.с. 21) та відповідними фотознімками (а.с. 100-105). Судом також встановлено, а сторонами не спростовувалась та фактично визнана, що судом, зважаючи на положення ст. 61 ЦПК України, приймаються доведеними фактами, що не підлягають доказуванню, та обставина, що така огорожа була встановлена за дорученням та за кошти відповідача по справі ОСОБА_2.

Суд зауважує, що наявність не встановленої та фактично закріпленої межі сумісних земельних ділянок, не позбавляє учасників правовідносин статусу власників домоволодіння та землекористувачів таких земельних ділянок, а отже такі права підлягають захисту у разі їх порушення, з огляду на нижченаведені вимоги закону.

За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів цивільних прав, що передбачений ст. 16 ЦК України, є припинення дії, яка порушує право.

Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, їх рівність перед законом, соціальну спрямованість економіки (частина четверта статті 13 Конституції України). ОСОБА_13 України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю відповідно до закону (стаття 41).

Відповідно до ст.13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із ч. 7 ст. 319 ЦК України діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Згідно з п.3.19 ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень" поверховість забудови, граничні розміри житлових будинків, площа забудови, вимоги до господарських будівель, їх складу, огорожі ділянок, благоустрою території встановлюються місцевими правилами забудови. Розроблення таких правил та їх затвердження здійснюється відповідно до норм Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про регулювання містобудівної діяльності».

З матеріалів справи вбачається, що правилами забудови м. Дніпропетровська, затверджених рішенням сесії Дніпропетровської міської ради від 25.02.09 р. встановлено, що земельні ділянки індивідуальних житлових будинків можуть бути огороджені з боку сусідніх земельних ділянок огорожами, висота яких не повинна перевищувати 1,6 м., такі огорожі повинні бути провітрювальними, прозорими не менш ніж на 50%, відповідати естетичним вимогам (а.с. 18,20).

Таким чином, суд доходить висновку, що металева огорожа була встановлена із порушенням відповідних правил забудови земельних ділянок. Оскільки право власності на домоволодіння невід’ємно пов’язане із користуванням земельною ділянкою на якій воно розташоване, суд при вирішені спору по суті також вважає за можливе застосувати спеціальні норми Земельного Кодексу України, що врегульовують такі суспільні відносини.

Так, до прийняття чинної Конституції України право приватної власності громадян на землю та право користування земельною ділянкою, в залежності від часу виникнення таких правовідносин, було врегульовано Земельним кодексом РССР у ред. 1970 р., Земельним кодексом РССР у ред.. 1990 р., Земельним Кодексом України у ред. 1992 р., Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 року, Законом України “Про власність”, Декретом Кабінету Міністрів України “Про приватизацію земельних ділянок” від 26 грудня 1992 року. З аналізу норм вказаних законодавчих актів вбачається, що якщо земельну ділянку було надано у постійне користування до 15 березня 1991 року (дата введення у дію Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року), то треба виходити зі змісту п. 6 Постанови Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 року № 563-ХІІ "Про земельну реформу" (з наступними змінами), згідно з яким громадяни, підприємства, установи й організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення у дію Земельного кодексу Української РСР, повинні до 1 січня 2004 року оформити право власності або право користування землею. Після закінчення вказаного строку раніше надане їм право користування земельною ділянкою втрачається. Якщо земельну ділянку було надано у постійне користування після 15 березня 1991 року, то треба виходити зі змісту п. 6 Перехідних положень чинного Земельного кодексу, згідно з яким громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. Далі, пункт 6 розділу Х “Перехідні положення” Земельного кодексу України у ред. 2001 року встановлював зобов'язання щодо власників/користувачів земельних ділянок переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди.

Разом з цим, Рішенням Конституційного суду України визначено по справі № 1-17/2005 від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: пункту 6 розділу Х “Перехідні положення” Земельного кодексу України щодо зобов’язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

З вказаного вбачається, що кожний з наведених Земельних кодексів, скасовуючи попередній до нього кодифікований законодавчій акт, в обов’язковому порядку врегульовував правовідносини землекористувачів, які виникли до набуття чинності таким Земельним Кодексом та відповідно розповсюджував на такі правовідносини дію норм, що закріплював на момент набуття своєї чинності.

З аналізу вказаних норм Земельних кодексів вбачається, що поряд із започаткуванням інституту приватної власності на землю громадянам, на їх вибір, забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з не переоформленням правового титулу. Враховуючи вищевикладене, та приймаючи до уваги ту обставину, що правовідносини з приводу користування земельною ділянкою, є за своїм характером триваючими, та встановивши ту обставину, що правовідносини сторін з приводу користування спірною земельною ділянкою продовжують існувати після набрання чинності Земельного Кодексу України у ред. 2001 року та врегульовані останнім, суд вважає за необхідне застосовувати норми саме такого Земельного Кодексу, відповідно до Перехідних та Прикінцевих положень вказаного кодифікованого акту.

Земельний Кодекс України у ред. 2001 р., визначив право постійного користування земельною ділянкою як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (частина перша статті 92). Стосовно права постійного користування земельними ділянками діє механізм захисту, гарантований статтями 13, 14, 41, 55 Конституції України. Відповідно до вимог ч.2 ст. 120 Земельного Кодексу України, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то вразі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розмішені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Судом встановлено, що земельна ділянка за адресою № 43а по вул. Черкаській у м. Дніпропетровську була надана ОСОБА_14, чоловіку позивача, у постійне користування на підставі рішення виконавчого комітету Ленінської районної ради депутатів трудящих № 803 від 16.08.1967 року (а.с.15, 17), що відповідало чинним на той час вимогам закону.

          Законом України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 1 липня 2004 року передбачено, зокрема, обов`язковість державної реєстрації права постійного користування земельною ділянкою, права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб тощо. Разом з цим, згідно з частиною п’ятою статті 3 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою. Відповідно до цього Закону реєстрація речових прав на нерухомість, їх обмежень здійснюється лише в разі вчинення правочинів щодо нерухомого майна, а також за заявою власника (володільця) нерухомого майна. При цьому, право власності чи користування, не виникає у зв’язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом, яка є лише офіційним визнанням державою такого прав, а не підставою його виникнення (Постанова Верхового суду України від 13 червня 2012 р. № 6-54 цс 12).

Відповідно до ст. 103 ЗК України землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

За таких обставин та вимог матеріального закону, суд доходить висновку, що право позивача, як власника домоволодіння та землекористувача земельної ділянки, на якій розташоване таке домоволодіння, підлягає захисту. У зв’язку з чим, позов в частині зобов’язання відповідача ОСОБА_2 (і.п.н. НОМЕР_1) за власний рахунок демонтувати металеву огорожу, що розташована між домоволодіннями № 41 та № 43а по вул. Черкаській у м. Дніпропетровську підлягає задоволенню, оскільки дії по встановленню такої огорожі порушили правила забудови земельних ділянок м. Дніпропетровська, та спричинили завдання незручностей позивачеві у вигляді затінення та не провітрювання земельної ділянки на якій розташоване таке домоволодіння, що як наслідок створює перешкоди позивачу у користуванні домоволодінням.

У зв’язку з викладеним, суд відхиляє доводи відповідача та її представника щодо того, що права позивача не порушені, встановленням між домоволодіннями № 41 та № 43а по вул. Черкаській у м. Дніпропетровську металевої огорожі, та про не обґрунтованості вимог позивача в цій частині.

Разом з цим, суд не має підстав зобов’язати відповідача встановити на місці металевої огорожі дерев’яну, з огляду на нижченаведене.

Відповідно до вимог ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є також відновлення становища, яке існувало до порушення права. Разом з цим, вказана вимога про встановлення дерев’яної огорожі є неконкретизованою, оскільки не містить технічних вимог (висота, довжина тощо) до такої огорожі. На пропозиції суду така вимога не уточнювалась, доказів з приводу технічних характеристик зруйнованої дерев’яної огорожі суду також не було надано, у зв’язку з чим суд доходить висновку, що обставини, на які посилався представник позивача, є недоведеними у встановленому процесуальним законом порядку.

Відповідно до приписів ч.1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, лише в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно із ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до змісту ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У зв’язку з чим, позовні вимоги в частині зобов’язання відповідача встановити на місці металевої огорожі дерев’яну, задоволенню не підлягають.

Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди, то суд вважає, що факт спричинення моральної шкоди позивачеві не знайшов свого об’єктивного підтвердження в судовому засіданні. Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу, докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Відповідно до п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди)» обов'язковому з'ясуванню при вирішенні справ про відшкодування моральної шкоди підлягає характер правовідносин сторін, якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при даному виді правовідносин. Відповідно до п.9 вказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо) яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат та з урахуванням інших обставин. Зокрема враховуючи стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках.

У позові позивач не вказує жодного належного доказу на підтвердження спричинення моральної шкоди, не вказує, виходячи з яких критеріїв вона обчислювала розмір заподіяної їй моральної шкоди. Суд відхиляє доводи представника позивача, які були проголошені у судовому засіданні, щодо того, що за вказаних дій відповідача у позивача погіршився стан здоров’я, і він був вимушений звернутись до лікарняних установ, адже доводи представника позивача з цього приводу нічим об’єктивно не підтверджуються. Суд не вбачає наявного причинного зв’язку між діями відповідача та станом здоров’я позивача, оскільки ОСОБА_5 є особою похилого віку ІНФОРМАЦІЯ_1, в позові зазначає, що перебуває на диспансерному обліку у лікарняному закладі с діагнозами гіпертонічна хвороба другої ступені, кардіосклероз тощо. Така обставина дозволяє суду дійти висновку, що можливе стан здоров’я позивача пов’язаний із наявністю вказаних хвороб, а не викликаний діями відповідача по справі у вигляді встановлення огорожі.

Враховуючи вищевикладене та аналізуючи здобуті по справі докази, суд приходить до висновку, що необхідно усунути перешкоди в здійсненні ОСОБА_5 права користування власністю, зобов’язавши відповідача ОСОБА_2 демонтувати металеву огорожу, що розташована між домоволодіннями № 41 та № 43а по вул. Черкаській у м. Дніпропетровську.

Також, приймаючи до уваги викладене, відповідно до ст. 88 ЦПК України, суд покладає судові витрати по справі на Відповідача.

На підставі викладеного і керуючись ст.ст. 321, 391 ЦК України, ст.ст. 2, 10, 11, 57-60,88, 212-215, 218 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В:

1. Позов ОСОБА_5 до ОСОБА_2, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – ОСОБА_4, про усунення перешкод в користуванні власністю та відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.

2. Зобов’язати відповідача ОСОБА_2 (і.п.н. НОМЕР_1) за власний рахунок демонтувати металеву огорожу, що розташована між домоволодіннями № 41 та № 43а по вул. Черкаській у м. Дніпропетровську.

3. В решті позову – відмовити.

4. Стягнути з ОСОБА_2 (і.п.н. НОМЕР_1) на користь ОСОБА_5 (і.п.н. НОМЕР_2) пропорційно до розміру задоволених позовних вимог понесені нею та документально підтверджені судові витрати по справі у вигляді судового збору у розмірі 8 (вісім) грн. 50 коп.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Дніпропетровської області, через Ленінський районний суд міста Дніпропетровська, шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя:                                          Д.В. Мовчан