РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

__________________________________________________________________

Справа №: 22-ц/191/433/13Головуючий суду першої інстанції:Українець Л.І.

Доповідач суду апеляційної інстанції:Притуленко О. В.

"20" березня 2013 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії у складі:

головуючого суддіПритуленко О.В.,

суддівЛоманової Л.О., Кустової І.В.,

при секретаріМартиненко М.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Феодосії цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Електрокар» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, внесення змін до трудової книжки, за апеляційними скаргами ОСОБА_6 та Товариства з обмеженою відповідальністю «Електрокар» на рішення Ленінського районного суду АР Крим від 30 січня 2013 року,

ВСТАНОВИЛА:

У вересні 2012 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Електрокар» (далі - ТОВ «Електрокар»), в якому, уточнивши позовні вимоги, просив суд стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 10 липня 2011 року по 19 вересня 2012 року в зв'язку з затримкою видачі трудової книжки в розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом та компенсацію моральної шкоди в розмірі 10000 грн.; зобов'язати відповідача внести зміни в його трудову книжку, зазначивши датою звільнення 19 вересня 2012 року, тобто дату фактичної видачі йому трудової книжки; відшкодувати судові витрати.

Вимоги мотивовані тим, що відповідач не виконав своєчасно судові рішення, відповідно до яких зобов'язаний був виплатити йому заборгованість по заробітній платі за період з 17 березня по 20 серпня 2010 року, середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 серпня 2010 року по 09 липня 2011 року, вихідну допомогу в зв'язку з припиненням трудового договору на підставі ч.3 ст.44 КЗпП України, компенсацію моральної шкоди, видати йому належним чином оформлену трудову книжку.

Рішенням Ленінського районного суду АР Крим від 30 січня 2013 року позов ОСОБА_6 задоволений частково. Суд вирішив:

- стягнути з ТОВ «Електрокар» на користь ОСОБА_6 середній заробіток за час затримки видачі трудової книжки - час вимушеного прогулу з 10 липня 2011 року по 19 вересня 2012 року включно в сумі 10021,20 грн., судовий збір в сумі 214,60 грн., витрати на правову допомогу в сумі 1500 грн. та витрати на представництво інтересів в суді в сумі 1088 грн.;

- зобов'язати ТОВ «Електрокар» виплату 10021,20 грн. провести з обов'язковим відрахуванням зі стягнутої суми обов'язкових платежів до бюджету та Пенсійного фонду України.

В задоволенні вимог про внесення змін до запису в трудовій книжці та відшкодування моральної шкоди - відмовлено.

ОСОБА_6 та ТОВ «Електрокар» оскаржили вказане рішення в апеляційному порядку.

Не погоджуючись з рішенням в частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу і залишення без задоволення вимог щодо стягнення компенсації моральної шкоди, ОСОБА_6 просить ухвалене у справі рішення в цій частині скасувати, його вимоги задовольнити у повному обсязі.

В апеляційній скарзі ТОВ «Електрокар» ставиться питання про скасування рішення у повному обсязі, оскільки, на думку апелянта, під час вирішення спору суд не врахував відсутність вини ТОВ «Електрокар» в затримці видачі трудової книжки та безпідставно дійшов висновку про наявність правових підстав для покладення на відповідача відповідальності за затримку її видачі.

Крім того апелянт не погоджується з вирішенням питання щодо розподілу судових витрат.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ТОВ «Електрокар», обговоривши наведені у скаргах доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_6 та наявність підстав для часткового задоволення скарги ТОВ «Електрокар» з огляду на таке.

Встановлено, що з 17 березня 2010 року ОСОБА_6 перебував з відповідачем у трудових відносинах, працював на посаді водія-експедитора ТОВ «Електрокар». Наказом №48 від 23.08.2010 року ОСОБА_6 звільнено з роботи на підставі п.4 ст.40 КЗпП України.

Рішенням Ленінського районного суду АР Крим від 21 листопада 2011 року, зміненим рішенням Апеляційного суду АР Крим у м. Феодосії від 29 травня 2012 року, підстави звільнення, зазначені в наказі №48 від 23.08.2010 року визнані такими, що не відповідають діючому законодавству; визнано, що ОСОБА_6 звільнений з роботи з 20 серпня 2010 року на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України; стягнуто з ТОВ «Електрокар» на користь ОСОБА_6 заробітну плату за період з 17 березня 2010 року по 20 серпня 2010 року в сумі 4480,48 грн., середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 21 серпня 2010 року по 09 липня 2011 року в сумі 9097,44 грн., компенсацію моральної шкоди в розмірі 1000 грн., вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку - 2664 грн., у відшкодування судових витрат - 214,60 грн.; зобов'язано ТОВ «Електрокар» видати ОСОБА_6 трудову книжку.

На виконання вказаних судових рішень 17 липня 2012 року Ленінським районним судом був виданий виконавчий лист № 2-193/2011 і відкрито виконавче провадження № 33475035.

Згідно постанови відділу державної виконавчої служби Ленінського РУЮ від 19.09.2012 року зазначене рішення в частині видачі ОСОБА_6 трудової книжки виконано у повному обсязі 19 вересня 2012 року.

Рішення в частині стягнення грошових сум виконане ТОВ «Електрокар» 21 вересня 2012 року, про що свідчить платіжне доручення №27 від 21.09.2012 р.

Відповідно до ч. 4 ст. 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Задовольняючи частково позовні вимоги позивача, суд першої інстанції виходив із того, що факт затримки видачі трудової книжки позивача з вини відповідача підтверджений матеріалами справи, тому вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу ґрунтуються на законі.

Такий висновок суду слід визнати правильним, оскільки він відповідає обставинам справи. Так, факт порушення відповідачем вимог ст.47 КЗпП України щодо видачі працівникові належно оформленої трудової книжки при звільненні встановлений рішенням Ленінського районного суду АР Крим від 21 листопада 2011 року, яке набуло чинності на підставі рішення Апеляційного суду АР Крим у м. Феодосії від 29 травня 2012 року. Вказаним рішенням відповідача зобов'язано видати ОСОБА_6 трудову книжку. Вказане рішення виконане відповідачем 19 вересня 2012 року, про що свідчать матеріали виконавчого провадження, зокрема, постанова від 19 вересня 2012 року.

Доводи апелянта про те, що позивач при працевлаштуванні не надав ТОВ «Електрокар» свою трудову книжку, а тому у відповідача при звільненні позивача не виникло обов'язку повернути вказану книжку, досліджувались судом апеляційної інстанції при розгляді справи № 22-ц/0191/838/2012 за позовом ОСОБА_6 до ТОВ «Електрокар» про захист порушених трудових прав, і згідно рішення Апеляційного суду АР Крим у м. Феодосії від 29 травня 2012 року визнані безпідставними.

За таких обставин доводи ТОВ «Електрокар», викладені в апеляційній скарзі, про відсутність вини відповідача в затримці видачі трудової книжки, оскільки зобов'язання видати ОСОБА_6 трудову книжку виникло у нього лише на підставі судового рішення, яке набуло чинності 29 травня 2012 року, і заяви позивача щодо виконання судового рішення, поданої 30 липня 2012 року, є неспроможними.

За таких обставин твердження вказаного апелянта про те, що суд неправомірно стягнув з ТОВ «Електрокар» на користь ОСОБА_6 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 10 липня 2011 року по 19 вересня 2012 року, не врахувавши тривалість судового розгляду справи за позовом ОСОБА_6 до ТОВ «Електрокар» про захист порушених трудових прав, не можна визнати підставою для скасування оскарженого рішення тому, що право працівника на отримання середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу передбачено законом ( ч.4 ст.235 КЗпП України).

Твердження апелянта про те, що при стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд повинен був враховувати доходи, отримані у спірній період позивачем, якій з 2005 року зареєстрований суб'єктом підприємницької діяльності, не ґрунтуються на законі.

Вирішуючи питання щодо розміру середнього заробітку, якій підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції виходив з виплат за останні 2 календарні місяці роботи ОСОБА_6

В апеляційній скарзі ОСОБА_6 посилається на неправильне обчислення судом розміру середнього заробітку, вважаючи, що у даному випадку суд повинен був виходити з розміру мінімальної заробітної плати, встановленої Кабінетом Міністрів України у спірний період.

Доводи апелянта не можна визнати обґрунтованими, оскільки порядок обчислення середньої заробітної плати визначено статтею 27 Закону України «Про оплату праці».

Згідно вказаної норми Закону порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Загальний порядок обчислення середньої заробітної плати регулюється постановою КМУ від 08.02.1995 р. №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати». Відповідно до пункту 2 вказаного Порядку середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Крім того, слід зазначити, що згідно ч. 6 п. 4.1. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року №58 при затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. При цьому, враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, встановлений Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 р.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу обґрунтовано виходив з виплат за останні два календарні місяці роботи позивача.

Відмовляючи у стягненні на користь позивача компенсації моральної шкоди, суд першої інстанції, врахувавши обставини справи, зокрема і відомості про реєстрацію ОСОБА_6 в якості фізичної особи-підприємця, дійшов висновку про недоведеність вказаних вимог.

Вимагаючи компенсацію моральної шкоди у даній справі, позивач послався на те, що внаслідок затримки виконання рішення щодо видачі трудової книжки він був позбавлений можливості працевлаштуватися та підвисити свій рівень кваліфікації водія.

Проте доказів на підтвердження того, що це призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя - не навів.

Звертає на себе увагу також те, що за виконанням рішення про видачу трудової книжки позивач звернувся лише 17.07.2012 року (тобто більш ніж через півтора місяця після набрання рішенням законної сили).

Довід апелянта (ОСОБА_6) про наявність в матеріалах справи відомостей про відсутність у нього доходу від підприємницької діяльності у спірний період не спростовує висновку про недоведеність зазначених позовних вимог, оскільки відомості, надані з інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб ДПС України (а.с.119), згідно примітки, потребують уточнення у джерел доходів.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд дійшов висновку, що відшкодуванню підлягають, зокрема, витрати позивача в розмірі 1500 грн., пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката, та 1088 грн. - витрати на представництво інтересів позивача в суді, оскільки є докази сплати таких витрат.

Відповідно до ст. 84 ЦПК України витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Згідно з положенням ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту є гонорар. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд першої інстанції не врахував вказаних положень закону, та стягнув з відповідача на користь позивача витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката, не врахувавши, що позивачем не надано доказів на підтвердження таких витрат - документів, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, оформлених у встановленому законом порядку (квитанції до прибуткового касового ордеру, платіжного доручення з відміткою банку або іншого банківського документу, касового чеку).

Стягуючи з відповідача на користь позивача витрати в сумі 1088 грн., суд виходив із того, що вказана сума підтверджується квитанціями про оплату за паливо на проїзд до місцезнаходження суду.

Але при цьому, суд не врахував, що витрати, пов'язані з явкою до суду відшкодовуються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 р. № 590 «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» і не можуть перевищувати встановлені законодавством норми відшкодування витрат на відрядження.

Згідно п.6 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Мінфіну України від 13.03.1998 № 59, витрати на проїзд до місця відрядження і назад відшкодовуються в розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним і автомобільним транспортом загального користування (крім таксі).

Виходячи з того, що згідно ст.60 ЦПК України надання доказів відповідних витрат є обов'язком сторони, а позивач (його представник) не надали суду відповідних документів на підтвердження вказаних витрат, у суду не було підстав стягувати з відповідача на користь позивача вказану суму, оскільки квитанції про придбання пального не є безспірним доказом вказаних витрат.

З урахуванням наведеного, апеляційна скарга ТОВ «Електрокар» підлягає частковому задоволенню, а рішення суду в частині розподілу судових витрат - скасуванню на підставі п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України з ухваленням нового рішення - про відмову в задоволенні вимог про відшкодування витрат на правову допомогу та витрат, пов'язаних з явкою до суду в зв'язку з їх недоведеністю.

У решті - доводи апеляційних скарг висновків суду в оскаржуваній частині не спростовують, тому відсутні підстави для його скасування.

На підставі викладеного, керуючись ст.303, п. 1 і 2 ч.1 ст.307, п.4 ч.1 ст.309, ст.308, 313-314, 316 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Електрокар» задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду АР Крим від 30 січня 2013 року в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Електрокар» на користь ОСОБА_6 у відшкодування витрат на правову допомогу 1500 грн. та витрат на представництво інтересів в суді 1088 грн. скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог.

В решті рішення суду залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Судді:

Притуленко О.В. Ломанова Л.О. Кустова І.В.