25.03.2013 року
Справа № 212/2-3562/11
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
(заочне)
25.03.2013 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
Головуючого судді Борисюк І.Е.,
При секретарі Жовтун М. А.,
За участю: представника позивача ОСОБА_1,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про визнання угоди недійсною, стягнення коштів, -
ВСТАНОВИВ:
До Ленінського районного суду м. Вінниці звернувся ОСОБА_2 з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про визнання угоди недійсною, стягнення коштів.
Позов мотивований тим, що 08.12.2007 року відповідачем позивачу та ОСОБА_4 була виписана довіреність на право керування автомобілем ВАЗ 21114, д.н.з. НОМЕР_3, на якому вони працювали у ФОП ОСОБА_3 10.12.2007 року була укладена між позивачем та відповідачем лізингова угода, предметом якої був даний автомобіль. В присутності ОСОБА_4 позивачем відповідачу було передано аванс в розмірі 500, 00 доларів США, що на той час становило 2 750, 00 гривень. Весь цей час відповідач працював на даному автомобілі і сумлінно сплачував відповідачу по 700, 00 гривень щотижня. З 2008 року автомобіль обслуговувався позивачем і за ремонт ним було сплачено кошти в сумі 8 735, 00 гривень. В березні місяці з ладу вийшов двигун і позивачем було куплено запчастини на 5 087, 00 гривень та сплачено за роботу 1000, 00 гривень. З боку позивача виконувались усі умови договору і коли залишилось сплатити лише 450, 00 гривень за автомобіль та переоформити його на себе, ОСОБА_3 забрала у позивача автомобіль і документи за допомогою співробітників внутрішніх органів. На численні дзвінки відповідач не відповідає і спілкуватись відмовляється. Пізніше позивачу стало відомо, що автомобіль був взятий відповідачем у кредит і перебуває у заставі, що не було йому відомо на момент укладення договору і ОСОБА_3 не повідомлялось. І оскільки позивач є людиною юридично необізнаною, він не звернув на це уваги.
Вище викладене й стало підставою для звернення до суду із вимогами про визнання недійсною лізингової угоди від 10.12.2007 року та стягнення з відповідача на користь позивача 85 559, 00 гривень.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Вінниці від 15.10.2012 року справу передано до Вінницького міського суду Вінницької області.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 29.10.2012 справу прийнято до свого провадження.
В ході розгляду справи позивачем було збільшено позовні вимоги. Позивач просив суд визнати недійсною лізингову угоди від 10.12.2007 року та стягнути з відповідача на користь позивача 93 337, 00 гривень, з яких: 74 550, 00 гривень - кошти сплачені за автомобіль; 6 087, 00 гривень - кошти сплачені за ремонт автомобіля; 8 735, 00 гривень - кошти сплачені за ремонт автомобіля ВАЗ 21114 д.н.з. НОМЕР_3 та закупівлю запчастин; 3 000, 00 гривень - витрати на юридичну допомогу; 845, 93 гривень - судовий збір та 120, 00 гривень - витрати на ІТЗ.
В судовому засіданні представник позивача збільшені позовні вимоги підтримала в повному обсязі, аргументуючи мотивами, викладеними в позовній заяві та уточненій позовній заяві. Просила позовні вимоги задовольнити.
Відповідач в судове засідання повторно не з'явилась, хоча належним чином була повідомлена про час і місце розгляду справи. Заяви про розгляд справи у її відсутність не надала, причини неявки суду не повідомила.
Представник третьої особи без самостійних вимог ПАТ «Універсал Банк» на стороні позивача в судове засідання не з'явився, хоча належним чином був повідомлений про час і місце розгляду справи. Суду надана заява про розгляд справи у відсутність представника третьої особи із зазначенням про покладання на думку суду при вирішенні даної справи.
Враховуючи думку представника позивача, суд ухвалив провести заочний розгляд справи.
Судом під час розгляду справи встановлено наступні факти та відповідні їм правовідносини.
10.12.2007 року між ОСОБА_2 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 було укладено договір фінансової оренди № 02. Згідно даного договору лізингодавець (ФОП ОСОБА_3) у відповідності до заявки лізингоодержувача (ОСОБА_2) на придбання і передачу в лізинг автомобіля на умовах окремо від укладеного лізингодавцем і погодженого з лізингоодержувачем договору № 03 від 10.12.2007 року, інвестує грошові кошти і набуває у власність у вибраного лізингоодержувачем продавця, зазначений в заявці автомобіль, який зобов'язується надати за плату з викупом у тимчасове володіння та користування для підприємницької мети (лізинг) лізингоодержувачу в порядку і на умовах, передбачених даним договором.(а.с. 7-9)
08.12.2007 року ОСОБА_3 було оформлено довіреність на ім'я ОСОБА_2 та ОСОБА_4 з правом користування та керування без права тимчасового виїзду за кордон, належного їй на підставі свідоцтва про реєстрацію ТЗ серії НОМЕР_4, виданого Вінницьким МРЕВ ВДАІ УМВС України у Вінницькій області 30.01.2007 року, автомобіля ВАЗ 21114, 2007 р.в., д.н.з. НОМЕР_3. Дана довіреність була посвідчена приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_6 і зареєстрована в реєстрі за № 13024. (а.с. 12)
Відповідно до акту приймання-передачі від 08.12.2007 року, відповідач передала позивачу в оренду з викупом, у відповідності до договору № 02, автомобіль ВАЗ 21114, 2007 р.в., д.н.з. НОМЕР_3 на підставі довіреності від 08.12.2007 року. Позивач, в свою чергу, прийняв даний автомобіль в технічно справному стані. (а.с. 10)
Судом встановлено, що між ОСОБА_3 та ПАТ «Унівесал Банк» 30.01.2007 року було укладено договір застави, згідно якого ОСОБА_3 передала банку в заставу автомобіль ВАЗ 21114, реєстраційний № НОМЕР_3, в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 15/04/47к-7 від 30.01.2007 року, укладеного між ОСОБА_3 та ПАТ «Універсал Банк». (а.с. 56)
Пунктом 3.1.2. вище зазначеного договору застави визначено, що заставодавець (ОСОБА_3) зобов'язаний не відчужувати предмет застави у будь-який спосіб та не обтяжувати його зобов'язаннями з боку третіх осіб (зокрема, не передавати його в оренду, користування) без отримання попередньої письмової згоди на це від заставодержателя.
Судом встановлено, що ПАТ «Унівесал Банк» дозволів на укладення будь-яких договорів, в тому числі, договору фінансової оренди № 02 від 10.12.2007 року із ОСОБА_2 або іншими особами, ОСОБА_3 щодо автомобіля ВАЗ 21114, д.н.з. НОМЕР_3, не надавав. Банком була надана згода на видачу довіреності ОСОБА_3 ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на право керування даним автомобілем. (а.с. 86-87)
Згідно протоколу № 07/146/11/З-1 проведення аукціону з реалізації арештованого рухомого майна, що є власністю ОСОБА_3 від 27.09.2011 року, автомобіль ВАЗ 21114, 2007 р.в., д.н.з. НОМЕР_3 було реалізовано ОСОБА_7 (а.с. 57)
Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, ОСОБА_3 зареєстрована фізичною особою-підприємцем з 10.11.2005 року та здійснює вид діяльності - діяльність таксі. Здійснюваний відповідачем вид діяльності, також, підтверджується повідомленням ДПІ у м. Вінниці № 75643/Д/17 від 19.12.2011 року. (а.с. 70)
В якості свідка в судовому засіданні було допитано ОСОБА_8, який повідомив суду, що із позивачем він перебуває у трудових та дружніх відносинах і йому відомо, що ОСОБА_2 брав автомобіль ВАЗ 21114 на виплату. Свідок зазначив, що неодноразово був присутній при передачі позивачем відповідачу коштів за автомобіль. Коли була поломка двигуна автомобіля, то ОСОБА_2 за особисті кошти здійснив ремонт.
В якості свідка в судовому засіданні було допитано ОСОБА_4, який повідомив суду, що він разом із позивачем вирішили взяти автомобіль на виплату, який знайшли по об'яві. Зустрівшись із власницею, уклали договір оренди з правом викупу. Почали працювати на даному автомобілі як таксі. Ремонт і заправка авто здійснювалась за їх із позивачем кошти. Приблизно шість місяців працювали разом, а потім позивач сам. Договір укладався безпосередньо із позивачем. Кошти сплачував лише позивач. ОСОБА_2 відповідачу було передано аванс в сумі 500 доларів США. Відповідачу необхідно було сплачувати 100 гривень на добу. Гроші передавались відповідачу один раз на тиждень і вона видавала квитанції.
Згідно ч. 1 ст. 63 ЦПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.
Судом прийнято до уваги, що зі змісту абз. 2 ч. 1 ст. 218 ЦК України не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов'язань, що виникли з правочину, на що також звернув увагу Верховний Суд України в п. 12 Постанови Пленуму № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
При оцінці показань свідків судом проаналізовано процес формування, збереження і передачі відомостей свідком.
Судом встановлено, що позивачем виконувались належним чином умови договору фінансової оренди № 02 від 10.12.2007 року, що, зокрема, підтверджується квитанціями до прибуткових касових ордерів про сплату коштів за викуп автомобіля ВАЗ 21114, 2007 р.в., д.н.з. НОМЕР_3. (а.с. 13-20)
Згідно ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Згідно ч. 1 ст.3 цього Закону предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.
Операція з фінансового лізингу передбачає відчуження об'єкта лізингу, а для виконання умов фінансового лізингу потрібно вести бухгалтерський облік.
При цьому, Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством і дія цього Закону поширюється лише на юридичних осіб.
Отже, обов'язкового ведення бухгалтерського обліку для фізичних осіб-підприємців законодавством не передбачено.
Крім того, ст. 4 Закону України «Про фінансовий лізинг» визначені суб'єкти фінансового лізингу, якими є:
лізингодавець - юридична особа, що передає лізингоотримувачу право володіння й користування предметом лізингу;
лізингоотримувач - особа (як юридична, так і фізична), що одержує від лізингодавця право володіння й користування предметом лізингу;
продавець (постачальник) - юридична або фізична особа, у якої лізингодавець придбаває річ, яку в майбутньому передасть лізингоотримувачу як предмет лізингу;
інші фізичні та юридичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу.
Таким чином, фізична особа - підприємець як на спрощеній, так і на загальній системі оподаткування не має права надавати у фінансовий лізинг майно та укладати договори з цієї операції, як лізингодавець. Підприємець може укладати такий договір тільки як лізингоотримувач.
Враховуючи вище викладене, відповідач не мала права укладати із відповідачем договір фінансової оренди (лізингу) № 02 від 10.12.2007 року.
Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Окрім вище зазначеного, в судовому засіданні встановлено, що позивачу на момент укладення спірного договору не було відомо, що автомобіль, запропонований відповідачем і переданий нею в оренду з викупом, куплений відповідачем в кредит і перебуває в заставі. Дані обставини підтверджуються і самим договором фінансової оренди № 02 від 10.12.2007 року, в якому ОСОБА_3 нічого про це не зазначила, хоча, відповідно до ст. 659 ЦК України продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. Окрім того, даний договір укладено позивачем із ФОП і зазначено, що ФОП є власником автомобіля, що спростовується доказами, що містяться в матеріалах даної цивільної справи. Згідно матеріалів справи право власності на автомобіль зареєстровано за ОСОБА_3, а не за ФОП ОСОБА_3 Тому, суд приходить до висновку, що відповідач свідомо ввела в оману позивача щодо істотних обставин.
Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Так судом встановлено, що спірний договір є оспорюваним правочином.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення, на що звернув увагу Верховний Суд України в п. 20 Постанови Пленуму № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Судом, також, прийнято до уваги, що виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним, на що звернув увагу Верховний Суд України в п. 7 Постанови Пленуму № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Позивачем доведено суду наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману.
На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині визнання недійсним договору від 10.12.2007 року є обґрунтованими і доведеними.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину, на що також звернув увагу Верховний Суд України в п. 10 Постанови Пленуму № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Судом встановлено, що на виконання умов договору фінансової оренди № 02 від 10.12.2007 року позивачем передано відповідачу 71 800, 00 гривень, що підтверджується квитанціями до прибуткових касових ордерів про сплату коштів за викуп автомобіля ВАЗ 21114, 2007 р.в., д.н.з. НОМЕР_3. (а.с. 13-20) Відповідно до п. 2.6. договору позивачем було передано відповідачу аванс в сумі 500, 00 доларів США, що станом на 10.12.2007 року згідно офіційного курсу гривні до долара США еквівалентно 2 525, 00 гривень. Також, позивачем на виконання умов вище зазначеного договору сплачено за ремонт автомобіля 8 735, 00 гривень, що підтверджується квитанціями до прибуткових касових ордерів. (а.с. 140-144)
Враховуючи вище викладене суд прийшов до висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача коштів в сумі 89 372, 00 гривень підлягають частковому задоволенню.
Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування, згідно ч. 2 ст. 61 ЦПК України. Офіційний курс гривні до іноземних валют, встановлений Національним банком України є загальновідомим.
НБУ 10.12.2007 року встановлено офіційний курс гривні до долара США в розмірі: 1 дол.США = 5, 05 гривень. Отже, сума авансу становила не 2 750, 00 гривень, як зазначено позивачем, а 2 525, 00 гривень.
Сума коштів в розмірі 6 087, 00 гривень позивачем не доведена належними доказами. Судом не прийнято до уваги акти приймання виконаних робіт та видаткові накладні. (а.с. 25-37) Дані докази не містять підпису замовника, що може стверджувати про не прийняття виконаних робіт, а видаткові накладні можуть підтверджувати факт видачі і отримання, в даному випадку, автозапчастин, але не розрахунок за купівлю цих запчастин. Тому, суд вважає, що дані докази не є належними в розумінні ст. 58 ЦПК України.
Отже, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню кошти в сумі 83 060, 00 гривень, з яких: 71 800, 00 гривень - кошти сплачені за автомобіль; 2 525, 00 гривень - аванс та 8 735, 00 гривень - кошти сплачені за ремонт автомобіля. В задоволенні позовних вимог в частині стягнення коштів в сумі 6 312, 00 гривень слід відмовити, оскільки дані вимоги є необґрунтованими і недоведеними.
Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених ст. 61 ЦПК України, відповідно до ст. 60 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази не можуть ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог та на підставі наданих доказів.
Заслухавши пояснення представника позивача, покази свідків, дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд прийшов до переконання в тому, що позов підлягає частковому задоволенню.
Враховуючи вищевикладене, а також ст. 16 ЦК України, згідно якої суд може захистити цивільне право або інтерес у спосіб, що встановлений договором або законом, суд приходить до висновку, що в даному випадку існують підстави та необхідність для захисту прав позивача шляхом визнання договору фінансової оренди № 02 від 10.12.2007 року, укладеного між ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_3 недійсним та стягнення з відповідача на користь позивача коштів в сумі 83 060, 00 гривень. В задоволенні позовних вимог в частині стягнення коштів в сумі 6 312, 00 гривень слід відмовити, оскільки дані вимоги є необґрунтованими і недоведеними, враховуючи вище викладене.
Згідно ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Згідно ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Згідно п. 1 ч. 3 ст. 79 ЦПК України, в редакції що діяла на момент звернення позивача до суду, судові витрати, пов'язані з розглядом справи складались, в тому числі й з витрат на інформаційно-технічне забезпечення.
Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 79 ЦПК України, до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать витрати на правову допомогу.
Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України з відповідача на користь позивача слід стягнути документально підтверджені судові витрати, а саме: судовий збір в сумі 830, 60 гривень та 111, 60 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. В частині стягнення витрат на правову допомогу в сумі 3 000, 00 гривень з відповідача на користь позивача слід відмовити, оскільки такі витрати документально позивачем не підтверджені.
Згідно Декрету Кабінету Міністрів «Про державне мито», в редакції що діяла на момент звернення позивача до суду, державне мито мало бути сплачено позивачем в розмірі 1 % від ціни позову без врахування до ціни позову судових витрат, тобто в сумі 815, 93 гривень, а не в сумі 845, 93 гривень. Тобто, позивачем при зверненні до суду із позовом було сплачено державне мито в більшому розмірі.
При збільшенні позовних вимог позивачем було здійснено доплату судового збору, як того вимагає Закон України «Про судовий збір» та ч. 3 ст. 80 ЦПК України, в сумі 87,35 гривень.
Отже, всього позивачем було сплачено судовий збір в сумі 933, 28 гривень, а відповідно до ціни позову (з урахуванням збільшення позовних вимог) судовий збір повинен був сплачений в сумі 893, 72 гривень.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір», сплачена сума судового збору повертається за ухвалою суду в разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом. Повернення сплаченої суми судового збору здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної фінансової політики, згідно ч. 3 ст. 7 Закону України «Про судовий збір».
Отже, судовий збір в сумі 39, 56 гривень підлягає поверненню позивачу, в порядку, визначеному ст. 7 Закону України «Про судовий збір», оскільки був сплачений в більшому розмірі на момент його звернення до суду.
На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 15, 16, ч. 1 ст. 216, ч. 1 ст. 228, ч. 1 ст. 230, ч. 1 ст. 236, ч. 1 ст. 509, ч. 1 ст. 626, ч. 1 ст. 638, ст. 806 ЦК України, ч. 2 ст. 1, ч. 1 ст. 3, ст. 4 Закону України «Про фінансовий лізинг», Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» ( в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, Законом України «Про судовий збір», ч. 1 ст. 3, ст.ст. 10, 11, 57-60, ч. 2 ст. 61, ч. 1 ст. 63, ст. 79, ч. 1 ст. 88, ст.ст. 209, 212-215, 218, 224-226, 228, 294 ЦПК України, суд -
ВИРІШИВ:
Позов задовольнити частково.
Визнати договір фінансової оренди № 02 від 10.12.2007 року, укладений між ОСОБА_2 та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 недійсним.
Стягнути з фізичної особи - підприємця ОСОБА_3, зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер НОМЕР_5, на користь ОСОБА_2 кошти в сумі 83 060 (вісімдесят три тисячі шістдесят) гривень 00 копійок.
В задоволенні позовних вимог про стягнення з фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 коштів в сумі 6 312 (шість тисяч триста дванадцять) гривень 00 копійок - відмовити.
Стягнути з фізичної особи - підприємця ОСОБА_3, зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер НОМЕР_5, на користь ОСОБА_2 судові витрати, а саме: судовий збір в сумі 830, 60 гривень та 111, 60 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Судовий збір в сумі 39, 56 гривень підлягає поверненню ОСОБА_2 в порядку, визначеному ст. 7 Закону України «Про судовий збір».
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України. Апеляційна скарга на рішення суду позивачем може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення.
Суддя: