АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

__________________________________________________________________

Провадження № 22ц/790/ 27/13 Головуючий 1 інстанції

Справа № 2-6533/11 Омельченко К.О.

Категорія: земельні Доповідач - Швецова Л.А.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 березня 2013 року судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області в складі:

головуючого - Швецової Л.А.,

суддів: Малінської С.М., Даниленка В.М.,

при секретарі - Каменській Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові цивільну справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_2, до якої приєдналася ОСОБА_3

на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 березня 2012 року

по справі за позовом Харківської міської ради до ОСОБА_2, ОСОБА_5, Управління Держкомзему у м. Харкові, треті особи: Головне управління Держкомзему у Харківській області, ОСОБА_3, про визнання недійсними державних актів на землю, договору купівлі-продажу земельної ділянки, приведення у придатний для використання стан, повернення земельної ділянки територіальній громаді та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Харківської міської ради, треті особи: Головне управління Держкомзему у Харківській області, ОСОБА_3, про визнання рішень такими, що не відповідають чинному законодавству, -

ВСТАНОВИЛА:

У серпні 2011 року заступник прокурора м. Харкова в інтересах держави в особі Харківської міської ради звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив суд визнати недійсним державний акт на право власності ОСОБА_5 на земельну ділянку площею 0,1179 га по АДРЕСА_2 від 07.11.2001 № 4240, визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 29.11.2001р. № 2-2034, зареєстрований у виконавчому комітеті Харківської міської ради за № 771 від 19.12.2001р., який укладено між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, визнати недійсним державний акт на право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 0,1179 га по АДРЕСА_2 від 10.12.2001р. №4127; зобов»язати ОСОБА_2 повернути земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 у власність територіальної громади міста Харкова.

Харківська міська рада 18.01.2012 року звернулася до суду із уточненою позовною заявою в якій просила визнати недійсним державний акт на право приватної власності ОСОБА_5 на земельну ділянку площею 0,1179 га по АДРЕСА_2 від 07.11.2001 року №4240; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 29.11.2001 року №2-2034, зареєстрований у виконавчому комітеті Харківської міської ради за №771 від 19.12.2001 року та укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2; визнати недійсним державний акт на право приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1179 га по АДРЕСА_2 від 10.12.2001 року №4127; визнати недійсним рішення виконавчого комітету Дзержинської районної ради народних депутатів від 20.03.1997 року №54/6 про надання дозволу громадянину ОСОБА_2 на будівництво гаражу розміром 7Х6 м. на земельній ділянці, наданій для садівництва по АДРЕСА_1; визнати недійсним державний акт на право приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1189 га по АДРЕСА_1 для ведення садівництва від 05.12.1996 року серія ХР-31-01-028607, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю за №776; визнати недійсним свідоцтво про право власності від 22.02.1999 року №8, виданого виконавчим комітетом Дзержинської районної ради м. Харкова ОСОБА_2 на право приватної власності на гараж літ. «А» площею 41,4 кв. м. на приватній садовій ділянці по АДРЕСА_1; зобов'язати ОСОБА_2 повернути земельну ділянку по АДРЕСА_2 у власність територіальної громади міста Харкова в особі Харківської міської ради та звільнити земельну ділянку площею 0,1189 га по АДРЕСА_1 шляхом демонтажу гаражу та іншого нерухомого майна, розташованого на ділянці і привести її у стан, придатний для подальшого використання.

25.01.2012 року прокуратурою міста Харкова було подано до суду заяву про відмову від позову та відповідно до вимог ЦПК України, Харківська міська рада самостійно підтримала уточнену позовну заяву.

Не погоджуючись з заявленими позовними вимогами, відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом, в якому просив суд відмовити у задоволенні позову заступнику прокурора м. Харкова, поданого в інтересах Харківської міської ради та задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі. В судовому засіданні уточнив позовні вимоги і остаточно просив: застосувати позовну давність до позовної заяви першого заступника прокурора міста Харкова від 03.08.2011 року і закрити провадження у цій справі; закрити провадження у справі в зв'язку із відмовою прокурора міста Харкова від позову; визнати тезу позовної заяви, що стосується передачі повноважень місцевими радами народних депутатів щодо надання у власність чи користування земельних ділянок будь-яким іншим державним або виконавчим органам такою, що не відповідає Земельному кодексу України; визнати рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 13.04.1994 року №167 «Про надання у користування земельної ділянки по АДРЕСА_2 для садівництва» таким, що на час його прийняття відповідало Земельному кодексу України; визнати законність надання ОСОБА_2 у постійне користування земельної ділянки по АДРЕСА_2; визнати законність надання ОСОБА_5 у постійне користування земельної ділянки по АДРЕСА_2; визнати законність передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки для ведення садівництва площею 0,1189 га по АДРЕСА_1 згідно з рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 09.10.1996 року №1004; визнати дійсним та законним державний акт на право приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1189 га по АДРЕСА_1 від 05.12.1996 року №776; визнати законність передачі у приватну власність ОСОБА_5 земельної ділянки для ведення садівництва площею 0,1179 га по АДРЕСА_2 згідно з рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 24.10.2001 року №1925; підтвердити законність і дійсність договору купівлі-продажу земельної ділянки від 29.11.2001 року №2-2034, укладеного між ОСОБА_5, як продавцем, та ОСОБА_2, як покупцем; визнати підстави набуття права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку по АДРЕСА_2 такими, що відповідають законодавству України; визнати протести прокурора м. Харкова на адресу Харківського міського голови від 01.07.2011 року №04-34-1981вих-11, від 01.07.2011 року №04-34-1982вих-11, від 01.07.2011 року №04-34-1983вих-11 такими, що ґрунтуються на помилкових твердженнях про порушення законодавства; визнати незаконним та скасувати рішення 8 сесії 6 скликання Харківської міської ради від 06.07.2011 року №324/11 «Про розгляд протестів прокурора міста Харкова» в частині пунктів 6, 7 та 8 про задоволення відповідних протестів прокурора; визнати законними і дійсними рішення виконавчого комітету Дзержинської районної ради м. Харкова від 20.03.1996 року №1004 «Про надання дозволу на будівництво гаража на садовій ділянці по АДРЕСА_1 громадянину ОСОБА_2» та від 22.12.1998 року №235/6 «Про прийняття до експлуатації гаража на приватній садовій ділянці по АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_2» і свідоцтво про право власності на гараж на приватній садовій ділянці, видане 22.02.1999 року та зареєстроване за реєстровим №2997; стягнути із Харківської міської ради завдану матеріальну шкоду у розмірі 10 730,00 грн., а також моральну шкоду у розмірі 10 730,00 грн. на користь ОСОБА_2; покласти судові витрати на позивача - Харківську міську раду.

В судовому засіданні суду першої інстанції представник позивача Харківської міської ради позовні вимоги підтримала в повному обсязі проти задоволення зустрічних позовних вимог заперечувала.

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні проти позову Харківської міської ради заперечував, зустрічний позов підтримав, просив задовольнити в повному обсязі.

Третя особа: ОСОБА_3 проти позову Харківської міської ради заперечувала, зустрічний позов підтримала, просила задовольнити в повному обсязі.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 березня 2012 року позовні вимоги Харківської міської ради задоволені.

Визнано недійсним державний акт на право власності ОСОБА_5 на земельну ділянку площею 0,11792 га по АДРЕСА_2 від 07.11.2001р. № 4240.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 29.11.2001 р. № 2-1034, зареєстрований у виконавчому комітеті Харківської міської ради за № 771 від 19.12.2001р. між ОСОБА_5 та ОСОБА_2

Визнано недійсним державний акт на право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,11792 га по АДРЕСА_2 10.12.2001 №4127.

Визнано недійсним рішення виконавчого комітету Дзержинської районної ради народних депутатів від 20.03.1997р. №54/6 про надання дозволу гр. ОСОБА_2 на будівництво гаражу розміром 7x6м на земельній ділянці, наданій під садівництво по АДРЕСА_1.

Визнано недійсним Державний акт від 05.12.1996 р. серія ХР-31-01-028607 на право приватної власності на землю загальною площею 0,1189 га по АДРЕСА_1 для ведення садівництва, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю за №776.

Визнано недійсним свідоцтво про право власності від 22.02.1999р. №8, виданого виконавчим комітетом Дзержинської районної ради ОСОБА_2 на право приватної власності на гараж літ. «А» пл. 41,4 кв.м. на приватній садовій ділянці по АДРЕСА_1.

Повернуто земельні ділянки по АДРЕСА_2 загальною площею 0,11792 га та по АДРЕСА_1 загальною площею 0,1189 га у м. Харкові Харківській міській раді з приведенням їх у придатний для подальшого використання стан.

В задоволені зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 ставиться питання про скасування вказаного рішення та ухвалення нового, яким в задоволенні позовних вимог Харківської міської ради відмовити, а його зустрічні позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Вважає рішення таким, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, посилався на те, що передача земельної ділянки по АДРЕСА_2 громадянину ОСОБА_5 відбувалася при дотриманні земельного законодавства та у подальшому її відчуження гр. ОСОБА_2 було проведено при наявності відповідних правових підстав. Вважав, що передача йому у приватну власність земельної ділянки по АДРЕСА_1 для ведення садівництва також прийнято з дотриманням вимог діючого на той час законодавства та він мав на це право. Вказав, що процедура розробки проектів відведення за той час (1994р.) не була регламентована жодним нормативним документом, проект відведення ділянок для громадян ніде і ніким не вимагався і не виготовлявся. Крім цього вказав, що судом першої інстанції не були враховані ті докази, на які він посилався в обгрунтування своїх заперечень.

Апелянт вважає, що судом першої інстанції безпідставно відмовлено у задоволенні його вимог, викладених у зустрічній позовній заяві.

До апеляційної скарги приєдналася третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_3, яка підтримала вимоги апеляційної скарги ОСОБА_2 в повному обсязі та просила рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 30.03.2012 рок скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову Харківської міської ради відмовити, а зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 - задовольнити в повному обсязі.

Представник позивача із вимогами апеляційної скарги не погодилася, та надала свої заперечення, в яких просила у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 30.03.2012 року залишити без змін вказуючи на те, що рішення судом першої інстанції було постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Вислухавши доповідь судді, пояснення учасників процесу що з'явились, обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ч. 1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

В силу ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Задовольняючи позовні вимоги позивача, суд першої інстанції виходив з того, що при наданні земель ОСОБА_5 та ОСОБА_2 у постійне користування для ведення садівництва, а в наступному у власність з цільовим призначенням для садівництва, були порушені вимоги земельного законодавства, а саме орган, який ухвалив рішення про передачу земельних ділянок у користування не мав відповідних для цього повноважень, не була виготовлена технічна документація для передачі земельних ділянок у користування, також земельна ділянка у межах міста використовувалась не за цільовим призначенням, а від так видані державні акти на право власності на землю є недійсними, і порушене право підлягає захисту шляхом визнання вказаних актів недійсними. Крім цього задовольняючи позовні вимоги Харківської міської ради, районний суд виходив з того, що на час укладення договору купівлі-продажу законодавством було заборонено відчужувати земельні ділянки, а тому вказаний договір купівлі-продажу земельної ділянки визнаний недійсним. Також, ОСОБА_2 не мав права будувати гараж не земельній ділянці, яка була йому виділена під садівництво. Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, районний суд виходив з того, що поданий ОСОБА_2 позов, по суті є запереченнями на позову заяву Харківської міської ради і позивачем по зустрічному позову не були надані належні та допустимі докази в обгрунтування заявлених ним позовних вимог.

Відповідно до ст.41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, право приватної власності є непорушним. Але Конституція також фіксує, що власність зобов»язує. Ч. 7 ст. 41 Конституції передбачає, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Власник повинен дотримуватися моральних засад суспільства, коли він здійснює свої права. Зміст норм Конституції створює підстави для певних обмежень права приватної власності на конституційному рівні з метою реалізації соціальної функції права власності.

Громадяни України мають право на отримання земельних ділянок із земель сільськогосподарського призначення для ведення індивідуального або колективного садівництва.

Основним цільовим призначенням цих земельних ділянок є закладення та вирощування саду.

Судовим розглядом встановлено та підтверджено матеріалами справи.

Згідно з рішенням міськвиконкому № 238 від 26.05.1993 року було зобов»язано райвиконком розробити проект і до 23.08.1993 року виконати благоустрій земельної ділянки, яка знаходиться в охоронній зоні ВЛ-110 кв. « Іванівка-Сокольники» - обмеженою частиною АДРЕСА_2, Саржиним яром та присадибною ділянкою АДРЕСА_1.

Рішенням Виконавчого комітету Харківської міської ради № 167 від 13.04.1994 року рішення міськвиконкому № 238 від 26.05.1993 було скасовано та винесено рішення про надання в постійне користування земельних ділянок для ведення садівництва ОСОБА_5 та ОСОБА_2 за рахунок вільної від забудови міської землі ориентовно площею по 0,1 га в охоронній зоні ВЛ-110 кв. « Іванівка-Сокольники» ( пп. 2.2 п. 2 рішення)

На підставі вказаного рішення та акту від 08 червня 1994 року встановлення меж земельної ділянки, 27 квітня 1995 року на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 виданий державний акт на право постійного користування землею на ім»я ОСОБА_5 для ведення садівництва загальною площею 0,12 га.

На підставі рішення виконкому Харківської міської ради № 167 від 13.04.1994 року на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 виданий державний акт на право постійного користування землею на ім»я ОСОБА_2 для ведення садівництва загальною площею 0,12 га.

Пунктом 4 рішення доручено відділу землекористування міськвиконкому встановити межі земельних ділянок у натурі, оформити та видати громадянам ОСОБА_2 і ОСОБА_5 державні акти на право постійного користування земельною ділянкою.

Згідно з довідкою Управління Держкомзему у місті Харкові від 04.07.2011 року вих. №4329/08 в матеріалах кадастрової справи відсутні проекти відводу на земельну ділянку площею 0,1179 га по АДРЕСА_2 та на земельну ділянку площею 0,1189 га по АДРЕСА_1.

Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 09.10.1996 року № 1004 ОСОБА_2 було передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,1189 га по АДРЕСА_1 для ведення садівництва та на підставі вказаного рішення було видано державний акт про право приватної власності на землю за вищезазначеною адресою від 05.12.1996 року.

Також на підставі рішення виконкому Харківської міської ради від 24 жовтня 2001 року земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_2 була передана ОСОБА_5 у власність для ведення садівництва та був виданий державний акт від 07.11.2001 року.

29.11.2001 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2, який зареєстрований у виконавчому комітеті Харківської міської ради за № 771 від 19.12.2001 року.

На підставі рішення виконавчого комітету Дзержинської районної ради народних депутатів від 20.03.1997р. №54/6 було надано дозвіл гр. ОСОБА_2 на будівництво гаражу розміром 7x6м на земельній ділянці, наданій під садівництво по АДРЕСА_1.

22.01.1999 року виконавчим комітетом Дзержинської районної ради ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності №8, на гараж літ. «А» пл. 41,4 кв.м. на приватній садовій ділянці по АДРЕСА_1.

Рішенням Харківської міської ради від 06.07.2011 року №324/11 «Про розгляд протестів прокурора міста Харкова» було задоволено протести прокурора міста Харкова від 01.07.2011 року №04-34-1982 вих11 і №04-34-1983 вих11 та скасовано рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 13.04.1994 року №167 «Про надання у постійне користування земельної ділянки по АДРЕСА_2 для садівництва» і рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 09.10.1996 року №1004 «Про передачу гр. ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки по АДРЕСА_1 для ведення садівництва».

Судова колегія приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно встановлені правовідносини, що виникли у ОСОБА_5 та ОСОБА_2 з приводу постійного користування ними земельними ділянками, наданими для ведення садівництва, вірно та правильно застосовані до них норми матеріального права, а саме ст.ст. 7, 17 та 57, ст.ст. 10 і 19 Земельного кодексу України від 18.12.1990 року №561-ХІІ (із змінами і доповненнями станом на 05.05.1993 року), які забороняли надання земельних ділянок з метою їх використання для садівництва на правах постійного користування, а також забороняли передачу громадянам земельних ділянок без розроблення проекту відведення земельної ділянки.

Суд першої інстанції обґрунтовано застосував норму статті 7 Земельного кодексу України від 18.12.1990 року (в редакції станом на 05.05.1993 року), яка врегульовувала правові режими користування землею та дійшов висновку про неможливість надання земельної ділянки із метою використання - для ведення садівництва на правах постійного користування землею.

Ст. 57 Земельного кодексу України, передбачала можливість передачі громадянам земельних ділянок для індивідуального садівництва у власність, а не у постійне користування.

Посилання ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на той факт, що стаття 7 ЗК України у вказаній редакції встановлює лише перелік осіб, кому можуть земельні ділянки передаватися на правах користування без зв'язку із тим, для якого виду використання надаються земельні ділянки у користування, з огляду на що застосуванню не підлягала, судова колегія вважає безпідставними, оскільки саме цією статтею (ч. 5 ст. 7) встановлювався вичерпний перелік випадків, у яких земельні ділянки надаються у постійне користування, із зазначенням: осіб, які мають право на отримання земельних ділянок у постійне користування, та видів використання земельних ділянок, що надаються на праві постійного користування.

Доводи апелянта про порушення судом першої інстанції вимог ст. 12 та ст. 22 чинного Земельного кодексу України від 25.10.2001 року та не застосування їх вимог при наданні оцінки правомірності виникнення права постійного користування на земельну ділянку для ведення садівництва, спростовуються визначенням постійного користування земельною ділянкою у статті 92 чинного Земельного кодексу.

Право постійного користування земельними ділянками є специфічним речовим правом. Інститут постійного користування земельною ділянкою - право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Воно характеризується обмеженим суб'єктно-об'єктним складом: об'єктом права власності можуть бути лише земельні ділянки державної або комунальної власності; суб'єктами можуть бути лише юридичні особи, визначені ч. 2 коментованої статті. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності, а також громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації.

Вказана норма знайшла своє підтвердження у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22 вересня 2005 року, справа N 1-17/2005.

Отже, норми чинного Земельного кодексу України щодо права постійного користування землею жодним чином не закріпили можливість передавати громадянам земельні ділянки для садівництва у постійне користування.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність у Земельному кодексі України від 18.12.1990 року (із змінами і доповненнями станом на 05.05.1993 року) можливості передачі громадянам земельних ділянок для ведення садівництва на праві постійного користування.

Згідно з вимогами статті 10 Земельного кодексу України від 18.12.1990 року (із змінами і доповненнями станом на 05.05.1993 року) встановлювалося, що передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, повинна відбуватися у порядку, визначеному статтями 17 і 19 цього Кодексу.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_2 не заперечував того факту, що ні ним, ні ОСОБА_5 проекти відведення земельних ділянок в постійне користування згідно рішення ВК ХМР від 13.04.1994 року №167 для ведення садівництва не розроблялися та відповідно не погоджувалися з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури.

Обов»язок розробки проекту відведення земельної ділянки у власність або в користування передбачений ст. 102 ЗК України від 18.12.1990 року (із змінами і доповненнями станом на 05.05.1993 року), а також Положенням про ведення державного земельного кадастру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 15 від 12 січня 1993 року.

Статтею 99 Земельного кодексу України передбачалося проведення землеустрою, змістом якого відповідно до п. 6) ч. 1 ст. 100 цього ж кодексу було, зокрема, складання проектів відведення земельних ділянок у власність або користування, відмежування в натурі (на місцевості) вилучених (викуплених) і відведених земельних ділянок.

Необхідність розробки проекту відведення земельної ділянки, як при наданні земельної ділянки у користування, так і при передачі її у власність, підтверджується і приписами ст.ст. 99 та 100 Земельного кодексу від 18.12.1990 року (із змінами і доповненнями станом на 05.05.1993 року та 08.06.2000 року відповідно, тобто станом як на час прийняття виконавчим комітетом Харківської міської ради рішень про надання земельних ділянок у постійне користування від 13.04.1994 року №167, так і на час прийняття рішень про передачу земельних ділянок у приватну власність від 09.10.1996 року №1004 та від 24.10.2001 року відповідно).

Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що виконавчий комітет Харківської міської ради у 1994 році не мав права передавати земельні ділянки, які знаходяться у межах міста у постійне користування для індивідуального садівництва. Оскільки відповідно до вимог Земельного Кодексу від 18.12.1990 року (із змінами і доповненнями станом на 05.05.1993 року) для індивідуального садівництва можуть передаватися лише земельні ділянки сільськогосподарського призначення. При цьому цільове призначення земельної ділянки може бути змінено лише на підставі відповідного рішення місцевого органу влади, даних про те, що на час винесення рішення виконавчим комітетом Харківіської міської ради від 13.04.1994 року №167 спірні земельні ділянки відносилися до земель сільськогосподарського призначення, а не до земель комунальної власності, матеріали справи не містять.

Що стосується закріплення земельної ділянки за ОСОБА_2, то у травні 1993 року, голова виконкому Харківської міської ради не погоджував передачу у користування ОСОБА_2 земельної ділянки під садівництво, розміром 0,8 га, який є прилеглим до земельної ділянки, яка належить ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до п. 5 Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадянами України, затвердженого наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 року № 10, якщо при встановленні меж земельних ділянок будуть виявлені розбіжності в даних про розміри земельних ділянок, переданих у власність з фактичними розмірами, то остаточний розмір площі таких ділянок визначається Радою народних депутатів.

Судова колегія приходить до висновку, що при винесенні виконавчим комітетом Харківської міської ради рішення про передачу ОСОБА_5 та ОСОБА_2 земельних ділянок у постійне користування площею 1000 кв.м. не було винесено додаткового рішення виконкомом Харківської міської ради, щодо передачі земельних ділянок іншого розміру, оскільки державний акт на право постійного користування земельною ділянкою ОСОБА_5 був виданий площею 1200 кв.м., про що відповідне рішення не приймалося. А згідно з даними технічного звіту з інвентаризації земельної ділянки, складеного у 1999 році - площа земельної ділянки склала 1179,2 кв.м., аналогічне порушення було допущено й при виділенні у постійне користування земельної ділянки ОСОБА_2

Зважаючи на порушення виконавчим комітетом Харківської міської ради вимог ст. ст.ст. 7, 17 та 57, ст.ст. 10 і 19 Земельного кодексу України від 18.12.1990 року (із змінами і доповненнями станом на 05.05.1993 року) при передачі громадянину ОСОБА_5 земельної ділянки для ведення садівництва у постійне користування, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для прийняття рішення від 24.10.2001 року №1925 про передачу громадянину ОСОБА_5 земельної ділянки по АДРЕСА_2 у приватну власність.

Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт, яким, в даному випадку були відповідні рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 13.04.1994 року №167 про передачу громадянину ОСОБА_5 земельної ділянки для ведення садівництва по АДРЕСА_2 у постійне користування та від 24.10.2001 року № 1925 про передачу вказаної ділянки за адресою АДРЕСА_2 у приватну власність, прийнятті із порушенням чинного, на час їх прийняття, законодавства.

При цьому, судова колегія приходить до висновку, що виконавчий комітет Харківської міської ради прийняв рішення від 24.10.2001 року в порушення вимог закону. Як вбачається з матеріалів справи, у 1995 році Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою був виданий ОСОБА_5 за адресою АДРЕСА_2, а в рішенні виконавчого комітету Харківської міської ради та від 24.10.2001 року № 1925 вказується інша адреса - АДРЕСА_2, при цьому рішення щодо зміни адреси, Харківською міською радою не приймалося.

Крім цього, відповідно до п.1.12. «Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі», затвердженої Наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах 04.05.99 N 43 передбачено, що складання державного акта на право власності на земельну ділянку або право постійного користування земельною ділянкою при передачі або наданні земельних ділянок громадянам, підприємствам, установам, організаціям та об'єднанням громадян всіх видів проводиться після перенесення в натуру (на місцевість) меж земельної ділянки та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженим в установленому порядку проектом відведення цієї ділянки. Вказані вимоги ОСОБА_5 при отриманні земельної ділянки у власність дотримані не були.

Що стосується видачі ОСОБА_2 05.12.1996 року Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1189 га по АДРЕСА_1 для ведення садівництва, судова колегія приходить до висновку, що вказаний державний акт було видано з порушенням норм земельного законодавства і судом першої інстанції обгрнутовано вказаний Державний акт було визнано недійсним.

Як вбачається з матеріалів справи підставою для видачі ОСОБА_2 державного акту слугувало рішення міськвиконкому від 09.10.1996 року №1004 «Про передачу гр. ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки по АДРЕСА_1 для ведення садівництва». Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що у 1996 році спірна земельна ділянка по АДРЕСА_1 відносилася до земель сільськогосподарського призначення і відповідним рішенням ради змінено цільове призначення землі, крім цього в порушення Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею ( у тому числі на умовах оренди), затвердженого наказом Держкомзему України від 15 квітня 1993 року № 28 ОСОБА_2 не було складено проект відведення земельної ділянки у власність земельну ділянки, а також виділено земельну ділянку у іншому розмірі, ніж вказано у рішенні виконкому.

З огляду на незаконність правових підстав передачі громадянину ОСОБА_2 земельної ділянки для ведення садівництва у приватну власність, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні зустрічної вимоги ОСОБА_2 про визнання незаконним, недійсним та скасування рішення 8 сесії 6 скликання Харківської міської ради від 06.07.2011 року №324/11 в частині пп. 7.1. та 8.1. пунктів 7 і 8, якими задоволено протест прокурора м. Харкова та скасовано рішення міськвиконкому від 13.04.1994 року №167 та від 09.10.1996 року №1004 про передачу земельної ділянки у постійне користування, а в подальшому, у приватну власність.

Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом та виникає з моменту державної реєстрації цього права. Отже, рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про передачу у власність земельної ділянки є необхідною передумовою виникнення права власності на земельну ділянку. Право посвідчене державними актами є похідним від відповідного рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про передачу у власність земельної ділянки. Таким чином, визнання недійсним державного акту на право власності на землю як правовстановлюючого документа можливо лише у випадку визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Враховуючи, що законних підстав для передачі громадянину ОСОБА_5 земельної ділянки для ведення садівництва у приватну власність матеріали справи не містять, суд обґрунтовано задовольнив вимогу позивача про визнання недійсним державного акту на право приватної власності ОСОБА_5 на земельну ділянку площею 0,1179 га по АДРЕСА_2 від 07.11.2001 року № 4240 та відмовив у задоволенні зустрічної вимоги ОСОБА_2 про визнання незаконним, недійсним та скасування рішення 8 сесії 6 скликання Харківської міської ради від 06.07.2011 року №324/11 в частині пп. 6.1. п. 6 та пп. 7.1 п. 7, якими задоволено протест прокурора м. Харкова та скасовано рішення міськвиконкому від 24.10.2001 року №1925 про передачу земельної ділянки ОСОБА_5 у приватну власність, а також від 13.04.1994 року №167 про передачу гр. ОСОБА_5 земельної ділянки у постійне користування.

Що стосується укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу земельної ділянки ділянку площею 0,1179 га по АДРЕСА_2, то судова колегія приходить до висновку, що при укладенні вказаного договору, він не відповідав вимогам закону.

Відповідно до п. 4 договору купівлі-продажу продавець свідчить, що відчужувана земельна ділянка нікому іншому не продана, не подарована, в спорі і під забороною не перебуває.

Разом з тим, договір не містить жодного застереження про наявність встановленої на земельній ділянці охоронної зони високовольтних ліній електропередач напругою 110 кВ та обтяження щодо цієї земельної ділянки у вигляді необхідності використовувати цю ділянку із дотриманням вимог Правил охорони електричних мереж, затверджених постановою КМ України від 04.03.1997 року №209.

Згідно з вимогами ч. 4 ст. 69 Земельного кодексу України від 18.12.1990 року (із змінами і доповненнями станом на 25.10.2001 року) вздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі, телефонно-телеграфних ліній, що проходять поза населеними пунктами, а також навколо випромінюючих споруд телерадіостанцій та радіорелейних ліній встановлюється охоронна зона. Охоронна зона може встановлюватися також уздовж земель залізничного транспорту. Землі в межах цих зон у власників землі та землекористувачів не вилучаються, а використовуються з обмеженнями, що передбачаються правилами, затверджуваними у встановленому порядку.

Продавець ОСОБА_5 достеменно знав про наявність встановленого обмеження відносно земельної ділянки площею 1179,2 кв. м. по АДРЕСА_2, з огляду на наявність листа-погодження підприємства Харківських високовольтних електричних мереж Акціонерної компанії «Харківобленерго» від 16.10.2001 року вих. №10167/20/3-01-93. Цим листом було погоджено приватизацію громадянином ОСОБА_5 земельної ділянки для індивідуального садівництва та вказано, що ця ділянка знаходиться в зоні високовольтних ліній напругою понад 110 кв. «Нагірна-Сокольники» (в кінці вулиці Рязанської) та зобов'язано майбутнього власника дотримувати приписів Правил охорони електричних мереж напругою понад 1000 вольт», затверджених постановою Ради Міністрів СРСР від 11.09.1972 року (далі - Правила). Вказані Правила втратили чинність в зв'язку із затвердженням постановою КМ України від 04.03.1997 року №209 Правил охорони електричних мереж, які на сьогодні є чинними і обов'язковими до виконання.

Виконавчий комітет Харківської міської ради при прийнятті рішення від 24.10.2001 року №1925 «Про передачу громадянину ОСОБА_5 у приватну власність земельної ділянки по АДРЕСА_2 для ведення садівництва» врахував вказаний лист-погодження підприємства Харківських високовольтних електричних мереж АК «Харківобленерго».

Відповідно до вимог ст. 1 Правил охорони електричних мереж, затверджених постановою КМ України від 04.03.1997 року №209 (далі - Правила), електричними мережами, які підлягають охороні згідно з Правилами, вважаються трансформаторні підстанції, розподільні пункти і пристрої, струмопроводи, повітряні лінії електропередачі та споруди, які до них належать.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про електроенергетику» від 16.10.1997 року (із змінами і доповненнями станом на 22.06.2000 року) в охоронних зонах електричних мереж, а також інших особливо важливих об'єктів електроенергетики діють обмеження, передбачені законодавством України щодо використання земель.

Згідно з пунктом 2 Правил для створення нормальних умов експлуатації електричних мереж, забезпечення їх збереження та дотримання вимог техніки безпеки здійснюють відповідні заходи, серед яких - встановлення охоронних зон.

Охоронні зони електричних мереж встановлюються уздовж повітряних ліній електропередачі - у вигляді земельної ділянки і повітряного простору, обмежених вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх проводів за умови не відхиленого їх положення на відстань 20 метрів - для повітряних ліній 110 кВ (пункт 5 Правил).

Згідно з пунктом 8 Правил забороняється в охоронних зонах повітряних і кабельних ліній, трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів і пристроїв виконувати будь-які дії, що можуть порушити нормальну роботу електричних мереж, спричинити їх пошкодження або нещасні випадки, а саме: саджати дерева та інші багаторічні насадження, крім випадків створення плантацій новорічних ялинок.

Оскільки оскаржуваний договір купівлі-продажу майна було укладено до набрання чинності ЦК України в редакції 2003 року, тому до спірних правовідносин стосовно правомірності передачі, продажу майна та визнання недійсним договору купівлі-продажу, повинні застосовуватися положення ЦК Української РСР від 18.07.1963 року (із змінами і доповненнями, внесеними станом на 08.10.1999 року).

При вирішенні спорів, пов'язаних з оцінкою правомірності передачі або продажу майна, суди застосовують законодавство, яке діяло на момент вчинення зазначених дій.

Стаття 48 ЦК Української РСР у вказаній редакції передбачала підстави для визнання недійсною угоди, яка не відповідає вимогам закону. Встановленою, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі порушує особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Відповідно до правової позиції, викладеної в ч. 1 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» №3 від 28.04.1978 року, відповідно до якої за правилами ст. 48 Цивільного кодексу угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки закону, а й іншим актам, виданим органами державної влади, чи управління в межах наданої їм компетенції.

За таких обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що при укладенні спірного договору купівлі-продажу земельної ділянки від 29.11.2001 року, ОСОБА_5 не дотримано вимог стосовно дії обмежень щодо використання земель в охоронних зонах електричних мереж встановлених ст. ч. 6 ст. 19 Закону України «Про електроенергетику» від 16.10.1997 року №575/97-ВР (із змінами і доповненнями станом на 22.06.2000 року) та пунктами 5 і 8 Правил охорони електричних мереж щодо використання земельної ділянки для садівництва, яке передбачає закладення дерев та інших багаторічних насаджень, що заборонено вказаними приписами.

Договір не містить посилання на повідомлення продавцем ОСОБА_5 покупця ОСОБА_2 про розташування земельної ділянки площею 0,1179 га по АДРЕСА_2, що є предметом цього договору та передавалася для ведення садівництва, в зоні високовольтної ліній напругою 110 кВ «Нагорна-Сокольники».

Крім цього, з матеріалів справи вбачається, що по території земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 проходить водовід d-600 мм, який є джерелом водопостачання центральної частини мікрорайону Павлове Поле. При передачі спірної земельної ділянки у користування, а в наступному у власність, землевпорядна документація з КП « Харківводоканал» не погоджувалася. Також, на вказаній земельній ділянці знаходиться водопровідна камера з запірною арматурою та скідний колодязь. Санітарно-охоронна зона водоводу складає 10 метрів. Відповідно до ДБН-360-92 « Містобудівництво. Планування та забудова міських та сільських поселень». На теперішній час КП « Харківводоканал» не має вільного доступу до мережі водопостачання.

Досліджені в судовому засіданні Державний акт на право приватної власності ОСОБА_5 на земельну ділянку площею 0,1179 га по АДРЕСА_2 від 07.11.2001 року № 4240 та договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 від 29.11.2001 року не містять застережень щодо обмеження користування земельною ділянкою у зв»язку з проходженням водогону.

Що стосується будівництва та визнання за ОСОБА_2 права власності на гараж, то судова колегія погоджується з висновком районного суду про необхідність задоволення позовних вимог про визнання недійсним свідоцтво про право власності від 22.02.1999 року №8, виданого виконавчим комітетом Дзержинської районної ради м. Харкова ОСОБА_2 на право приватної власності на гараж літ. «А» площею 41,4 кв. м. на приватній садовій ділянці по АДРЕСА_1.

Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 20.03.1997 року дозволено будівництво гаражу розміром 7х6 м. на земельній ділянці, наданій під садівництво по АДРЕСА_1 за проектом, узгодженим з районним архітектором згідно з рішенням виконавчого комітету Дзержинської районної ради народних депутатів м. Харкова від №54/6 «Про надання дозволу на будівництво гаража на садовій ділянці по АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_2». В рішенні зазначено, що земельна ділянка по АДРЕСА_1, надана гр. ОСОБА_2 для ведення садівництва згідно з рішенням міськвиконкому №1004 від 09.10.1996 року за площею складає 1189 кв. м.

Статтею 67 Земельного кодексу України від 18.12.1990 року (із змінами і доповненнями станом на 05.05.1993 року) передбачено, що розмір земельних ділянок для індивідуального дачного будівництва не повинен перевищувати 0,1 гектара, будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.

Земельний кодекс України у статті 2 поділяв землі відповідно до їх цільового призначення на наступні категорії: 1) землі сільськогосподарського призначення; 2) землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів); 3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення; 4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; 5) землі лісового фонду; 6) землі водного фонду; 7) землі запасу.

Розділ ІІ цього ж Кодексу передбачав режими використання земель за відповідними категоріями.

Згідно зі статтею 48 Земельного кодексу земельні ділянки для огородництва, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, сінокосіння і випасання худоби за цільовим призначенням відносилися до земель сільськогосподарського призначення.

Разом з тим, земельні ділянки для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва були віднесені за цільовим використанням статтею 67 Земельного кодексу України до земель населених пунктів та мали інший режим надання та використання.

Оскаржуваним рішенням виконкому Дзержинської райради від 20.03.1997 року №54/6 фактично для будівництва індивідуального гаражу надано земельну ділянку у розмірі площею 0,1189 га, який в декілька разів перевищує встановлений Земельним кодексом України розмір земельної ділянки - 0,01 га для такого виду використання.

Судова колегія приходить до висновку, що земельна ділянка площею 0,1189 га по АДРЕСА_1 згідно з рішенням міськвиконкому від 09.10.1996 року №1004, в зв'язку із прийняттям оскаржуваного рішення від 20.03.1997 року №54/6 «Про надання дозволу ОСОБА_2 на будівництво гаража на садовій ділянці по АДРЕСА_1» використовувалася не за цільовим призначенням.

Згідно з вимогами статті 40 Земельного кодексу України власники земельних ділянок і землекористувачі зобов'язані забезпечувати використання землі відповідно до цільового призначення та умов її надання.

Статтею 27 цього Кодексу передбачено припинення право користування земельної ділянки, в тому числі, в разі використання землі не за цільовим призначенням.

Із наданих позивачем Актів про обстеження земельної ділянки по АДРЕСА_3, складених відділом самоврядного контролю за використанням та охороною земель управління земельних відносин міськради 17.2.2009 року та 20.06.2011 року, судом встановлено, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 використовується гр. ОСОБА_2 в межах державного акту на право приватної власності на землю від 05.12.1996 року №776, проте встановлено факт розміщення на земельній ділянці двох гаражних боксів, що свідчить про не цільове використання земельної ділянки, наданої для ведення садівництва.

Апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про невідповідність рішення виконавчого комітету Дзержинської районної ради народних депутатів м. Харкова від 20.03.1997 року №54/6 «Про надання дозволу на будівництво гаража на садовій ділянці по АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_2» вимогам ст. 6, 48, 67, 57 Земельного кодексу України в зв'язку та визнання цього рішення недійсним із цих підстав.

Посилання апелянта на наявність дозволу будувати гаражі та інші будівлі і споруди відповідно до вимог ст. 121 Земельного кодексу України від 25.10.2001 року, судова колегія вважає не підлягаючим задоволенню з тих підстав, що станом на час виникнення правовідносин щодо дозволу будувати гараж, Земельний кодекс України в цій редакції не діяв, крім того вказана норма стосується присадибної ділянки, яка відрізняється за своїм правовим режимом використання від земельної ділянки для ведення садівництва. Присадибна ділянка Земельним кодексом України у згаданій апелянтом редакції - це ділянка, надана для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

Виконавчим комітетом Дзержинської районної ради 22.02.1999 року видано свідоцтво про право власності у тому, що гараж літ. «А-4» площею 41,4 кв. м. на приватній садовій ділянці, розташований по АДРЕСА_1 дійсно належить ОСОБА_2 на праві приватної власності. Свідоцтво видане на підставі рішення виконавчого комітету Дзержинської районної ради від 26.01.1999 року №17/7.

Згідно з вимогами розділу 4 Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої наказом Держбуду від 09.06.1998 року №121 оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності.

Разом з тим, свідоцтво про право власності на певний об'єкт нерухомого майна оцінюється судом в сукупності із іншими доказами правомірності набуття у власність відповідного об'єкту та, за умови відсутності правових підстав для виникнення права власності на майно, можуть визнаватися недійсними. Правові підстави для зведення гаражу на земельній ділянці, наданій у власність для садівництва, були відсутні.

Висновок суду про недійсність свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 22.02.1999 року №9 виконавчим комітетом Дзержинської районної ради гр. ОСОБА_2 про належність йому гаражу літ. «А» площею 41,4 кв. м. на приватній садовій ділянці по АДРЕСА_1, відповідає обставинам справи та є обґрунтованим.

Відмовляючи у задоволенні вимоги ОСОБА_2 про незаконність рішення міськради про скасування раніше прийнятого рішення виконавчим комітетом, суд першої інстанції врахував позицію Конституційного Суду України від 16.04.2009 року №7-рп/2009 у справі №1-9/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) та дійшов обґрунтованого висновку про відповідність закону прийнятого рішення.

Конституційний Суд України вказав про наявність підстав вважати, що за органами місцевого самоврядування законодавцем закріплюється право на зміну та скасування власних рішень. Таке право випливає із конституційного повноваження органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов'язковими до виконання на відповідній території, оскільки вони є суб'єктами правотворчості, яка передбачає право формування приписів, їх зміну, доповнення чи скасування.

У Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ч. 9 статті 59, п. 15 ч. 1 ст. 26) передбачено, що рішення виконавчого комітету ради з питань, які належать до компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою, і що раді належить право скасовувати акти виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам України, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її повноважень

Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування мають право приймати рішення, вносити до них зміни та скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, керуючись у своїй діяльності ними та актами Президента України, Кабінету Міністрів України.

Апеляційний суд саме з цих підстав, з урахуванням положень ст. 19 Конституції України, ст.ст. 19, 20 та 21 Закону України «Про прокуратуру», ст.ст. 26 та 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», вважає висновок суду про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 щодо визнання незаконним та скасування рішення ХМР від 06.07.2011 року №234/11 «Про розгляд протестів прокурора» в частині пунктів 6, 7 та 8 цього рішення обґрунтованим та вважає законним задоволення Харківською міською радою відповідних протестів прокурора міста Харкова.

Пунктом 7 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року встановлено, що до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення яких виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Відповідно до вимог ст. 71 ЦК Української РСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Відповідно до статті 76 цього ж Кодексу перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

В частині решти позовних вимог, судом застосовано вимоги норми процесуального права статті 261 Цивільного кодексу України від 18.03.2004 року, відповідно до якої встановлено аналогічне правило стосовно перебігу позовної давності.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З огляду на це, встановлений законом перебіг строку позовної давності за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 29.11.2001 року, а також інших позовних вимог, які стосуються визнання недійсними державних актів на право приватної власності на земельні ділянки, виданих у 1996 році та відповідно у 2001 році, а також вимог щодо недійсності рішення щодо дозволу на будівництво гаражу починається з дня, коли Харківська міська рада дізналася про порушення її права, а саме з часу отримання від прокуратури міста Харкова відповідних протестів від 01.07.2011 року та клопотання Головного управління Держкомзему у Харківській області про усунення порушень земельного законодавства.

Оскільки строк позовної давності пропущено не було, судова колегія приходить до висновку щодо відмови в задоволенні заяви ОСОБА_2 про застосування строку позовної давності.

Також апеляційний суд вважає, що судом першої інстанції обгрунтовано відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог.

Відповідно до вимог статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу із застосування способу цивільних прав та інтересів, що визначений законом: шляхом визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусового виконання обов'язку в натурі; зміни правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Позивачем по зустрічному позову не було надано відповідно до ст. 58,59 ЦПК України належних та допустимих доказів в обгрунтування заявлених ним позовних вимог про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а зустрічний позов містить лише заперечення ОСОБА_2 проти позову Харківської міської ради.

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко - і відеозаписів, висновків експертів.

Розглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що судом першої інстанції правильно досліджені і оцінені обставини по справі, доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Керуючись ст. ст. 303, 304, п.1 ч.1 307, 308, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія судової палати, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2, до якої приєдналася ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 березня 2012 року залишити без змін.

Ухвала апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий -

Судді -