ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
12.03.2013 Справа №5002-7/ 3818-2011
За позовом Кримського республіканського підприємства "Протизсувне управління" (вул. Горького 30, м. Ялта, 98604)
до відповідачів - Приморської селищної ради (вул. Гагаріна, 15, смт. Приморський, м. Феодосія, 98177)
фізичної особи-підприємця Щетіни Віктора Леонідовича (вул. Гагаріна 18, кв. 24, смт. Приморський, м. Феодосія, 98100, АР Крим, Україна; вул. Набережна 14, кв. 113, смт. Приморський, м. Феодосія, 98100, АР Крим, Україна)
про визнання недійсним рішення та договору оренди земельної ділянки.
Суддя Дворний І.І.
Представники від сторін:
від позивача - Северіна Г.В, довіреність №12 від 08.01.2013, представник;
від Приморської селищної ради - Белянська А.В, довіреність №б/н від 02.01.2013, представник;
фізична особа-підприємець Щетіна Віктор Леонідович - паспорт №ЕС950820, виданий Феодосійським МВГУ МВС України в АР Крим.
Суть спору: Кримське республіканське підприємство "Протизсувне управління" звернулось до господарського суду Автономної Республіки Крим з позовною заявою до Приморської селищної ради та фізичної особи-підприємця Щетіни Віктора Леонідовича в якій просить суд:
- визнати незаконним та скасувати рішення 43-ї сесії 23-го скликання Приморської селищної ради від 15.06.2001р. №481 «Про надання земельної ділянки площею 157 кв. м. під торгівельну точку №17 бар з літнім майданчиком на умовах оренди строком на 10 років фізичній особі-підприємцю Щетіні Віктору Леонідовичу на набережній смт Приморське»;
- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 20.06.2002 р., укладений між Приморською селищною радою та фізичною особою-підприємцем Щетіною Віктором Леонідовичем;
- зобов'язати фізичну особу-підприємця Щетіну Віктора Леонідовича у місячний строк після набрання законної сили рішення суду за власний рахунок знести самовільно побудоване капітальне приміщення розміром 10х10 м. на набережній між буною №7 і свайним причалом берегоукріплювальних споруд смт. Приморський (м. Феодосія), що використовується під кафе «Марина» та привести набережну у первісний стан.
Позовні вимоги ґрунтуються на приписах статей 21, 176, 181 Цивільного кодексу України, статей 73, 136 Господарського кодексу України, статей 37, 48, 50 Закону України «Про власність», положеннях Господарського процесуального кодексу України та мотивовані тим, що Приморська селищна рада за відсутності наданих їй на це повноважень при прийнятті рішення №481 від 15 червня 2001 року щодо надання спірної земельної ділянки під торгівельну точку на умовах оренди Щетині В.Л. та передачу її в оренду відповідно до договору від 20 червня 2002 року, незаконно розпорядилась берегоукріплювальними спорудами, які належать до державної власності та закріплені за Кримським республіканським підприємством "Протизсувне управління" на праві господарського відання.
Позивач наполягає на тому, що Приморська селищна рада на момент прийняття спірних рішення та договору не була ані власником, ані особою, якій належать майнові права на спірні берегоукріплювальні гідротехнічні споруди, отже не мала прав на розпорядження ними.
Крім того, позивач звертає увагу суду на те, що без законних підстав та рішень органу місцевого самоврядування на відведеній земельній ділянці під торгівельну точку Щетіною В.Л. на набережній між буною №7 та свайним причалом у центральній частині берегоукріплювальних споруд смт. Приморський (місто Феодосія) було здійснено будівництво капітального приміщення розміром 10*10 м., яке їм використовується під кафе. Вказана споруда є самовільно побудованою, у зв'язку з чим, підлягає знесенню.
За переконанням позивача, внаслідок неправомірних дій відповідачів берегоукріплювальні споруди, які знаходяться у користуванні Щетіни В.Л., не відповідають умовам їх експлуатації та державним будівельним нормам та правилам.
Ухвалою господарського суду Автономної Республіки Крим від 06 вересня 2011 року позовна заява була прийнята до розгляду та порушено провадження у справі.
Фізична особа-підприємець Щетіна Віктор Леонідович, не погоджуючись з заявленими позовними вимогами, надав суду відзив на позовну заяву, у якому вказав, що земельною ділянкою він користується на підставі договору оренди, укладеного з Приморською селищною радою, який відповідно до рішення останньої був продовжений до 15 червня 2021 року. З моменту надання земельної ділянки, а саме з 2002 року, позивач жодних позовних вимог не пред'являв, більш того, спірна земельна ділянка відсутня у переліку споруд, які були останньому передані на баланс Верховною Радою Автономної Республіки Крим.
Приморська селищна рада також заперечувала проти позову та надала суду відзив, у якому вказує на те, що при прийнятті спірного рішення вона діяла в межах наданих законом повноважень, не порушуючи законних прав та інтересів інших осіб та звернула увагу на те, що правовстановлюючих документів на спірну ділянку позивач не надав, як не надав і правовстановлюючих документів на берегоукріплювальні споруди в смт. Приморський.
За переконанням відповідача, берегоукріплювальні споруди в смт. Приморський не увійшли у склад майна, яке за додатком №1 до постанови Верховної ради Автономної Республіки Крим від 29 червня 1992 року за №110-1 було передано позивачу.
Ухвалою господарського суду Автономної Республіки Крим від 27 жовтня 2011 року провадження у справі було зупинено у зв'язку з призначенням судової будівельно-технічної експертизи, на вирішення якої були поставлені наступні питання:
- чи розміщені на земельній ділянці, переданій в оренду фізичній особі-підприємцю Щетіні Віктору Леонідовичу на підставі рішення Приморської селищної ради від 15.06.2001 р. №481 та договору оренди від 20.06.2002 р., берегоукріплювальні споруди смт. Приморський, що знаходяться на балансі Кримського республіканського підприємства "Протизсувне управління"?
- якщо розміщення підтверджується, визначити площу земельної ділянки, на якій розташовані берегоукріплювальні споруди, та відобразити це графічно.
Проведення експертизи доручено Кримському науково-дослідному інституту судових експертиз.
У зв'язку з надходженням на адресу суду від експертної установи повідомлення про неможливість надання висновку судової будівельно-технічної експертизи та поверненням матеріалів господарської справи, провадження по справі було поновлено, про що 04 березня 2013 року винесено відповідну ухвалу.
У судове засідання, що відбулось 12 березня 2013 року, з'явився представник позивача, який наполягав на задоволенні позовних вимог та заперечував проти доводів відповідачів. Представники відповідачів, у свою чергу, заперечували проти доводів позивача з підстав викладених у відзивах на позовну заяву, а також посилались на пропуск позивачем строку в межах якого він може звернутись до суду за захистом своїх прав та законних інтересів, який закріплений статтями 257 та 258 Цивільного кодексу України.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
ВСТАНОВИВ:
Рішенням 43-ї сесії 23-го скликання Приморської селищної ради від 15 червня 2001 року №481 «Про надання земельної ділянки площею 157 кв. м. під торгівельну точку №17 бар з літнім майданчиком на умовах оренди строком на 10 років ПП Щетині В.Л. на набережній смт. Приморське» було затверджено проект відведення земельної ділянки площею 157 кв.м. під торгову точку №17 бар з літнім майданчиком на умовах оренди строком на 10 років приватному підприємцю Щетіні В.Л. на набережній смт. Приморське та надано останньому на умовах оренди у тимчасове користування строком на 10 років земельну ділянку загальною площею 157 кв.м. за рахунок земель Приморської селищної ради. Також, вказаним рішенням було зобов'язано приватного підприємця Щетіну В.Л. оформити договір на право тимчасового користування земельною ділянкою на умовах оренди (а.с.13).
На виконання вказаного рішення 20 червня 2002 року Приморська селищна рада (за договором орендодавець) та приватний підприємець Щетіна Віктор Леонідович (за договором орендар) уклали договір оренди землі, відповідно до пункту 1.1. якого, орендодавець на підставі рішення №481 43-ої сесії 23-го скликання Приморської селищної ради м. Феодосія від 15 червня 2001 року надає в користування на умовах оренди, а орендар приймає в оренду земельну ділянку із земель Приморської селищної ради, загального користування, загальною площею 0,0157 га., яка розташована за адресою: м. Феодосія, смт. Приморський, вул. Набережна, торгівельна точка №17 (кадастровий номер 0111646000:00:01:023), в т. ч. землі комерційного використовування. Код по УКЦИЗ - 1.11.3, для комерційної діяльності - розміщення та обслуговування бара з літнім майданчиком - торгівельна точка № 17, згідно з планом землекористування, що додається та є невід'ємною частиною цього договору (а.с. 14-15).
Відповідно до пункту 1.2 договору, земельна ділянка надається в оренду строком на 10 років до 15 червня 2011 року під торгівельну точку №17 - бар з літнім майданчиком.
В подальшому, рішенням 51-ї сесії 5-го скликання Приморської селищної ради від 30 вересня 2010 року за №1522 «Про продовження договору оренди земельної ділянки ФОП Щетині В.Л.» договір оренди земельної ділянки площею 0,0157 г. за адресою: м. Феодосія, смт. Приморський, вул. Набережна, торгівельна точка №17 для розміщення і обслуговування бару з літнім майданчиком було продовжено на 10 років - до 15 червня 2021 року.
Пунктом 3.3 договору оренди сторони узгодили, що орендар має право використовувати земельну ділянку відповідно до розділу 1 цього договору.
Договір посвідчено приватним нотаріусом Феодосійського міського нотаріального округу Топонарь І.В. та зареєстровано Приморською селищною радою міста Феодосії Автономної Республіки Крим в книзі записів договорів на право тимчасового користування землею за №21.
Звертаючись до суду з даним позовом, Кримське республіканське підприємство «Протизсувне управління» вказує на незаконність рішень Приморської селищної від 15 червня 2001 року за №481 та від 30 вересня 2010 року за №1522, а також договору оренди земельної ділянки від 20 червня 2002 року, посилаючись на те, що на спірній земельній ділянці знаходяться берегоукріплювальні споруди, які мають загальнодержавне значення, не можуть бути об'єктами приватизації і оренди та закріплені за ним на праві господарського відання. Передача об'єктів в оренду не була погоджена з балансоутримувачем, що порушує права та інтереси Кримського республіканського підприємства «Протизсувне управління». Позивач наполягав на тому, що побудоване фізичною особою - підприємцем Щетіною Віктором Леонідовичем на набережній капітальне приміщення розміром 10*10 м, яке використовується під кафе «Марина», є самовільним будівництвом та підлягає знесенню.
Оцінюючи подані учасниками судового процесу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позов не обґрунтований та не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Статтею 2 Земельного кодексу України визначено, що земельними відносинами є суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, суб'єктами в яких виступають громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади, а об'єктами - землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні паї (частки).
Як встановлено частиною 1 статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Згідно зі статтею 58 Земельного кодексу України землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм належать до земель водного фонду.
Пунктом 1 статті 59 Земельного кодексу України встановлено, що землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
До матеріальної основи органів місцевого самоврядування належить, зокрема, земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи місцевого самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень (статті 142-145 Конституції України).
Як встановлено статтею 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
З викладеного вбачається, що розпорядження землями від імені Українського народу здійснюють органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.
Абзацом 1 пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України встановлено, що до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
Відповідно до частини третьої статті 124 Земельного кодексу України у редакції, яка діяла на момент прийняття спірного рішення, передбачено, що передача в оренду земельних ділянок громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під забудову здійснюється за проектами відведення в порядку, встановленому статтями 118, 123 цього Кодексу
Як свідчать матеріали справи, фізична особа - підприємець Щетіна Віктор Леонідович у встановленому законом порядку зробив проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду під кафе «Маріна» і літній торгівельний майданчик, який з дотриманням приписів законодавства був погоджений всіма контролюючими органами та затверджений рішенням сесії Приморської селищної ради.
Після розгляду проекту відведення спірної земельної ділянки і було прийнято оскаржуване рішення.
Суд у відповідності до статті 21 Цивільного кодексу України визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси, що кореспондується з положеннями частини 1 статті 393 Цивільного кодексу України, згідно з якою правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Відповідно до пункту 2 роз'яснення президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» від 26 січня 2000 року №02-5/35 підставами для визнання акту недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.
Надані суду документи свідчать, що розмежування земель комунальної та державної власності в місті Феодосії та смт. Приморський на момент прийняття оскаржуваного рішення не було здійснено, спірна земельна ділянка знаходилася в межах смт. Приморський та на неї поширювалася компетенція Приморської селищної ради. Отже, місцева рада, приймаючи спірне рішення, діяла в межах своїх повноважень та на підставі чинного законодавства.
Досліджуючи наявність чи відсутність порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі, судом встановлено наступне.
Так, Кримське республіканське підприємство "Протизсувне управління" відповідно до положень його статуту є державним підприємством та входить до складу майна, що належить Автономній Республіці Крим, знаходиться у сфері управління Міністерства будівельної політики і архітектури Автономної Республіки Крим, що є органом управління майном.
Пунктом 2.2 статуту управління встановлено, що предметом його діяльності є виконання робіт по боротьбі з зсувами та абразійними явищами Чорноморського та Азовського узбережжя Автономної Республіки Крим у курортних містах, селищах міського типу та інших населених пунктах Автономної Республіки Крим, а також проведення заходів щодо збереження будівель та споруд на зсувних, зсувонебезпечних та абразійних територіях. Майно підприємства входить до складу майна, що належить Автономній Республіці Крим і закріплюється за ним на праві господарського відання органом управління. Підприємство несе відповідальність за цілість і використання та збереження закріпленого за ним майна (пункт 5.2 статуту).
Згідно пункту 6 постанови Ради Міністрів Української РСР від 26 червня 1986 року за №238 "Про підвищення ефективності робіт по захисту берегів Чорного і Азовського морів від руйнувань" берегоукріплювальні споруди, включаючи штучно створені хвилегасящі пляжі, незалежно від відомчої належності, взяті на баланс Кримського протизсувного управління із врахуванням у складі основних фондів з визначенням амортизаційних відрахувань по нормам, встановленим для основних гідротехнічних споруд.
Як стверджує Кримське республіканське підприємство «Протизсувне управління», спір у даній справі виник з підстав порушення прав на майно, що за ним закріплене.
З наявного в матеріалах справи акту приймання-передачі берегоукріплювальних споруд в смт. Приморський, складеного 12 грудня 1997 року між Феодосійською виробничою компанією «Море» та Кримським протизсувним управлінням, на підставі постанови Ради Міністрів України №1369 від 08 листопада 1996 ркоу «Про інженерний захист на території підприємства та споруди від зсувів», постанови Ради Міністрів АР Крим №68 від 11 березня 1997 року «Про заходи по інженерному захисту берегів Чорного та Азовського морів та територій підданих впливу негативних процесів», рішення Приморського виконкому №71 від 23 березня 1995 «Про передачу берегоукріплювальних споруд» вбачається, що Феодосійська виробнича компанія «Море» передала в державну власність Кримському протизсувному управлінню берегоукріплення для ремонту та обслуговування.
Також, позивачем було надано довідку за №2346 від 29 серпня 2011 року, відповідно до якої, берегоукріплювальні споруди смт. Приморський (м. Феодосія) протяжністю 1,800 км. знаходяться на балансі Кримського республіканського підприємства «Протизсувне управління» на праві господарського відання, є його основними фондами, відносяться до майнової належності Автономної Республіки Крим та є державною власністю (а.с. 36).
Втім, суд критично відноситься до посилань позивача про знаходження спірного об'єкту берегоукріплювальних споруд на його балансі як доказу його безперечних прав на спірне майно, оскільки перебування майна, у тому числі приміщень, споруд, будинків, на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою його права власності. Що ж до права державної власності, то незалежно від того, на балансі якого підприємства знаходиться майно, воно не втрачає статусу державної власності.
Так, баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату. Баланс не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства.
Одним з основних критеріїв визначення законності володіння майном і відображення його на балансі підприємства є джерела фінансування (централізоване або власні кошти підприємства), передача підприємству у володіння майна безпосередньо власником (уповноваженим ним органом) чи підприємством, яке володіє майном на праві повного господарського відання.
Згідно з пунктом 2 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 02 квітня 1994 року за №02-5/225, при вирішенні спорів слід виходити з того, що майно, яке належить до державної власності і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, тобто підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності, визначеним статутом підприємства (стаття 37 Закону України «Про власність» та пункт 2 статті 10 Закону України «Про підприємства в Україні»). Права підприємства щодо розпорядження закріпленим за ним майном, у тому числі державним, визначені, зокрема, в пунктах 5 та 6 статті 10 Закону України «Про підприємства в Україні».
Статтею 136 Господарського кодексу України визначено, що право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.
Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.
Виходячи з приписів глави 29 Цивільного кодексу України способами захисту права власності є усунення перешкод у здійсненні відповідного права та витребування об'єкту права власності з чужого незаконного володіння.
Втім, зазначаючи, що метою звернення до суду є саме захист майнових прав (права повного господарського відання), позивачем у даній справі обраний спосіб захисту порушеного права, який не відповідає положенням правових норм приведеної глави Цивільного кодексу України.
Також, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим «Про розмежування майна державної (Республіки Крим) власності та власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної)» від 29 червня 1992 року №110-1), прийнятої у відповідності до постанови Верховної Ради Української РСР від 26 березня 1991 року «Про введення в дію Закону Української РСР «Про власність», віднесено до державної (Республіки Крим) власності майно підприємства, організацій, закладів згідно з додатком № 1, серед яких, зокрема, зазначено майновий комплекс Кримського протизсувного управління.
Постановою Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 15 березня 2000 року №982-2/2000 «Про склад майна, що належить Автономній Республіці Крим» із змінами, внесеними постановою Верховної Ради Автономної Республіки Крим «Про деякі питання, пов'язані з управлінням майном, яке належить Автономній Республіці Крим» від 19 лютого 2003 року №444-3/03, був затверджений перелік берегоукріплювальних та протизсувних споруд, що належать Автономній Республіці Крим та які знаходяться на балансі Кримського республіканського підприємства «Протизсувне управління», що викладений у додатку №3 до постанови.
Разом з тим, у даному переліку відсутній запис про належність берегоукріплювальних споруд в смт. Приморський міста Феодосія протяжністю 1,800 км, Автономній Республіці Крим Кримському республіканському підприємству «Протизсувне управління».
У пункті 5.2 статуту Кримського республіканського підприємства «Протизсувне управління», затвердженого головою Республіканського комітету Автономної Республіки Крим з будівництва та архітектури, визначено, що майно підприємства входить до складу майна, що належить Автономній Республіці Крим, і закріплюється за ним на праві господарського відання органом управління, але позивач всупереч приписам статей 32, 33 Господарського процесуального кодексу України не представив суду доказів того, що саме спірне майно входить до складу берегоукріплюювальних споруд, які йому належать на праві господарського відання.
На день розгляду справи, майже через 20 років після віднесення майнового комплексу Кримського протизсувного управління до державної (Республіки Крим) власності, позивач не представив суду належних доказів державної реєстрації за ним спірного майна у господарському віданні, не надав правовстановлюючих документів на берегоукріплювальні споруди, що знаходяться в смт. Приморський, та не надав правовстановлюючих документів на земельну ділянку, на якій вони розташовані, що також підтверджується листом позивача від 09 грудня 2011 року за вих. №2788/02-14.
Більш того, позивач не надав суду належних доказів та допустимих картографічних матеріалів, які б містили відомості про конкретне місце розташування споруд на місцевості, побудованих фізичною особою підприємцем Щетіною В.Л. та відомості про конкретне місце розташування на місцевості спірних берегоукріплювальних споруд, що нібито знаходяться на балансі позивача.
Відповідно до пункту 2.3. статуту Кримського республіканського підприємства «Протизсувне управління», функціями цього підприємства є, зокрема, виконання комплексу ремонтно-експлуатаційних робіт на протизсувних спорудах, що знаходяться на балансі підприємстві; здійснення нагляду за станом підземних і поверхневих водовідвідних, берегозахісних, гідротехнічних споруд, тощо.
Втім, будь-яких доказів того, що знаходження спірної земельної ділянки в оренді у фізичної особи-підприємця Щетіни Віктора Леонідовича перешкоджає позивачу виконувати передбачені його статутом функції щодо обслуговування та контролю за станом майна, яке нібито знаходиться у його господарському віданні, суду не надано.
Аналіз викладених обставин свідчить про недоведеність доводів позивача про порушення його прав та інтересів у зв'язку з прийняттям Приморською селищною радою спірних рішень та недоведеність порушення відповідачем норм чинного законодавства щодо розпорядження спірною земельною ділянкою або виходу за межі наданих селищній раді повноважень у зв'язку з чим, позовні вимоги щодо визнання недійсним рішення задоволенню не підлягають.
Щодо вимоги позивача про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 20 червня 2002 року, укладеного між Приморською селищною радою та фізичною особою-підприємцем Щетіною Віктором Леонідовичем, суд зазначає наступне.
Частинами 1, 2 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Відповідно до приписів статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З огляду на те, що вимоги про визнання недійсним договору оренди є похідними від вимог про визнання недійсним рішення про передачу земельної ділянки в оренду, суд вважає за необхідне у задоволенні позовних вимог в цій частині також відмовити.
У свою чергу, вимоги позивача про зобов'язання відповідача у місячний термін після набрання законної сили рішення суду за власний рахунок знести самовільно побудоване кафе з літнім майданчиком задоволенню також не підлягають.
Так, частинами 1, 2 статті 376 Цивільного кодексу України передбачено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Разом з тим, позивачем не надано суду доказів на підтвердження того, що кафе є самовільним будівництвом. Посилання позивача на акт про фактичне використання берегоукріплювальних споруд, що знаходяться на балансі Кримського республіканського підприємства «Протизсувне управління», від 13 липня 2011 суд не приймає до уваги, оскільки зазначений акт складений в односторонньому порядку, а тому не може бути належним доказом.
Згідно зі статтею 376 Цивільного кодексу України право на звернення з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. У випадку порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 Цивільного кодексу України), але позивач не надав суду належних доказів порушення його прав і інтересів таким розміщенням спірної будівлі кафе.
Також, частиною 7 статті 376 Цивільного Кодексу України передбачено, у разi iстотного вiдхилення вiд проекту, що суперечить суспiльним iнтересам або порушує права iнших осiб, iстотного порушення будiвельних норм i правил суд лише за позовом вiдповiдного органу державної влади або органу мiсцевого самоврядування може постановити рiшення, яким зобов'язати особу, що здiйснила будiвництво, провести вiдповiдну перебудову. І лише у разi, якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здiйснила будiвництво, вiдмовляється вiд проведення перебудови, таке нерухоме майно за рiшенням суду пiдлягає знесенню за рахунок особи, яка здiйснила (здiйснює) будiвництво.
Жодного судового рішення, яке б зобов'язувало відповідача здійснити перебудову спірного нерухомого майна, суду не надано, відповідно, не існує законних підстав для знесення фізичною особою - підприємцем Щетіною В.Л. будівлі кафе.
Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона має довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень способом, який встановлений законом для доведення такого роду фактів.
Юридична зацікавленість позивача у вирішенні спору судом, покладає на нього обов'язок довести, що цивільні права та інтереси позивача порушені, не визнаються чи оспорюються відповідачем.
Згідно зі статтею 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Дослідивши обставини справи та зібрані у справі докази господарський суд зазначає: Кримським республіканським підприємством "Протизсувне управління" не надано доказів того, що за наявності оспорюваного рішення Приморської селищної ради та спірного договору воно позбавлено можливості виконувати функції відповідно до статуту по управлінню берегоукріплювальними, протизсувними і пляжними спорудами, що нібито знаходяться у нього на балансі, позивач також не довів суду факт виходу Приморської селищної ради при прийнятті оскаржуваного рішення та укладанні спірного договору за межі наданих їй законом повноважень, та порушення своїх прав прийняттям спірного рішення і договору, з огляду на що, позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Розглянувши заяву відповідачів про пропуск позивачем строку позовної давності та надавши оцінку клопотанню позивача про поновлення строку позовної давності, врахувавши те, що про оскаржувані рішення останній дізнався з листа Приморської селищної Ради від 03 серпня 2011 року за №1726/02-19, суд зазначає, що позов мотивований захистом права власності Автономної Республіки Крим і суд, будучі зобов'язаним дослідити обставини на які позивач посилався в обґрунтування свої посилань, розглянув спір по суті і дійшов висновку про недоведеність позову, що є самостійною підставою для відмови у його задоволенні, у зв'язку з чим, наслідки спливу позовної давності, у даному випадку, не застосовуються.
Судові витрати відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України суд покладає на позивача.
Згідно зі статтею 85 Господарського процесуального кодексу України у засіданні суду 12 березня 2013 року були оголошені вступна та резолютивна частини рішення.
Повний текст рішення складено 18 березня 2013 року.
З урахуванням викладеного, керуючись ст.ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
ВИРІШИВ:
У задоволенні позову відмовити.
Суддя І.І. Дворний