Справа № 22-1217/08 Головуючий в суді 1 інст.: Панас О.В.
Доповідач: Мельник Ю.М.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
1 жовтня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Мельник Ю.М.
суддів: Гордійчук С.О., Ковалевич С.О.
при секретарі Сеньків Т.Б.
з участю :
представника позивачки ОСОБА_7
відповідача ОСОБА_2
представників відповідача ОСОБА_4, ОСОБА_3.
третьої особи ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду від 3 липня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , третіх осіб -ОСОБА_5та приватного нотаріуса ОСОБА_13 про визнання недійсним договору дарування квартири , визнання квартири об»єктом спільної сумісної власності подружжя та визнання права власності на частку у квартирі
в с т а н о в и л а:
У серпні 2006 року ОСОБА_6. звернулася в суд із позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу АДРЕСА_1. Вказувала на те, що під час перебування у шлюбі із ОСОБА_2. вони купили у ОСОБА_5. спірну квартиру, сплативши за неї 14 тис. доларів США.
У червні 2006 року вона взнала , що ОСОБА_2 оформим придбання цієї квартири не шляхом укладання договору купівлі-продажу , а укладанням договору дарування за яким ОСОБА_5. подарував квартиру ОСОБА_2
Вважаючи договір дарування квартири таким, що був вчинений сторонами для приховування договору купівлі-продажу , який насправді було вчинено, позивачка із посиланням на ст. 58 ЦК України ( 1963 р.) просила визнати його недійсним.
Стверджуючи , що вказана квартира була придбана ОСОБА_2. під час перебування у шлюбі із позивачкою, вона просить визнати цю квартиру спільною сумісною власністю подружжя та визнати її право власності на Ѕ частину квартири.
Рішенням Рівненського міського суду від 3 липня 2008 року договір дарування АДРЕСА_1 від 6 лютого 2002 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2. було визнано недійсним. Договір , що був укладений 6 лютого 2002 року між ОСОБА_5 таОСОБА_2. було визнано договором купівлі-продажу АДРЕСА_1 . Одночасно було визнано право власності ОСОБА_6 на Ѕ частину цієї квартири. Судом також було вирішено питання про розподіл судових витрат шляхом покладення на ОСОБА_1 обов»язку сплатити судовий збір в розмірі 312 грн.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 вказує, що суд допустив порушення норм матеріального та процесуального права., а висновки суду не відповідають обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи.
Вважає, що суд при ухваленні рішення безпідставно прийняв до уваги докази позивачка , які не являються належними та допустимими і одночасно відхилив докази відповідача , які спростовують висновки суду. Стверджує, що суд безпідставно визнав договір дарування квартири недійсним та визнав правовідносини ОСОБА_1 та ОСОБА_5. договором купівлі-продажу. Вказує , що позивачкою не було надано доказів оплатності договору, тому рішення суду ґрунтується на припущеннях.
Із наведених підстав просив скасувати рішення суду 1 інстанції.
В судовому засіданні ОСОБА_2 та його представники вимоги апеляційної скарги підтримали і , давши пояснення в межах її доводів, просять рішення суду 1 інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_5 вважає апеляційну скаргу обґрунтованою і просить її задовольнити.
Представник ОСОБА_6- ОСОБА_7. , заперечуючи проти апеляційної скарги , вважає рішення суду 1 інстанції законним і обґрунтованим і просить залишити його без зміни , а апеляційну скаргу просить відхилити.
Колегія суддів проаналізувавши докази у справі та обговоривши наведені в скарзі доводи, прийшла до висновку , що апеляційна скарга підлягає задоволенню із наступних міркувань.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд , виконавши всі вимоги цивільного судочинства , вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з»ясованих обставин , на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами , які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно приписів ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання чи мали місце обставини , якими обґрунтовувались вимоги і заперечення , які саме правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Судом 1 інстанції вказані вимоги закону в повному обсязі виконані не були.
Ухвалюючи рішення про визнання угоди недійсною , суд виходив із того , що укладаючи договір дарування квартири , сторони фактично уклали договір купівлі-продажу , оскільки цей договір носив оплатний характер, а договором дарування вони намагалися приховати укладену ними та виконану угоду купівлі-продажу квартири. При цьому суд визнав договір , який був укладений ОСОБА_2. та ОСОБА_5 договором купівлі-продажу і визнав набуту ОСОБА_2 квартиру спільною сумісною власністю подружжя ІНФОРМАЦІЯ_1 і визнав право власності позивачки на половину квартири.
Колегія суддів вважає, що позивачкою не було доведено обставин , що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, внаслідок чого суд неправильно вирішив спір.
Із матеріалів справи вбачається , що 6 лютого 2002 року ОСОБА_5. подарував ОСОБА_2 АДРЕСА_1 Вказаний договір було нотаріально посвідчено ( а. с. 51) та зареєстровано у бюро технічної інвентаризації ( а . с. 8) У п.7 вказаного договору було обумовлено, що договір не носить характеру мнимої та удаваної угоди.
Відповідно до ст. 243 ЦК УРСР ( 1963 р.), який діяв на час укладення договору, слідує, що за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність.
Згідно ст.. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Позивачка просила визнати договір дарування недійсним із підстав, передбачених ч.2 ст. 58 ЦК УРСР і зазначала , що ОСОБА_5. та ОСОБА_2 фактично уклали договір купівлі-продажу квартири , оскільки відчуження квартири мало оплатний характер , але оформили вони таке відчуження договором дарування.
Згідно роз»яснень, які містяться у п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними, слідує, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками , передбаченими законом. У кожній справі про визнання угод недійсними суд повинен встановити наявність тих обставин , з якими закон пов»язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
Із змісту ст.. 224 ЦК УРСР слідує, що за договором купівлі-продажу продавець зобов»язується передати майно у власність покупцеві , а покупець зобов»язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Для доведення позовних вимог позивачці необхідно було надати суду докази оплатності договору , що був укладений ОСОБА_5 таОСОБА_2., оскільки відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов»язана довести ті обставини , на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Колегія суддів вважає, що позивачкою таких доказів для суду надано не було , а рішення суду 1 інстанції про підставність позову ґрунтується на припущеннях.
Із матеріалів справи вбачається , що ОСОБА_2 та ОСОБА_6. із 27 листопада 1992 року перебували у шлюбі.( а.с.7)
ОСОБА_2, ОСОБА_6. та ОСОБА_8 на праві власності належала приватизована АДРЕСА_1 яку вони продали 8 травня 1996 року.( а.с.8)
8 травня 1996 року ОСОБА_2 та ОСОБА_6. придбали АДРЕСА_1 і обміняли її 11 квітня 2000 рок на АДРЕСА_2 . ( а.с.8)
11 квітня 2000 року ОСОБА_2 та ОСОБА_6. на підставі договору міни придбали АДРЕСА_2, яку 11 травня 2000 року продали. ( а . с. 11,12).
В той же час , судом встановлено, що ОСОБА_6. 14 січня 2000 року була тимчасово зареєстрована у АДРЕСА_1, яка належала на праві власності ОСОБА_5, тобто була зареєстрована і проживала у квартирі ще до відчуження її ОСОБА_5
Зазначене спростовує твердження позивачки про те, що на час вселення її у квартиру , яка належала ОСОБА_5, у позивачки не було іншого житла, оскільки ОСОБА_6. та ОСОБА_2 після 14 січня 2000 року двічі здійснювали відчуження належних їм на праві власності квартир.
Матеріали справи також вказують на те, що після укладення договору дарування квартири ОСОБА_6. 8 квітня 2002 року зареєструвалася у АДРЕСА_1 постійно.
Із пояснень ОСОБА_6 вбачається, що вона особисто займалася реєстрацією місця проживання у цій квартирі та здійснювала записи у будинковій книзі.
На час постійної реєстрації її у квартирі комунальним підприємством «Рівненське міське бюро технічної інвентаризації» у будинковій книзі 14 лютого 2008 року було вчинено запис про те, що квартира була придбанаОСОБА_2. на підставі договору дарування . ( а. с. 24)
Зазначене свідчить , що ОСОБА_6. станом на 8 квітня 2002 року достовірно знала, що вказана квартира була придбанаОСОБА_2. на підставі договору дарування.
Оскільки ОСОБА_6. до 29 червня 2006 року (до дня подачі позову) не заперечувала проти оформлення вказаного договору як договору дарування , то колегія суддів вважає, що вона сприймала цей договір як договір дарування і погоджувалася із правовою природою цього договору.
Окрім того, ОСОБА_2 та ОСОБА_5. стверджують, що вони укладали між собою саме договір дарування квартири і при цьому кошти за квартиру ОСОБА_2 або інші особи ОСОБА_5 не сплачували.
Свідки ОСОБА_9. та ОСОБА_10 вказували , що у 2002 році ОСОБА_5. подарував ОСОБА_2 квартиру і в святковій обстановці вручив ОСОБА_2 договір дарування.
Зазначені докази свідчать про те, що ОСОБА_5. квартиру ОСОБА_2 подарував.
Твердження ОСОБА_6 про те, ОСОБА_2 передав ОСОБА_5 за продану їм квартиру у 2000 році 5 тис. доларів США , а у лютому 2002 року - 9 тис. доларів США не підтверджені доказами.
Покликання ОСОБА_6 про те, що у лютому 2002 року вона позичила у ОСОБА_11 8 тис. доларів США для придбання квартири та копія розписки (а.с. 55) не свідчить про те, що позичені у ОСОБА_11 кошти були передані ОСОБА_5 за квартиру.
Показання свідкаОСОБА_12 та ОСОБА_8. є переповіданням показань позивачки, а тому показання цих свідків не можна покладати в основу рішення про оплатність договору.
Оскільки позивачкою не було доведено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_5., укладаючи договір дарування квартири , намагалися приховати цим договором договір купівлі-продажу квартири , а суд 1 інстанції визнав цю обставину встановленою, що призвело до неправильного вирішення справи , то колегія суддів прийшла до висновку , що рішення суду 1 інстанції відповідно до вимог п.2 ч.1 ст. 309 ЦПК України підлягає скасуванню із ухвалення нового рішення про відмову ОСОБА_6. у задоволенні позову.
Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 2 ч. 1 ст. 309 , ч.2 ст. 314, ст. 316, 317 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду від 3 липня 2008 року задовольнити повністю.
Рішення Рівненського міського суду від 3 липня 2008 року - скасувати.
Відмовити ОСОБА_6 у задоволенні позову до ОСОБА_1 , третіх осіб - ОСОБА_5та приватного нотаріуса ОСОБА_13 про визнання недійсним договору дарування квартири , визнання квартири об»єктом спільної сумісної власності подружжя та визнання права власності на частку у квартирі
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання ним законної сили.
Головуючий:
Судді: