Справа № 2-955 2007 рік
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 жовтня 2007 року Рівненський районний суд
Рівненської області в особі:
судді Красовського О.
при секретарі Хрусюк Л.
з участю: прокурора Кухти І.
представників сторін - адвоката ОСОБА_1; ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Рівне справу за позовом ОСОБА_3, та як законний представник неповнолітньої дитини - ОСОБА_4, як третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Великожитинська сільська рада Рівненського району Рівненської області до ОСОБА_5 про визнання правочину недійсним, -
встановив.
В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначає, що після розірвання попереднього шлюбу, з вересня 2000 року вона стала проживати з ОСОБА_5, з яким вели спільне господарство. Відповідач запропонував подарувати йому земельну ділянку, що належала позивачці. Обіцяв, що разом будуть будувати будинок. А через те, що сторони мають різні прізвища, то можуть бути проблеми при отриманні дозволів, сплаті податків, інше. Позивачка погодилася, і в 2003 році був оформлений договір дарування земельної ділянки на користь відповідача. Через деякий час відповідач став чинити перешкоди в користуванні земельною ділянкою, а потім і взагалі перестав пускати позивачку на цю земельну ділянку. Свої дії виправдовував тим, що він є власником земельної ділянки, а позивачка є чужою людиною. Позивачка вважає, що при укладенні цього правочину вона діяла під впливом помилки. Просить врахувати наведені нею положення ЦК України, Закону України „Про охорону дитинства", та визнати правочин недійсним.
В судовому засіданні позивачка підтримала позов.
Відповідач позов не визнав і пояснив, що він правомірно набув у власність земельну ділянку. Вважає, що позивачка не могла діяти під впливом помилки, а тому немає підстав для задоволення позову.
Заслухавши пояснення сторін, свідків, дослідивши матеріали справи, заслухавши думку учасників процесу, суд вважає, що позов підлягає до задоволення.
Відповідно до статті 10 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна
сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Відповідно до статті 61 ЦПК України, обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.
В судовому засіданні встановлено, що 12 березня 1996 року ОСОБА_3 (на той час мала прізвище ОСОБА_4) звернулась до Великожитинської сільської ради народних депутатів Рівненського району Рівненської області із заявою про виділення земельної ділянки під будівництво житлового будинку. 14 травня 1996 року рішенням № 122 Великожитинська сільська рада народних депутатів Рівненського району Рівненської області виділила позивачці земельну ділянку розміром 0, 10 га згідно плану забудови села Бармаки, що в Рівненському районі Рівненської області. 23 серпня 2001 року Великожитинська сільська рада Рівненського району Рівненської області рішенням № 158 вищезазначену земельну ділянку площею 0, 10 га передала позивачці у приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку. Право приватної власності на земельну ділянку було посвідчено Державним актом на право приватної власності на землю.
Позивачка пояснила, що після знайомства з відповідачем у вересні 2000 року вони проживали як сім'я, вели спільне господарство. На майбутнє планували розпочати будівництво будинку на земельній ділянці, яка належала позивачці.
В 2002 році за власні кошти відповідач сплатив за проведення газопроводу до земельної ділянки позивачки. Дана обставина була визнана сторонами.
Позивачка пояснила, що в 2002 році, після сплати коштів за газопровід, відповідач став умовляти позивачку подарувати йому земельну ділянку. Мотивував це тим, що в подальшому можуть виникнути проблеми з оформленням документів, оскільки, хоча сторони і проживають разом, проте мають різні прізвища. Відповідач наголошував, що будинок будуть будувати разом, для своєї сім'ї. Проте можуть бути проблеми при отриманні дозволів, сплаті податків, інших платежів.
Позивачка зазначає, проти чого не заперечує відповідач, що після оформлення договору дарування сторони продовжували спільно користуватися земельною ділянкою. Через деякий час відповідач став чинити позивачці перешкоди в користуванні земельною ділянкою, а потім перестав пускати позивачку на цю земельну ділянку, заявивши, що він є власником земельної ділянки, і має намір будувати будинок для свого сина.
Свідки ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_8 пояснили, що сторони проживали як одна сім'я. Відповідач неодноразово наголошував, що „кохає позивачку, вони будуть жити разом". Також називав позивачку своєю дружиною. В квартирі позивачки відповідач вів себе як господар.
Свідок ОСОБА_10 ствердила, що відповідач часто приходив з роботи та ночував у позивачки; називав позивачку „своєю жіночкою". Свідок зазначила, що сторони проживали
однією сім'єю.
Свідки ОСОБА_11, ОСОБА_12 пояснили суду, що є сусідами сторін по земельній ділянці. Сторони неодноразово приїздили на земельну ділянку, обробляли її, залишалися ночувати на вихідні. Свідки вважали, що позивачка і відповідач є сімейною парою, і тільки напередодні судового засідання їм стало відомо, що сторони не одружені.
Частинами 1 та 2 ст. 319 Цивільного кодексу України та статтею 4 Закону України «Про власність» передбачено, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону.
Згідно договору дарування, посвідченого 24.01.2003 року Рівненською державною нотаріальною конторою, позивачка подарувала належну їй земельну ділянку відповідачеві. Відповідач прийняв дар.
Позивачка зазначає, що відповідач по-шахрайськи заволодів земельною ділянкою: обіцяв, що право власності позивачки не буде порушене, що вони спільно розпочнуть будівництво будинку для своєї сім'ї. Позивачка стверджує, що якби знала, що будуть такі наслідки, як на даний час, то ніколи не погодилася б переоформити свою земельну ділянку на користь відповідача. Вона вважала, що право власності дитини і її право власності не буде порушене, а тому згодилася укласти договір дарування.
Суд дійшов висновку про обгрунтованість заявленого позову, виходячи з наступного.
В цивільному праві правочини, вчинені внаслідок обману, помилки або під впливом тяжкої обставини, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи.
Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення (ст.229 ЦК України 2003 р.; ст.56 ЦК України 1963 p.). Під помилкою, що має істотне значення, ЦК розуміє помилку щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей та якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Суд звертає увагу, що в тексті договору дарування земельної ділянки відсутні посилання на положення ЦК України, які регулюють правовідносини договору дарування, та сторонам не роз'яснені наслідки укладення такого договору.
Правочин, укладений внаслідок помилки, належить до оспорюваних правочинів. З позовом про визнання правочину недійсним може звернутися будь-яка особа, права якої зачіпаються вчиненням цього правочину. Позивачка звернутися з позовом як особа, яка діяла під впливом помилки.
Згідно з положеннями Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.78 р. „Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", за правилами ст. 48 ЦК України угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції. Стаття 48 ЦК України (1963 року) застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення
громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними.
Відповідно до частини 3 статті 17 Закону України „Про охорону дитинства", батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.
Так, будь-які дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення прав та обов'язків малолітніх, мають здійснюватися батьками дитини з дозволу органів опіки та піклування.
При укладенні договору дарування позивачкою не було отримано дозволу органів опіки і піклування укладати договори. Таким чином, були порушені права неповнолітньої дитини.
Відповідно до ЦК України 2003 року, прикінцевих і перехідних положень (п.4), Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Згідно до статті 203 ЦК України 2003 року, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно до статті 204 ЦК України 2003 року, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Положення статті 229 ЦК України 2003 року визначають правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки. Так, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Положення статті 224 ЦК України 2003 року визначають правові наслідки вчинення правочину без дозволу органу опіки та піклування. Так, правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним.
Представник Великожитинської сільської ради Рівненського району Рівненської області пояснила, що сільська рада, як орган опіки і піклування, не надавала дозволу позивачці на продаж земельної ділянки, враховуючи, що позивачка мала неповнолітню дитину.
На підставі вищевикладеного, та враховуючи наведені норми матеріального права, суд вважає, що договір дарування не може вважатися чинним.
Тому суд дійшов висновку про обґрунтованість і доведеність позову.
З відповідача на користь позивачки підлягають до стягнення судові витрати.
Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 61, 88; 212, 214, 215 ЦПК України; ст. 48, 56 ЦК України 1963 року, ч.3 ст. 17 Закону України „Про охорону дитинства"; ст.ст. 203, 224, 229 Цивільного кодексу України, суд, -
вирішив:
Позов задоволити.
Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0, 104 га, розташовану на території с. Бармаки Великожитинської сільської ради Рівненського району Рівненської області, що був укладений між ОСОБА_3 (дарителька) та ОСОБА_5 (одарований), посвідчений 24 січня 2003 року Рівненською районною державною нотаріальною конторою, реєстровий № 1-75.
Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 81 грн. - судові витрати.
Рішення набирає законної сили через 10 днів з дня проголошення, якщо його не буде оскаржено в апеляційному порядку.
Заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються апеляційному суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Рішення може бути також оскаржене і без подання заяви про апеляційне оскарження у випадку подання апеляційної скарги в 10-денний строк з дня проголошення рішення.
У випадку неподання заяви про апеляційне оскарження у 10-денний строк рішення набуває законної сили після закінчення цього строку. Якщо буде подано заяву про апеляційне оскарження, але не подано в подальшому апеляційну скаргу в 20-денний строк, то рішення набирає законну силу.