У Х В А Л А

І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства “Аіс Плюс” про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, заробітної плати та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и л а:

У серпні 2005 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до приватного підприємства “Аіс Плюс” про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, заробітної плати та відшкодування моральної шкоди.

Зазначала, що з 17 грудня 2004 року перебувала з відповідачем у трудових відносинах.

Наказом НОМЕР_1 її звільнено з посади ІНФОРМАЦІЯ_1 за п. 4 ст. 40 КЗпП України за нібито вчинений прогул 27 травня 2005 року.

Посилаючись на те, що 27 травня 2005 року вона була на роботі, як ІНФОРМАЦІЯ_1 проводила певні банківські операції, просила поновити її на роботі, стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі 2 658 грн., заробітну плату за 2 робочих дні 26 та 27 травня 2005 року, 364 грн. 56 коп. - компенсації за невикористану відпустку та зобов'язати відповідача провести оплату за період тимчасової непрацездатності, а також відшкодувати завдану їй моральну шкоду.

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 28 вересня 2005 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Київської області від 13 березня 2006 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Судом встановлено, що позивачка з 17 грудня 2004 року перебувала з відповідачем у трудових відносинах, працювала на посаді ІНФОРМАЦІЯ_1.

З 17 січня 2005 року по 25 травня 2005 року ОСОБА_1 не працювала у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.

Наказом НОМЕР_1 позивачка звільнена з роботи за п. 4 ст. 40 КЗпП України за відсутність на роботі 27 травня 2005 року без поважних причин.

Відмовляючи ОСОБА_1 в задоволенні заявлених позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка 27 травня 2005 року вчинила прогул, оскільки була відсутня на роботі без поважних причин.

З таким висновком суду першої інстанції погодився і апеляційний суд.

Проте з такими висновками погодитися не можна.

В обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що 27 травня 2005 року була присутня на роботі і як ІНФОРМАЦІЯ_1 проводила певні банківські операції.

На підтвердження зазначених доводів, просила суд витребувати у відповідача первинні платіжні доручення з обслуговування банку та інші бухгалтерські документи, які оформлялись безпосередньо нею.

У порушення вимог статей 137, 212 ЦПК України суд ці доводи позивачки не перевірив і належним чином не з'ясував чи були підстави для звільнення позивачки з роботи за п. 4 ст. 40 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим органом передбачені статтями 147¹, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарного стягнення.

Крім того, в порушення вимог процесуального закону судом не розглянуті позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення на її користь невиплаченої заробітної плати за 26 та 27 травня 2005 року у розмірі 58 грн.

За таких обставин, ухвалені судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції,

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України,

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 28 вересня 2005 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від  13 березня 2006 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.