ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м.Вінниця

15 лютого 2013 р. Справа № 802/67/13-а

Вінницький окружний адміністративний суд в складі

Головуючого судді Томчука Андрія Валерійовича,

Суддів: Віятик Наталії Володимирівни,

Дончика Віталія Володимировича,

за участю:

секретаря судового засідання: Медяної Н.А.,

позивача: ОСОБА_2,

перекладача: ОСОБА_1,

представника відповідача, третьої особи: ОСОБА_4 - представник за довіреністю,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом: ОСОБА_2

до: Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на спору на стороні відповідача - управління Державної міграційної служби у Вінницькій області

про: визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ :

ОСОБА_2 звернувся в суд з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на спору на стороні відповідача - управління Державної міграційної служби у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач зазначає, що внаслідок побоювання стати жертвою переслідувань за релігійними переконаннями звернувся до Державної міграційної служби України із заявою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами розгляду якої рішенням Державної міграційної служби України від 03.12.2012р. №644-12 йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Про що позивача повідомлено повідомленням №109 від 10.12.2012р.

На думку позивача, спірне рішення є протиправним, оскільки не надано вірної оцінки його побоюванням стати жертвою переслідувань в країні громадянської приналежності. Тому, позивач просить скасувати рішення Державної міграційної служби України від 03.12.2012р. №644-12 та зобов'язати Державну міграційну службу України вирішити питання про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

В судовому засіданні позивач надав пояснення, що відтворюють зміст позовної заяви. Додатково пояснив суду, що до втечі з рідної для нього країни Індії, проживав в штаті Банджаб, а після смерті батька у 2006 році залишив Індію через суперечності у релігійних переконаннях та у зв'язку з земельним конфліктом з власним дядьком, побоюючись за своє життя. Просив врахувати, що на даний час має сім'ю, громадянську дружину та сина, з якими спільно проживає в місті Одесі. Крім того, розповів, що під час проведення співбесіди з працівниками державної міграційної служби не розумів питань, що задавались, тому не міг в повній мірі відповідати без допомоги перекладача, а лише погоджувався із запитаннями.

Відповідач не погодився з позовними вимогами, надав до суду письмові заперечення на адміністративний позов (а.с.23-27), в яких зазначив, що у заяві про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява, однак посилання позивача на можливість стати жертвою переслідування через політичні переконання в країні громадянської належності, реального підґрунтя не мають; позивач неодноразово звертався до державної міграційної служби України для отримання статусу біженця, проте кожного разу його пояснення були нелогічними та суперечливими, за жодною з конвенційних ознак на батьківщині не переслідувався, а отже, підстави для скасування рішення ДМС України № 644-12 від 03.12.2012р. відсутні, в зв'язку з чим відповідач просить в задоволенні позову відмовити.

Представник третьої особи заперечив щодо заявлених позовних вимог (а.с.86-90), просив суд відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі фактичні обставини і відповідні їм правовідносини.

За матеріалами міграційної справи, ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 народився в Індії, за національністю - індус, проживав у штаті Банджаб, сповідує - сікхізм.

В червні 2006 року ОСОБА_2 прибув до Ташкенту, а після, за допомогою перевізників автобусом дістався до Росії, а потім через Білорусію нелегально прибув в Україну, перетнувши її кордон за допомогою автомобіля.

Позивача затримано на території Чернігівської області та розміщено у пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства.

Зазначені обставини підтверджуються матеріалами особової справи позивача (а.с.35-85).

ОСОБА_2 звертався за отриманням статусу біженця, проте за результатами розгляду його особової справи, рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій від 30.03.2009р. №165-09 підтримано висновок Відділу міграційної служби у Чернігівській області та відмовлено позивачеві у наданні статусу біженця (а.с.34).

Повторно позивач звернувся до управління ДМС у Вінницькій області за отримання статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду документів, щодо надання ОСОБА_2 статусу біженця в Україні, управлінням державної міграційної служби України у Вінницькій області був прийнятий висновок від 11.11.2012р. №12VIN 110 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтовуючи його тим, що заявником не надано конкретних фактів, що дають підстави вважати що ОСОБА_2 переслідувався в Індії як конвенційний біженець, а факти, які надав позивач не відповідають вимогам п.1 та п.13 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту".

Рішенням Державної міграційної служби України від 03.12.2012р. №644-12 був підтриманий вище зазначений висновок та відмовлено громадянину Індії, ІНФОРМАЦІЯ_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставі вказаного рішення, управлінням державної міграційної служби України у Вінницькій області 10.12.2012р. прийнято повідомлення № 109 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач не погоджуючись з зазначеним рішенням, звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Проаналізувавши положення законодавства, що регулює спірні правовідносини, враховуючи обставини справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають до часткового задоволення з наступних підстав.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим кодексом. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні тим самим правом на судовий захист, що і громадяни та юридичні особи України.

Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відповідно до статті 1 якого, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з ч. 5 ст. 10 цього Закону, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» з метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Враховуючи викладене, суд приймає до уваги, як орієнтир, Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств біженців або як осіб, що потребують міжнародного захист іншими причинами, а також суті захисту, що надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Громадянин Індії ОСОБА_2 зробив спробу обґрунтувати свою заяву, зазначивши, що не має можливості повернутись до країни походження в зв'язку із тим, що на Батьківщині йому загрожує небезпека його життю з боку рідного дядька, який належить до іншої релігійної групи.

В той же час, надані пояснення позивачем як у протоколах співбесіди, так і наданих поясненнях у судовому засіданні за допомогою перекладача, судом вбачається суперечливість у таких поясненнях, в тому числі щодо дати смерті його батька.

Згідно ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб.

В той же час, судом беззаперечно встановлено, що позивач майже не володіє російською мовою та без допомоги перекладача не може відповідати на всі задані йому питання.

Суд вважає, що у протоколі співбесіди від 17.09.2012 року (а.с.72) позивачем не повідомлено усіх істотних обставин відповідачу, оскільки така співбесіда проводилась без перекладача.

В той же час, до матеріалів адміністративної справи додано довідку №0001139 від 12.07.2012 року (а.с.10-11), видану громадянину Індії ОСОБА_2 1978 р.н. де в графі «Відомість про неповнолітніх осіб, які не досягли 18 років, законним представником яких є особа» зазначено ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3. Зі слів позивача дана дитина є його сином.

Згідно свідоцтва про народження (а.с.115) ОСОБА_6 є сином ОСОБА_2.

Частиною 2 статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Як встановлено в судовому засіданні, ОСОБА_2 проживає у громадянському шлюбі із ОСОБА_7, яка є безробітною, та малолітнім сином ОСОБА_6. Дані особи перебувають на його утриманні, оскільки у сім'ї лише він працює.

Позивачем зазначено, що він з дружиною та сином не може повернутись на Батьківщину у зв'язку із ситуацією, яка у нього склалась у Індії . При можливому поверненні в Індію, їхньому життю та здоров'ю загрожуватиме небезпека.

Відповідно до частини 1 статті 14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.

Даних обставин відповідачем та третьою особою при розгляді заяви позивача не враховано.

З огляду на викладене, суд знаходить, що заява позивача не є очевидно необґрунтованою.

Згідно з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги чи заперечення.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Суд також вважає за необхідне зазначити, що прийняття рішень має здійснюватися з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів статусу біженця. Прийняті рішення мають бути обґрунтованими, тобто винесеними з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації.

Необґрунтоване рішення може поставити під загрозу життя або свободу заявника, піддати його ризику застосування катувань, інших видів жорстокого або таких, що принижують гідність, поводженню чи покаранню.

Враховуючи вищенаведене суд, прийшов до висновку, що відповідачем не доведено правомірність прийнятого ним рішення від 03.12.2012 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Щодо решти позовних вимог стосовно зобов'язання відповідача вирішити питання про надання статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до положень частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, діяльність органів державної влади регулюють закони та підзаконні акти, ці закони та підзаконні акти дають суб'єктам владних повноважень можливість користування певною свободою розсуду при вирішенні питань і встановлюють лише межі такої свободи, тобто наділяють їх дискреційними повноваженнями.

Відповідно до вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: …3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Цей критерій вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Суд вважає, що для цього Відповідач повинен ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі.

Суд звертає увагу сторін на те, що суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами.

Завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності. Таким чином, позовна вимога щодо зобов'язання відповідача прийняти відносно позивача позитивне рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця виникне втручання в дискреційні повноваження, оскільки судом не встановлено, що відповідачем та третьою особою взято до уваги усі пояснення позивача.

Відповідно до частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а також частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

В той же час згідно частини 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства, суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Враховуючи те, що відповідачем та третьою особою не забезпечено позивача перекладачем та те, що на його утриманні знаходиться малолітній син, суд вважає за необхідне зобов'язати Державну міграційну службу України повторно вирішити питання щодо надання ОСОБА_2 статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту із врахуванням висновків суду.

Положенням частини 1 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України передбачається, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.

Керуючись ст.ст. 70, 71, 79, 86, 94, 128, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ :

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 03.12.2012р. №644-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно вирішити питання щодо надання ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1) статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту.

Стягнути з Державного бюджету на користь ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1) судові витрати пропорційно задоволених вимог у розмірі 17,21 грн., сплачені згідно квитанції №7585.43.1 від 09.01.2013р., шляхом їх безспірного списання органом Державної казначейської служби із рахунку Державної міграційної служби України.

Постанова суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 254 КАС України.

Відповідно до ст. 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Головуючий суддя Томчук Андрій Валерійович

Судді Віятик Наталія Володимирівна

Дончик Віталій Володимирович