ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 січня 2013 року м. Київ К/9991/82075/11

Вищий адміністративний суд України колегією суддів у складі

Гашицького О.В. (суддя-доповідач), Гордійчук М.П., Мороз Л.Л.,

здійснивши попередній розгляд адміністративної справи за позовом Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі також - Відділення Фонду) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково - виробниче об'єднання «Сєвєродонецький склопластик»(далі -Товариство) про стягнення адміністративно-господарських санкцій про стягнення адміністративно-господарських санкцій, касаційне провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Відділення Фонду на постанову Луганського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2011 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2011 року,

установив:

У поданій до суду в липні 2011 року позовній заяві Відділення Фонду просило стягнути з Товариства за невиконання у 2010 році нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів адміністративно-господарські санкції у розмірі 74644,38 гривні та пеню у розмірі 2213,47 гривні.

Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2011 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі Відділення фонду, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їхні рішення та ухвалити нове - про задоволення позову.

Підстави для скасування оскаржуваних судових рішень відсутні.

Відповідно до положень частин першої -третьої статті 18 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»(далі -Закон № 875-ХІІ) забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємствств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи. Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Зокрема, Порядком подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 р. № 70 (далі -Порядок), встановлено, що звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів роботодавці подають (надсилають рекомендованим листом) щороку до 1 березня відділенням Фонду, в яких вони зареєстровані, за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.

Згідно з порядком, встановленим статтею 19 Закону № 875-ХІІ, для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, -у кількості одного робочого місця.

Судами встановлено, що при нормативі 7 робочих місця для працевлаштування інвалідів на Товаристві впродовж 2010 року працювало 4 інваліди, хоч відповідачем було створено робочі місця для працевлаштування інвалідів в кількості, передбаченій нормативом. Відповідач регулярно направляв до центру зайнятості звіти за формою 3-ПН про наявність вакантних місць для працевлаштування інвалідів. Однак органами державної влади інваліди не були направлені для працевлаштування відповідачем у кількості, відповідній до наведеного нормативу.

Таким чином, відповідачем здійснено всі заходи щодо працевлаштування інвалідів, передбачені законодавством, чинним на момент виникнення спору.

Положеннями наведених статей 18 та 19 Закону № 875-ХІІ, а також статей 181 та 20 цього Закону врегульовано порядок обов'язкового працевлаштування інвалідів у межах встановленого нормативу вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів, однак ні цими та іншими нормами Закону № 875-ХІІ, ні Порядком не передбачено обов'язку самостійно здійснювати пошук інвалідів для працевлаштування та відповідальність роботодавця за наявні не з його вини вакансії робочих місць для інвалідів.

Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача зазначених позивачем адміністративно-господарських санкцій та пені.

Статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Із матеріалів справи та змісту касаційної скарги не вбачається неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права. Також відсутні підстави для висновку, що судами порушено норми процесуального права.

Керуючись статтями 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

ухвалив:

Касаційну скаргу Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів відхилити і залишити без змін постанову Луганського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2011 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2011 року.

Чинним процесуальним законом не передбачена можливість оскарження цього рішення суду касаційної інстанції. Воно може бути переглянуте Верховним Судом України відповідно до положень статей 235-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді