ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"27" вересня 2006 р. Справа № 12/207
Суддя господарського суду Чернівецької області Паскарь Авель Дмитрович
розглядаючи справу
за позовом Чернівецьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів
до відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Машзавод"
про стягнення штрафних санкцій за нестворені робочі місця для працевлаштування інвалідів - 100309,23грн.
за участю представників:
позивача: Лінецький Р.І., довіреність від 11.01.2006 року № 01-3/9
відповідача: Софяк В.В., довіреність від 07.07.2006 року № 11/82-Т
прокурора
СУТЬ СПОРУ:
Чернівецьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю “Машзавод”, м. Чернівці, про стягнення 100309,23 грн., у тому числі: 96767,54 грн. штрафних санкцій за 12 нестворених робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2004 році та 3541,69 грн. пені.
Свою вимогу позивач обґрунтовує тим, що відповідно до статті 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, для підприємств (об’єднань), установ, організацій, незалежно від форм власності і господарювання, встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотки від чисельності працюючих, а якщо працює від 15-25 чоловік – у кількості одного робочого місця. Із звіту відповідача форми 10-ПІ “Про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2004 рік” вбачається, що середньооблікова чисельність працюючих на підприємстві у 2004 році інвалідів становила 55 чоловік, в той час, коли встановлений норматив складав 67 чоловік, а середньорічна зарплата одного працюючого складала 8064 грн.
Відповідач проти позову заперечує, мотивуючи це тим, що будь-яких активних дій, спрямованих на соціальний захист інвалідів позивачем не вчинялось; наявність умов та робочих місць для працевлаштування інвалідів підтверджено працівниками МСЕК, які проводили обстеження на підприємстві, і які зазначили, що на підприємстві дотримуються рекомендацій МСЕК щодо працевлаштування інвалідів, створюються робочі місця для них; центром зайнятості, місцевими радами та позивачем інваліди на підприємство не направлялися; у 2005 році підприємство щомісячно інформує міський центр зайнятості, територіальне відділення Фонду соціального захисту інвалідів та головне управління праці та соціального захисту населення про наявність робочих місць певних спеціальностей; згідно із статтею 177 Господарського кодексу України робочі місця для інвалідів створюються лише за рішенням місцевих рад, а рішенням виконкому Чернівецької міської ради від 23.11.2004 року передбачено бронювання робочих місць для обов’язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту, серед яких відсутні інваліди; проведеною атестацією робочих місць встановлено, що на підприємстві є 327 робочих місць, де за умовами праці допускається підвищення гранично допустимих рівнів та концентрації шкідливих факторів виробничого середовища і трудового процесу, на 319-ти робочих місцях умови праці важкі, напружені, на роботах в нічний час задіяні 130 чоловік, а тому з середньооблікової чисельності штатних працівників вилучено 646 чоловік, робочі місця яких унеможливлюють працевлаштування інвалідів, а також мотивуючи це тим, що у позивача відсутнє право на звернення до суду.
Рішенням господарського суду Чернівецької області від 10.10.2005 року, залишеним в силі постановою Львівського апеляційного господарського суду від 06.12.2005 року, позов задоволено частково.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12.07.2006 року рішення місцевого суду та постанова апеляційної інстанції скасовано, а справу передано до господарського суду Чернівецької області на новий розгляд.
Розпорядженням голови господарського суду Чернівецької області розгляд справи доручено судді Паскарю А. Д.
Ухвалою від 14.08.2006 року розгляд справи був призначений на 22.08.2006 року за участю представників сторін. В той же день за письмовим клопотанням представника відповідача у справі була оголошена перерва до 27.09.2006 року.
Розглянувши подані документи, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши законодавство, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню частково.
Згідно статті 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” № 875-XII від 21.03.1991 року зі змінами і доповненнями (далі – Закон) для підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік – у кількості одного робочого місця.
Відповідно до вимог Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 року № 314, на підприємства покладається обов’язок створити місця для працевлаштування інвалідів, які повинні бути атестовані спеціальною комісією за участю представника МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів і ввести в дію працевлаштуванням інваліда. Про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів підприємства інформують центр зайнятості. Направлення інвалідів для їх працевлаштування покладається на органи, перелічені у статті 18 Закону.
Пунктом 3 згаданого Положення визначено, що робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.
Згідно звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів № 0024 за 2004 рік, що подано відповідачем, середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становила 1676 осіб, з них: штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність – 55 осіб, а чисельність інвалідів – штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно 4-х відсотковому нормативу – 67 осіб, тобто відповідачем не працевлаштовано 12 інвалідів.
Той факт, що загальна середньооблікова чисельність штатних працівників підприємства у 2004 році склала 1676 чоловік відповідачем не оспорюється. Однак вилучення відповідачем із рядка 03 вказаного звіту 646 робочих місць, на яки з врахуванням переліку професій та умов праці інваліди не могли бути працевлаштовані, про ще міститься в письмових поясненнях відповідача (т.1, а. с.96-97), судом визнається неправомірним, як таке, що суперечить вимогам статті 19 Закону. Саме тому при вирішення спору суд виходить з того, що в 2004 році середньооблікова чисельність штатних працівників фактично скала 1676 осіб. Крім того, включення таких даних в звіті жодним нормативно-правовим актом не передбачено.
У звіті про наявність вільних робочих місць на потребу в працівниках станом на 28.11.2004 року (форма № 3-ПН) відповідач повідомив Чернівецький міський центр зайнятості, що у нього є вільне робоче місце для інваліда, якого він готовий працевлаштувати на посаду водія електровізка (т. 1, а. с. 50). У звіті № 3-ПН станом на 28.12.2004 року (а. с. 52) відповідач повідомив, що у нього є, зокрема, 2 вакантні посади водіїв електровізка, де можуть працювати інваліди. При цьому слід зазначити, що створення на підприємстві робочих місць для інвалідів передбачено п. 3.2. колективного договору відповідача (т. 1, а. с. 81).
З викладеного вбачається, що на підприємстві відповідача у 2004 році працювало 55 інвалідів і ще про створення 2 робочих місць було повідомлено Чернівецький міський центр зайнятості, який, у свою чергу, інвалідів не направив, тобто відповідачем не виконано норматив по працевлаштуванню інвалідів у кількості 10 робочих місць.
В матеріалах справи відсутні докази про створення ще 10 робочих місць для інвалідів і повідомлення в центр зайнятості, що могло б бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. При цьому слід зазначити, що можливості створення робочих місць на тому чи іншому підприємстві різні, а тому ініціатива повинна виходити від підприємства в залежності від того для якої категорії інвалідів дане підприємство може створити те чи інше робоче місце.
Судом встановлено, що відповідними органами інваліди на підприємство відповідача не направлялися.
Таким чином, норматив відповідачем виконано частково, центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення чи відділення Фонду соціального захисту інвалідів не проінформовано про створення ще 10 робочих місць для працевлаштування інвалідів, що відповідно до ст. 19 Закону є підставою для застосування штрафних санкцій, розмір яких передбачено статтею 20 зазначеного Закону, і який становить 80639,60 грн., що дорівнює розміру 10 середніх річних заробітних плат на підприємстві.
У частині стягнення 16127,94 грн. штрафних санкцій слід відмовити, тому що позивачем безпідставно не враховано, що відповідачем створено 2 робочих місця для працевлаштування інвалідів і проінформовано про це Чернівецький міський центр зайнятості, тобто в цій частині позову відповідачем виконано вимоги статті 19 Закону.
Частиною 6 статті 20 Закону передбачено, що порядок і терміни сплати підприємствами (об’єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду України соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів затверджується Кабінетом Міністрів України. Так, пунктом 4 Постанови Кабінету Міністрів України № 1767 від 28.12.2001 року передбачено, що штрафні санкції сплачуються підприємствами самостійно не пізніше 15 квітня року, що настає за звітним.
Штрафні санкції до 15.04.2005 року відповідачем не сплачувалися, відповідно ж до частини 2 статті 20 Закону порушення термінів сплати штрафних санкцій тягне за собою нарахування пені із суми недоїмки за кожний день прострочення, включаючи день сплати, в розмірі, передбаченому Законом. Зокрема, Законом № 2602-IV від 31.05.2005 року, який вступив в силу 22.06.2005 року, встановлено розмір пені – 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України за кожний день її прострочення, у зв’язку з чим з відповідача також стягується 1330,55 грн. пені (з 22.06.2005 року по 15.08.205 року – дата подачі позову). У стягненні решти пені слід відмовити через те, що позивачем нараховано пеню з 15.04.2005 року, тоді як закон, який встановив розмір пені, вступив в силу лише 22.06.2005 року.
Відповідно до частини 4 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати з позивача стягненню не підлягають..
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 2, 71, 86, 94, 160-163, 167, 185, 186, п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Позов задовольнити частково.
2.Стягнути з Товариства з обмеженоювідповідальністю “Машзавод” ( м. Чернівці, вул. Прутська, 16, ідентифікаційний код 30045061) на користь Чернівецького обласного відділення Фонду України соціального захисту інвалідів (м. Чернівці, вул. Червоноармійська, 87-Г, ідентифікаційний код 23246436) штрафних санкцій в сумі 80639,60 грн. та 1330,35 грн. пені.
3. Судові витрати не стягувати.
Постанова, набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано.
Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова або ухвала суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення цього строку.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Порядок і строки апеляційного оскарження.
Про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції спочатку подається заява. Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної інстанції викладаються в апеляційній скарзі.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Суддя А.Д. Паскарь