Справа № 2/501/213/2012-ц-22/775/19/2013 головуючий в I інстанції Соболєва І.П. Категорія 5 суддя доповідач Никифоряк Л.П.

__________________________________________________________________

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем У К Р А Ї Н И

09 січня 2013 року апеляційний суд Донецької області в складі:

Головуючого судді Біляєвої О.М.

Суддів Мальованого Ю.М., Никифоряка Л.П.

при секретарі судового засідання Стрижак О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Авдіївського міського суду Донецької області від 31 серпня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та Авдіївської міської ради, за участю третьої особи СГІРФО Авдіївського МВ ГУМВС України в Донецькій області про визнання свідоцтва про право власності на квартиру недійсним, визнання права користування квартирою та права спільної часткової власності на квартиру

та зустрічним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні квартирою та виселення, -

В С Т А Н О В И В:

28 січня 2012 року ОСОБА_4 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з вимогами про визнання за ним права користування квартирою АДРЕСА_1, вказуючи що зазначена квартира видавалась на сім'ю, позивач був основним квартиронаймачем та був постійно зареєстрованим за вказаною адресою, та тільки в 2011 році дізнався про те, що його знято з реєстрації за вказаною адресою без його волі, з огляду на що, вважав що він не втрачав права проживання в спірній квартирі.

В подальшому 26 березня 2012 року ОСОБА_4 уточнив позовні вимоги просив визнати недійсним свідоцтво про право власності на квартиру видане в ході приватизації та просив визнати за ним право спільної часткової власності на квартиру, посилаючись на те, що оскільки його було незаконно знято з реєстрації, приватизація квартири відбулася з порушенням вимог законодавства та його права на участь в приватизації квартири.

З такими вимогами відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не погодилися та звернулися із зустрічним позовом до ОСОБА_4 в якому просили усунути їм як власникам квартири перешкоди в користуванні власністю та просили виселити останнього з квартири, вказуючи що на час приватизації квартири АДРЕСА_1 в ній проживали троє осіб, які і реалізували своє право на приватизацію житла, ОСОБА_4 за вказаною адресою з 1994 року проживав як тимчасовий жилець, який не приймав участі в утриманні житла.

Рішенням Авдіївського міського суду Донецької області від 31 серпня 2012 року позов ОСОБА_4 задоволено, останньому поновлено строк на звернення до суду, визнано право користування квартирою АДРЕСА_1 Донецької області та право реєстрації за цією адресою з 19 січня 1991 року, визнано недійсним свідоцтво про право власності на цю квартиру від 14 червня 2005 року за яким квартира на праві спільної сумісної власності належала ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та визнано право спільної часткової власності на зазначену квартиру за ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3

В задоволені зустрічного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено.

З рішенням суду не погодилися відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які в апеляційній скарзі просили рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_4 та задовольнити зустрічний позов, посилаючись на те, що висновки суду не ґрунтуються на встановлених обставинах, так судом зроблено помилковий висновок, що спірна квартира надавалась за ордером в січні 1986 року саме позивачу ОСОБА_4, з огляду на його інвалідність, та при цьому не враховано що інвалідність позивачу встановлена 23 травня 1991 року, також не враховано що розмір квартири розраховано на сім'ю із чотирьох осіб. Також судом не враховано письмових доказів з приводу того, що ОСОБА_4 проживав у спірній квартирі з 1994 року незаконно без належних правових підстав. Разом з тим, апелянти вважали, що не підтверджені жодним чином висновки суду з приводу того, що ОСОБА_4 сам ніколи не знімався з реєстрації за адресою в квартирі АДРЕСА_1, жодних належних доказів цього не надано, висновки суду зроблено на припущеннях представника позивача, у той же час, судом зовсім не взято до уваги письмових доказів, які вказують на те, що ОСОБА_4 проходив освідчення в 1991 році по місцю знаходження МСЕК у Ворошиловському районі м. Донецька, також за вказаною адресою знаходився на пенсійному обліку та паспорт громадянина України останньому видано саме Ворошиловським РВ УМВС України в Донецькій області, оскільки з 1987 році ОСОБА_4 проживав з другою дружиною в Ворошиловському районі м. Донецька.

Також згідно доводів апеляційної скарги, були відсутні підстави для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними.

Заслухавши доповідача, пояснення позивача ОСОБА_4 та його представника, пояснення представника відповідачів, за відсутності Авдіївської міської ради представник якої просив розглянути справу без нього та за відсутності СГІРФО Авдіївського МВ ГУМВС України в Донецькій області повідомленого про час та місце судового розгляду належним чином, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити за наступних підстав.

Суд першої інстанції задовольнив позов, виходячи з того, що квартиру АДРЕСА_1 було виділено згідно ордеру від 24 січня 1986 року на сімю із чотирьох осіб, та ОСОБА_4 було протиправно без його відома знято з реєстрації за вказаною адресою 19 січня 1991 року у той час коли останній проживав з другою дружиною /з 1986 року по 1992 рік/ за іншою адресою в м. Донецьку, з огляду на що, на час приватизації квартири в ній проживали та були зареєстрованими ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які і прийняли участь в приватизації, та суд виходив з того, що приватизація є нікчемним правочином, оскільки конституційні права ОСОБА_4 було порушено, з огляду на що суд дійшов висновку про те, що свідоцтво про право власності видане в ході приватизації є недійсним, ОСОБА_4 має право користуватися квартирою, бути в ній зареєстрованим, та разом з тим, суд вважав що є всі підстави для визнання спірної квартири спільною частковою власністю ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд визнає, що суд першої інстанції не повно з'ясував обставини у справі, та встановлені судом обставини не доведено належним чином та суд неправильно застосував норми матеріального права.

Задовольняючи позов про визнання за ОСОБА_4 права користування жилим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 суд виходив з того, що останній не втрачав права користування квартирою, однак такі висновки суду протирічать дійсним обставинам та зроблені з порушенням вимог норм матеріального права.

Спірні правовідносини на час їх виникнення 1986 році регулювалися Житловим кодексом УРСР, статтею 58 якого передбачено, що ордер є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Під час розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що квартира АДРЕСА_1 знаходилась у користуванні ОСОБА_4 на підставі ордеру № 74 від 29 січня 1986 року /а.с. 6, 16/ який було видано на сім'ю із чотирьох осіб: квартиронаймача ОСОБА_4, його дружину ОСОБА_1 та синів ОСОБА_2 і ОСОБА_3

Відповідно до положень статті 64 ЖК УРСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення та до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Письмовими доказами підтверджено те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 знаходились у шлюбі з 19 листопада 1970 року по 04 травня 1990 року /а.с. 32/.

Отже, відповідно до положень наведених норм права та згідно до встановлених у справі фактичних обставин особи ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 набули рівних прав користування жилим приміщенням.

Та під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні також чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Та, виходячи із змісту наведеної норми, суд дійшов помилкового висновку про те, що позивач ОСОБА_4 проживав на правах члена сім'ї у спірній квартирі з часу фактичного припинення шлюбних відносин з 1987 року до 1992 року, також суд за відсутності жодних належних та допустимих доказів вважав що останній не змінював свого місця проживання та взагалі не знімався із реєстрації за вказаною адресою. При цьому суд не врахував, що сам ОСОБА_4 не заперечував того, що він в період часу з 1986 року по 1992 рік не користувався спірним жилим приміщенням, змінив місце свого проживання та пішов жити до нової дружини ОСОБА_5 з якою зареєстрував шлюб 22 листопада 1990 року, який на час розгляду справи не розірваний.

Також не являється належним та достатнім доказом щодо постійного місця реєстрації ОСОБА_4 усні пояснення останнього, отримані від представників відповідних органів за його зверненнями, та останнім не надано належних доказів того, що за паспортними даними місце його реєстрації не змінювалося.

Перевіряючи в апеляційному порядку законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, приходить до висновку, що позивачем не було доведено факт набуття ним права користування квартирою АДРЕСА_1, після того, як він змінив місце свого проживання на адресу проживання другої дружини.

При цьому суд першої інстанції не врахував змісту письмового доказу рішення виконавчого комітету Авдіївської міської ради від 24 червня 1992 року «Про зміну договору найму» /а.с. 77, 102-103/ за змістом якого, особовий рахунок на квартиру АДРЕСА_1 було переоформлено з основного квартиронаймача ОСОБА_4 на його бувшу дружину ОСОБА_1 (склад сім'ї 3 чоловіка) у зв'язку із розірванням шлюбу і випискою основного квартиронаймача, в результаті чого саме ОСОБА_1 стала основним квартиронаймачем спірного житла з 24 червня 1992 року.

Про виписку ОСОБА_4 з спірної квартири свідчить також сукупність інших письмових доказів, довідка СГІРФО Авдіївського МВ ГУМВС України в Донецькій області від 15 березня 2012 року /а.с. 20/, відповідь прокуратури м. Авдіївки від 20 червня 2012 року /а.с. 78-79/ які не спростовано жодними іншими доказами.

За змістом ст. 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Згідно з п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Отже під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача, які пояснювали, що ОСОБА_4 що спірна квартира не була позивача місцем постійного проживання, оскільки він проживав та був зареєстрований по місцю проживання нової дружини у Ворошиловському районі м. Донецька. Також судом не перевірено чи було обумовлено угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи.

Та суд першої інстанції зазначені обставини не перевірив, вважав їх встановленими без підтвердження належними та допустимими доказами. Згідно з вимогами статті 60 ЦПК кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, та позивачем не доведено того, що він не змінював свого постійного місця проживання, не переїжджав жити до своєї нової дружини в квартиру за іншою адресою, також жодним чином не спростовані обставини щодо вільного волевиявлення позивача на зміну місця своєї реєстрації, в підтвердження чого свідчить довідка з адресного бюро /а.с. 106/.

Разом з тим, приватизація житлових квартир регулювалася Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 року в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин /надалі Закон/ за яким право на приватизацію квартир (будинків) державного фонду одержують громадяни України, які проживають у цих квартирах /стаття 5 Закону/.

З огляду на що, узгоджуються із положеннями наведеної норми обставини з приводу того, що ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які проживали в квартирі АДРЕСА_1 мали право на її приватизацію.

Разом з тим, судом не враховано, що, є необґрунтованими доводи представника позивача про те, що приватизацією як правочином порушується публічний порядок та приватизація є нікчемною відповідно до ст. 228 ЦК України, та посилання при цьому на те, що зазначений правочин, порушує публічний порядок через те, що приватизація була здійснена та була спрямована на використання всупереч законам власності позивача ОСОБА_4 не знаходять свого підтвердження в ході судового розгляду.

Оскільки при кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України має враховуватись вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією із сторін.

Причому доказом вини може бути вирок суду винесений у кримінальній справі щодо службового злочину, оскільки в даній справі позивач посилався на дії сторін учасників приватизації, які не мають нічого спільного із здійсненням цивільних прав та обов'язків /використання паспорту всупереч волі особи, фальсифікація та підроблення офіційних документів /, з огляду на що позивач на якого покладено обов'язок доказування тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог, жодних належних доказів вини осіб які були сторонами правочину не надав.

З урахуванням наведеного не безспірними є ті умови, на які посилається позивач, що на його думку слугують підставою вважати приватизацію спірної квартири нікчемним правочином та є необхідність встановлення в судовому засіданні таких обставини та умови при вирішенні спору.

Згідно чинного законодавства, нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсності не потрібно рішення суду /ч. 2 ст. 215 ЦК України/.

Із дійсного змісту наведеної норми вбачається, що у випадку нікчемності правочинів виявлення неправомірності дій осіб відбувається шляхом зіставлення правочину і вимог закону, з наявних у справі доказів не можна зробити висновок про їх невідповідність вимогам закону.

Разом з тим, згідно із положеннями частини 2 статті 8 Закону, передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку).

Отже, виходячи із дійсного змісту наведеної норми, повнолітні члени сім'ї ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які постійно проживали в даній квартирі, в письмовій заяві могли висловити свою згоду на передачу квартири у спільну власність.

У той же час, відповідно до чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства спільною сумісною власністю є квартира, передана під час приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність, відповідно до ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду".

У інших випадках спільна власність громадян є частковою, та відповідно до засад цивільного законодавства із змісту наведеної норми вбачається, що у ній закріплена презумпія рівності часток співвласників у праві спільної часткової власності, яка може бути спростована домовленістю сторін.

При цьому судом при визнанні за позивачем ОСОБА_4 права спільної часткової із ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права власності на квартиру АДРЕСА_1 взагалі не з'ясовував чи власники досягли згоди щодо визначення розміру часток у праві кожного з них.

Наведені обставини, щодо визнання права спільної часткової власності за ОСОБА_4 , ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без визначення розміру часток у праві кожного з власників протирічить положенням цивільного законодавства.

Вирішуючи спір, суд не врахував, що приватизація житла здійснювалась на підставі відповідного розпорядження представництва Фонду державного майна України до компетенції якого і віднесено вирішення питання про передачу квартири в спільну часткову власність саме на підставі спільної заяви всіх повнолітніх осіб, які проживали в квартирі за даною адресою, з визначенням часток у праві спільної часткової власності.

Разом з тим, не ґрунтуються на чинному законодавстві висновки суду про право позивача ОСОБА_4 бути зареєстрованим за адресою по місцю знаходження квартири АДРЕСА_1.

У той же час, надані сторонами докази свідчать про те, що ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є власниками квартири на підставі свідоцтва про право власності /а.с. 48/, та у той же час вони не можуть здійснити своє право на користування та розпорядження майном через те, що відповідач займає квартиру без будь-яких на то підстав.

З огляду на викладене, узгоджуються із вимогами чинного законодавства позовні вимоги з приводу того, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користуватися та розпоряджатися своїм майном /ст. 391 Цивільного кодексу України/.

У той же час вирішуючи спір, повно встановлені обставини що свідчать про надуманість вимог позивача ОСОБА_4 щодо набуття ним права проживання в спірній квартирі, оскільки останній не довів в судовому засіданні ті обставини на які він послався як на підставу свої заперечень та належних доказів не надав.

З урахуванням наведеного, встановлені у справі обставини, підтверджені належними доказами дають підстави зробити висновок про обґрунтованість доводів апеляційної скарги, та вирішуючи спір, суд першої інстанції не повно з'ясував обставини у справі, та встановлені судом обставини не доведено належними доказами та суд неправильно застосував норми матеріального права.

При цьому суд виходить з того, що відповідно до ч.1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи у апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Таким чином, доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду та за таких підстав, відповідно до частини 1 статті 309 ЦПК України, колегія апеляційного суду вважає за необхідне задовольнити апеляційну скаргу, рішення суду першої інстанції скасувати, в задоволенні позову ОСОБА_4 відмовити повністю та задовольнити позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 усунути їм як власникам квартири перешкоди в користуванні власністю та виселити ОСОБА_4 з квартири.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, апеляційний суд, -

В И Р І Ш И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Авдіївського міського суду Донецької області від 31 серпня 2012 року скасувати.

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та Авдіївської міської ради про визнання свідоцтва про право власності на квартиру недійсним, визнання права користування квартирою та права спільної часткової власності на квартиру.

Задовольнити зустрічний позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні квартирою та виселення.

Виселити ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 160,95 гривен.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржено протягом двадцяти днів з моменту набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді: