Справа №22-ц-1618/06                                                              Суддя першої інстанції Косяк В.В.

Категорія 13                                                   Суддя-доповідач апеляційного суду Козаченко В.І.

УХВАЛА ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

06 листопада 2006 року колегія судців судової палати в цивільних справах апеляцій­ного суду Миколаївської області у складі:

головуючої                                                                       Буренкової К.О.,

суддів:                                                                Колосовського С.Ю., Козаченка В.І.,

при секретарі судового засідання Гапєєвій Т.В.,

за участю: позивача ОСОБА_1, відповідача ОСОБА_2 та його представника

ОСОБА_3,

розглянувши в відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_4

на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 19 червня 2006 року за позовом ОСОБА_4 та ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним,

ВСТАНОВИЛА:

В червні 2004 року позивачі звернулися до суду з указаним позовом, в якому зазна­чали, що 10 квітня 2003 року вони з відповідачем уклали договір дарування належної їм квартири АДРЕСА_1.

Посилаючись на те, що на час укладення вказаного правочину, вони не усвідомлю­вали значення своїх дій, а тому уклали договір внаслідок тяжких обставин, а також під впливом обману з боку відповідача, позивачі просили суд визнати вказану угоду недійс­ною.

Рішенням Ленінського районного суду від 19 червня 2005 року в задоволенні зазна­ченого позову ОСОБА_1 та ОСОБА_4 відмовлено.

В апеляційній скарзі вони просять рішення скасувати та ухвалити нове, яким задово­льнити їх позов. При цьому позивачі посилаються на порушення місцевим судом при ух­валенні оскаржуваного рішення норм матеріального права.

Вислухавши суддю - доповідача, пояснення сторін, дослідивши надані докази та пе­ревіривши законність і обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів апеля­ційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апе­ляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Суд першої інстанції в межах заявлених позовних вимог повно та всебічно дослідив обставини справи, дав належну оцінку доказами, які надали сторони, і дійшов правильно­го висновку, що, відповідно до ст. 57 ЦК України 1963 року, який діяв на час укладення оспорюваного договору, угода, укладена внаслідок обману, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обста­вин, може бути визнана недійсною лише при доведеності фактів обману або збігу тяжких для стони обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням сторони по договору.

Відповідно до роз'яснень, викладених в п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року (з наступними змінами і доповненнями) "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" під обманом в таких випадках слід ро­зуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, які мають істотне значення для угоди, що укладається.

Збігом тяжких обставин слід вважати такий майновий або особистий стан громадя­нина чи його близьких (крайня нужденність, хвороба, тощо), які примусили укласти угоду на вкрай невигідних для нього умовах.

З матеріалів справи вбачається, що 10 квітня 2003 року позивачі подарували своєму онукові, відповідачу по справі, спірну квартиру без яких-небудь застережень.

Вказана угода в той же день була посвідчена ОСОБА_5, приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу. При цьому дарителі гарантували, що вка­зана квартира під забороною не перебуває, судового спору щодо неї немає.

До того ж, ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 24 лютого 2004 ро­ку, якою залишене без змін рішенням Ленінського районного суду від 18 грудня 2003 року про відмову в задоволенні позову позивачів до відповідача про визнання недійсною тієї ж угоди, але з підстав, передбачених ст. ст. 56, 58 ЦК України 1963 року, встановлено, що позивачі розуміли, що укладають договір дарування квартири АДРЕСА_1, проте надіялись на продовження допомоги з боку відповідача, хоча які-небудь конкре­тні зобов'язання останнього обумовлені не були.

За таких обставин місцевий суд вірно встановив відсутність в даному випадку під­став, передбачених ст. 57 ЦК України 1963 року, для визнання недійсним оспорюваного договору дарування квартири. В зв'язку з чим, обґрунтовано відмовив позивачам в задово­ленні вказаного позову.

Оскільки рішення районного суду ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, то підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 307, 308, 309, 313-315 ЦПК України року, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_4 від­хилити, а рішення Ленінського районного суду від 19 червня 2006 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців.