Судове рішення #26825962

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

_____________________________________________________________________

Справа №: 22-ц/0190/8222/2012Головуючий суду першої інстанції:Паніна П.Є.

Доповідач суду апеляційної інстанції:Кірюхіна М. А.


РІШЕННЯ


"05" грудня 2012 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:


Головуючого суддіКірюхіної М.А.,

СуддівРуснак А.П., Берзіньш В.С.,

При секретаріПостіковій О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа: Донська сільська рада Сімферопольського району АР Крим, про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6, третя особа: Донська сільська рада Сімферопольського району АР Крим, про визнання права власності на нерухоме майно,

за апеляційними скаргами ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на рішення Сімферопольського районного суду АР Крим від 23 жовтня 2012 року,


ВСТАНОВИЛА:

У липні 2012 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Позовні вимоги мотивовані тим, що йому на праві приватної власності належить житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1. В липні 2005 року він дозволив відповідачу ОСОБА_7 проживати та зареєструватися в спірному будинку шляхом видачі довіреності строком на 1 рік. За домовленістю відповідачі повинні були привести вищевказаний будинок за 1 рік у належний технічний стан, після чого сторони мали намір укласти договір купівлі-продажу. Строк дії довіреності закінчився, сторони договір купівлі-продажу не уклали, але відповідачі вважають, що вони мають право на спірне житло, проте позивач просить суду визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком.

Заявлений до неї позов ОСОБА_7 не визнала та звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6 про визнання права власності на нерухоме майно.Позов обґрунтований тим, що спірний житловий будинок вона фактично купувала у попереднього власника ОСОБА_9, яка придбала його у ОСОБА_6, але угоди не були оформленні належним чином, у зв'язку з чим просить визнати за нею право власності на домоволодіння з земельною ділянкою площею 0,15 га за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Сімферопольського районного суду АР Крим від 23 жовтня 2012 року позов ОСОБА_6 задоволено. Визнано ОСОБА_7 такою, що втратила право користування жилим приміщенням - житловим будинком АДРЕСА_1. Визнано ОСОБА_8 таким, що втратив право користування жилим приміщенням - житловим будинком АДРЕСА_1. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

На вказане судове рішення ОСОБА_8 та ОСОБА_7 подали апеляційні скарги, в яких ставлять питання про його скасування , як незаконного та ухваленого з порушенням норм матеріального та процесуального права, по висновкам, які не відповідають обставинам справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, що з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_7 є необґрунтованою і не підлягає задоволенню, а апеляційну скаргу ОСОБА_8 слід задовольнити частково з наступних підстав.

Згідно з ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав у відповідачів для подальшого користування належним позивачеві на праві власності будинком.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову про визнання права власності на жилий будинок, суд першої інстанції виходив з того, що договору купівлі - продажу спірного будинку між сторонами не укладалося, а посилання позивачки на набуття права власності на зазначений будинок за укладеним між нею та іншою особою, яка не є власницею будинку, договору міни не ґрунтуються на законі.

З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів, оскільки вони відповідають матеріалам справи і вимогам закону.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, позивачеві ОСОБА_6 на праві власності належить жилий будинок АДРЕСА_1, що підтверджується відповідним свідоцтвом про право власності.

03 липня 2005 року ОСОБА_6 видана довіреність, якою він уповноважив ОСОБА_7 вести від його імені всі справи, що пов'язані з управлінням та розпорядженням належним йому будинком по АДРЕСА_1, у тому числі дозволена реєстрація проживання відповідачів у будинку, виготовлення технічної документації та відчуження зазначеного домоволодіння. Строк дії довіреності - до 03 липня 2006 року.

28 січня 2006 року ОСОБА_8 та ОСОБА_7 зареєстрували своє місце проживання у зазначеному будинку.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів.

Звертаючись до суду з вимогами про визнання права власності, позивачка за зустрічним позовом ОСОБА_7 обґрунтовувала вимоги тим, що право власності вона набула за договором міни жилого будинку на квартиру (кімнату), укладеного 19 травня 2005 року між нею та ОСОБА_9, яка купила жилий будинок в АДРЕСА_1 у ОСОБА_6, про що останнім видана довіреність на право розпорядження.

Судом першої інстанції зроблені правильні висновки, що зазначені договори є нікчемними, оскільки ані договір купівлі - продажу, ані договір міни не укладено у відповідності до приписів ст. 657, 716 ЦК України - у нотаріальному порядку, а відтак не породжують жодних прав та обов'язків, зокрема й виникнення права власності на нерухоме майно.

Зважаючи на викладене, колегія суддів відхиляє доводи апеляційних скарг ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про припинення права власності ОСОБА_6 на спірний жилий будинок у 2001 році, коли він, за їх твердженнями, продав будинок ОСОБА_9, оскільки ці доводи ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального закону.

Відповідно ст. 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Ст. 150 Житлового кодексу України передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що відповідачі своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрували 28 січня 2006 року на підставі виданої ОСОБА_6 довіреності на право управління та розпорядження належним йому жилим будинком.

При апеляційному перегляді справи, відповідач ОСОБА_8, який одночасно є представником відповідачки ОСОБА_7 пояснив, що вони ніколи не проживали у спірному будинку, використовували його лише для зберігання інвентаря, а зареєструвалися за даною адресою як майбутні власники будинку, враховуючи домовленість про його покупку.

Оскільки ані договору купівлі - продажу будинку, ані договору міни між сторонами по справі не укладено, то у відповідачів відсутні правові підстави для проживання у ньому або користування будинком в інший спосіб як у власників житла.

Судом також правильно встановлено, що власником будинку ніколи не укладалося з відповідачами договорів найму чи оренди жилого будинку, тому у відповідачів відсутні й такі підстави для проживання або користування будинком.

Не є відповідачі й членами сім'ї ОСОБА_6 Інших підстав для проживання відповідачів у спірному будинку також немає.

Встановивши відсутність підстав для проживання ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у будинку за адресою: АДРЕСА_1, суд дійшов правильних висновків про визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням у ньому.

Апеляційні скарги не містять доводів щодо існування у відповідачів права користування жилим приміщенням, крім тих, що вони вважають ОСОБА_7 особою, яка набула право власності на жилий будинок. Оскільки ці доводи є хибними, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм закону, що регулюють укладення правочинів щодо нерухомого майна, то колегія суддів їх відхиляє.

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що суд повно з'ясував обставини справи, дав належну оцінку всім наявним в справі доказам згідно зі ст.212 ЦПК України і ухвалив рішення по суті первісного та зустрічного позовів з додержанням вимог матеріального та процесуального права, що згідно зі ст.308 є підставою для відхилення апеляційних скарг та залишення рішення без змін.

Разом з тим, колегія суддів приймає до уваги доводи апеляційної скарги ОСОБА_8 про звільнення його від сплати судового збору як інваліда другої групи з огляду на таке.

Так, п.1.9 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що від сплати судового збору звільняються інваліди 1 та 2 груп. З аналізу ст. 5 Закону «Про судовий збір» слідує, що за даним пунктом інваліди звільняються від оплати судового збору не лише при пред'явленні позову, а й при розподілі судових витрат.

Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 309 ЦПК України порушення або неправильне застосування норм процесуального права є підставою для скасування рішення.

Виходячи з наведеного та керуючись статтями 303,304, 307,308,309, 314, 316, 324, 325 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах,


ВИРІШИЛА:


Апеляційну скаргу ОСОБА_7 відхилити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково.

Рішення Сімферопольського районного суду АР Крим від 23 жовтня 2012 року скасувати в частині стягнення судового збору з ОСОБА_8.

В іншій частині це ж рішення залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржено безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.


Судді: Кірюхіна М.А. Берзіньш В.С. Руснак А.П.



Коментарі
Коментарі відсутні
Потрібна автентифікація

Потріблно залогінитись, щоб коментувати

Логін Реєстрація