Справа №1490/1966/12 23.04.2012 23.04.2012 23.04.2012
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа №22-ц/1490/1355/12 Головуючий у 1-й інстанції Спінчевська Н.А.
Категорія 5 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.
Ухвала
Іменем України
23 квітня 2012 року місто Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:
головуючого - Лисенко П.П.,
суддів: Локтіонової О.В., Серебрякової Т.В.,
з секретарем судового засідання Богуславською О.М.,
за участі: позивача ОСОБА_2, її представника ОСОБА_3,
відповідача ОСОБА_4, його представника ОСОБА_5,
переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 16 березня 2012 року, ухваленого за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права власності на частку квартири та виключення її зі спадкового майна, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Друга Миколаївська державна нотаріальна контора Миколаївської області, -
ВСТАНОВИЛА:
17 серпня 2011 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вищезазначеними позовними вимогами, посилаючись на те, що з серпня 2002 року по червень 2011 року вона проживала однією сім'єю з ОСОБА_7. За цей час за спільні кошти вони придбали квартиру АДРЕСА_1 але право власності на обумовлену квартиру оформили лише на ім'я ОСОБА_7
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер. Після його смерті відкрилась спадщина, до складу якої увійшла придбана ними квартира. Спадщину прийняв син спадкодавця, шляхом звернення до приватного нотаріусу з письмовою заявою про прийняття спадщини.
Посилаючись на вказані обставини, позивачка просила задовольнити позов в повному обсязі, встановити факт проживання однією сім'єю з ОСОБА_7, визнати вказану квартиру об'єктом права спільної сумісної власності, визнати за нею право власності на 1\2 частку квартири та виключити 1\2 частку обумовленої квартири зі спадкового майна після смерті ОСОБА_7
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 16 березня 2012 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачка просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на те, що суд першої інстанції дав невірну оцінку наданим по справі доказам.
Колегія суддів заслухавши суддю-доповідача, дослідивши надані сторонами докази та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судовим розглядом було встановлено, що власність на ім'я ОСОБА_7 була придбана в травні 2003 року, а тому згідно з приписами ст.5 ЦК України, п.4 Прикінцевих та перехідних положень цього кодексу, норм розділу VII Прикінцеві положення СК України, при вирішенні спору застосуванню підлягали норми матеріального права, що діяли на момент придбання власності, оскільки відповідно до ч.1 ст.58 Конституції України закони та інші нормативно - правові акти не мають зворотної дії у часі.
Нормами законодавства, яке діяло на час придбання спірного майна, передбачалось, що спільною сумісною власністю є майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст.16 Закону України «Про власність», ст.22 КпШС України); майно придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної праці, коли укладеною між ними письмовою угодою, визначено, що воно є спільною сумісною власністю (ч.1 ст.17, ст.18, ч.2 ст.17 Закону України «Про власність»), квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст.8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду").
Отже, спірні правовідносини щодо купівлі-продажу спірної квартири мали місце під час дії КпШС України, яким правовідносини жінки та чоловіка, що проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі, щодо права на майно, набуте ними за час спільного проживання, як належне їм на праві спільної сумісної власності, не були врегульовані.
Захист же прав таких осіб щодо майна, набутого до набрання з 01 січня 2004 року чинності СК України, був врегульований Законом України «Про власність» та ст.ст.112,113 ЦК Української РСР від 18 липня 1963 року.
За їх змістом майно, придбане внаслідок спільної праці особами, які перебували у фактичних шлюбних стосунках і жили однією сім'єю є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. За наявності такої угоди спори про поділ майна вирішуються з урахуванням її умов. Якщо ж така угода не укладалася, то частка кожного учасника у спільному майні визначається виходячи із розміру його внеску особистою працею та грошовими коштами в створенні цього майна.
Оскільки праця є основою створення і примноження власності громадян, розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається ступенем його трудової участі, якщо інше не випливає із законодавства України (п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»).
Враховуючи, що ОСОБА_2 в шлюбі з ОСОБА_7 не перебувала, переконливих доказів, які підтверджували б факт вкладання сумісної праці чи сумісних коштів у придбання спірної квартири суду не надала, тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання права власності на квартиру.
Доводи позивачки про те, що судом не розглянуті вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю, не приймаються до уваги, оскільки з мотивувальний частини рішення вбачається, що дане питання було предметом судового дослідження та в контексті даного позову така вимога не є самостійним способом захисту, а є підґрунтям для вирішення майнового спору.
Так, за змістом ст.256 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Тобто, суд вправі задовольняти заяви про встановлення факту, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки.
ОСОБА_2 просила встановити факт проживання однією сім'єю з ОСОБА_7 для підтвердження свого права на 1\2 частку спірної кварти. Відмовляючи позивачці у задоволенні вимог про її право на частку квартири, суд першої інстанції правильно встановив, що встановлення такого факту не має правого значення для вирішення вказаного спору та не створює для позивачки ніяких юридичних наслідків, оскільки спільне проживання та ведення спільного господарства само по собі без реєстрації шлюбу не було до 01 січня 2004 року достатньої підставою для визнання майна, придбаного сторонами за цей час, спільним.
Колегія суддів також погоджується з висновком суду щодо вимог про виключення Ѕ частки зі складу спадщини, виходячи з наступного.
Згідно зі ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до змісту ст.ст. 11,15 ЦК України цивільні права і обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на цивільний захист.
Захист цивільних справ - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способом захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік матеріально-правових способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений ст.16 ЦК України. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, тому суд першої інстанції вірно визначився з тим, що вимоги позивачки про виключення частки майна зі складу спадщини не підлягають задоволенню, оскільки такий спосіб захисту не передбачений законодавством.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглянувши спір в межах заявлених позовних вимог, повно та всебічно дослідив обставини справи, належно оцінив надані сторонами докази й дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
За таких обставин, рішення суду є законним і обґрунтованим, а апеляційна скарга в межах її доводів, на підставі ст.308 ЦПК України, не підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст.303,308,313,315 ЦПК України, колегія суддів, -
УХВАЛИЛА :
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, а рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 16 березня 2012 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.
Головуючий: Судді: