УХВАЛА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Справа №: 22-ц/0190/6840/2012Головуючий суду першої інстанції:Малухін В.В.

Доповідач суду апеляційної інстанції:Харченко І. О.

"27" листопада 2012 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:

Головуючого суддіХарченко І.О.

СуддівЛюбобратцева Н.І. Філатова Є.В.

При секретаріПостіковій О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовом Відділу з питань міжнародних відносин та депортованих громадян до ОСОБА_1, ОСОБА_2 ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням та виселення,

за апеляційними скаргами представника Відділу з питань міжнародних відносин та депортованих громадян за довіреністю - ОСОБА_5, ОСОБА_4 на рішення Центрального районного суду міста Сімферополя Автономної Республіки Крим від 16 серпня 2012 року, -

в с т а н о в и л а:

30 січня 2012 року Відділ з питань міжнародних відносин та депортованих громадян Сімферопольської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 малолітньої ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням та виселення. Вимоги мотивовані тим, що 27 січня 1999 року ОСОБА_1 разом з матір'ю ОСОБА_6 була надана квартира АДРЕСА_1, яка складається з двох кімнат. У подальшому ОСОБА_6 була знята з реєстраційного обліку, у зв'язку зі смертю. У 2009 році ОСОБА_1 зареєстрував шлюб з ОСОБА_2, яка з дитиною також вселилась у зазначену квартиру. Рішенням Центрального районного суду міста Сімферополя від 08.12.2010 року вони були виселені із кімнати, площею 17,6 кв.м. квартири АДРЕСА_1 Дане рішення суду не виконано. У грудні 2011 року в зазначену кімнату була вселена ОСОБА_4 З пояснень ОСОБА_4 та сусідів стало відомо, що відповідачі у спірній кімнаті не проживають, але здають її квартирантам. Просили зобов'язати відповідачів усунути перешкоди позивачу у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів з даної квартири.

Рішенням Центрального районного суду міста Сімферополя Автономної Республіки Крим від 16 серпня 2012 року у задоволенні позовних вимог Відділу з питань міжнародних відносин та депортованих громадян Сімферопольської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2 малолітньої ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням та виселення, відмовлено.

Не погодившись з таким рішенням суду представник Відділу з питань міжнародних відносин та депортованих громадян Сімферопольської міської ради - ОСОБА_5 що діє на підставі довіреності, подала апеляційну скаргу.

В апеляційній скарзі ставить питання про скасування рішення Центрального районного суду міста Сімферополя Автономної Республіки Крим від 16 серпня 2012 року, як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права та ухвалення нового, яким позов задовольнити у повному обсязі. Порушення, на думку апелянта, полягають в тому, що, спірна квартира знаходиться в оперативному управлінні відділу з питань міжнаціональних відносин та депортованих громадян Сімферопольської міської ради. Відповідачі у даній квартирі проживали тимчасово. На сьогодні відповідачі у квартирі не проживають, але дозволили там проживати квартирантам.

З зазначеним рішенням також не погодилась третя особа - ОСОБА_4, та подала апеляційну скаргу, у якій ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції, як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт зазначає, що дане рішення суду порушує її права, а саме просить звернути увагу суду на те, що у спірну квартиру вона була вселена, ще на момент дії рішення суду першої інстанції, після примусового виселення ОСОБА_1 з даної квартири. Рішення суду апеляційної інстанції, на котре звертає увагу суддя першої інстанції, прийнято вже після її вселення. Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що спірна квартира віднесена до фонду житла для тимчасового проживання управління з питань міжнаціональних відносин та депортованих громадян Сімферопольського міськвиконкому, та була виділена ОСОБА_1 для тимчасового проживання, однак ОСОБА_1 в порушення цього здавав житло наймачам за грошові кошти.

Частиною 2 статті 305 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта ОСОБА_4 - ОСОБА_7 дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в межах вимог статті 303 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є необґрунтованою і підлягає відхиленню з наступних підстав.

Згідно зі статтею 3, 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач ОСОБА_1 вселений у спірну квартиру на законних підставах, але позбавлений можливості проживати в квартирі, оскільки іншу кімнату займає стороння для нього особа - ОСОБА_4 що є поважною причиною, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Такі висновки суду відповідають фактичним обставинам справи та ґрунтуються на законі.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами цивільної справи підтверджено, що рішенням Сімферопольської міської ради від 23.10.1998 року за № 1511 квартира АДРЕСА_1 віднесена до відселенчеського фонду Управління з питань міжнаціональних відносин та депортованих громадян Сімферопольської міської ради.

На підставі ордеру № 1 від 17.01.1999 року у зазначену квартиру були вселені ОСОБА_6 із сином ОСОБА_1 Був укладений договір найму житлового приміщення та відкрито особовий рахунок. 29 листопада 2007 року ОСОБА_6 була виписана з квартири у зв'язку зі смертю.

Рішенням Сімферопольської міської ради від 30.12.2009 року № 3629 статус спірної квартири як відселенчеського фонду управління скасовано. Квартиру визнано фондом житла для тимчасового проживання депортованих громадян управління з питань міжнаціональних відносин та депортованих громадян, з правом реєстрації.

У 2011 році у кімнату, площею 17,6 кв.м. зазначеної квартири була вселена ОСОБА_4

Відділ з питань міжнародних відносин та депортованих громадян звернувся до суду з вимогами про визнання втратившим право користування квартирою АДРЕСА_1 ОСОБА_1, зобов'язання його та ОСОБА_2 разом з її малолітньою донькою усунути перешкоди Відділу з питань міжнаціональних відношень та депортованих громадян Сімферопольської міської ради в користуванні квартирою АДРЕСА_1, шляхом звільнення цієї квартири.

Відповідно до частини 3 статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до норм частини 4 статті 9, статті 109 Житлового кодексу України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

З позовних вимог вбачається, що позивач ставить перед судом питання щодо визнання ОСОБА_1 втратившим права користування квартирою АДРЕСА_1 але з яких правових підстав, передбачених законом, в позові не вказано. В той час як чинний Житловий кодекс України встановлює можливість визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням лише з двох підстав: тимчасова відсутність наймача або членів його сім'ї протягом шести місяців (стаття 71 цього Кодексу) та вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне місце проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому же населеному пункті (стаття 107 цього Кодексу). Але у всякому разі визнання осіб такими, що втратили право користування житлом припускає вибуття цих осіб із спірного житлового приміщення.

Але зазначені обставини не доведені та не обґрунтовані, а тому у суду першої інстанції не було правових підстав для задоволення таких вимог позивача.

Обґрунтовуючи підставність позову Відділ з питань міжнародних відносин та депортованих громадян Сімферопольської міської ради, посилався на приписи статей 109, 116, 132-2 Житлового кодексу України та статей 387, 391 Цивільного кодексу України. Саме з таких підстав відповідачі, на його думку, підлягають виселенню зі спірної квартири без надання іншого жилого приміщення.

В той же час, Положення статей 319, 321 Цивільного кодексу України передбачають обов'язок власника (уповноваженного власником особою або органом) використовувати своє право, не порушуючи при цьому вимоги закону, права й інтереси інших осіб та здійснення захисту свого права в порядку, передбаченому законом.

Захист своїх прав користування спірною квартирою позивачем в обраний ним спосіб шляхом задоволення негаторного позову відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України не можна визнати обґрунтованим, оскільки зазначена норма не є самостійною підставою для виселення особи з належного власнику будинку (квартири), ураховуючи, що правовідносини щодо користування жилим приміщенням регулюються нормами Житлового кодексу України та відповідними нормами Цивільного кодексу України.

Згідно з вимогами статті 109 Житлового кодексу УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Виселення згідно із частиною першою статті 116 Житлового кодексу України може мати місце, якщо наймач, члени його сім'ї або іншим особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушеним правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу власника або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Отже, для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів.

Під заходами впливу мається на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.

Разом з тим, матеріали справи не містять жодного доказу та обґрунтування які б давали право позивачу вимагати усунення перешкод у здійсненні ними права користування та розпорядженням спірною квартирою з боку ОСОБА_2 та її малолітньої доньки ОСОБА_3, шляхом їх виселення без надана іншого жилого приміщення на підставі вимог статей 109 та 116 Житлового кодексу України.

Крім того, з тексту позовної заяви (аркуш справи 49), тексту апеляційної скарги (аркуш справи 121) вбачається, що ці відповідачі у спірній квартирі взагалі не проживають. Тобто, позивач не довів, а навпаки, спростував свої доводи, щодо самовільного зайняття ОСОБА_2 та її малолітньою донькою ОСОБА_3, спірної квартири, що могло б бути підставою для їх виселення в судовому порядку без надання іншого житла.

Свої позовні вимоги позивач також обґрунтував посиланням на статтю 132-2 Житлового кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 132-1 Житлового кодексу України до жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відносяться жилі приміщення, пристосовані для тимчасового проживання громадян, які не мають або втратили постійне місце проживання.

Частиною 3 статті 132-2 Житлового кодексу України передбачено, що громадян, яким надане приміщення з фондів житла для тимчасового проживання, не мають права приватизувати, обмінювати та здійснювати поділ цього житлового приміщення, здавати його в піднайом або вселяти в нього інших мешканців.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 422 "Про затвердження порядку формування фондів житла для тимчасового проживання та порядку надання і користування житловими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання", громадяни, яким надане житлове приміщення з фондів житла для тимчасового проживання, не мають права приватизувати, обмінювати та здійснювати розподіл такого приміщення, здавати його в піднайом або вселяти до нього інших громадян.

Посилання на такі вимоги та приписи закону з боку позивача також є необґрунтованими, оскільки як вже зазначалося раніше, з тексту позовних вимог вбачається, що дружина ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та її малолітня донька ОСОБА_3 у спірній квартирі АДРЕСА_1 не проживають (аркуш справи 49). Факт здачі спірної квартири відповідачем ОСОБА_1 квартирантам не підтверджений належними та допустимими доказами (пояснення в суді свідками, актами тощо). Не можна вважати такими доказами письмові пояснення на адресу позивача громадян, особи яких не посвідчена, факти викладені в таких записках не доведені тощо.

Тобто, позивачем не надано доказів суду першої інстанції, не доведено апеляційній інстанції про порушення ОСОБА_1 приписів статті 132-2 Житлового кодексу України, а саме - вселення сторонніх осіб у спірну квартиру, здавання її квартирі в піднайом тощо.

Посилання позивача на наявність у відповідача ОСОБА_1 заборгованості по комунальним платежам, за електроенергію тощо, не є самостійною підставою для визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою та/або виселення його з неї згідно статей 109, 116 Житлового кодексу Україні, а лише підставою для звернення уповноважених осіб до суду про стягнення такої заборгованості.

Відповідно із частинами 3, 4 статті 212 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно з вимогами статей 10, 11, 60 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог, зазначених та доведених ним обставин.

Проаналізувавши вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про відмову в задоволені заявлених вимог позивача.

Додаткових доказів, які б спростовували правильність висновків суду першої інстанції, апелянтом суду апеляційної інстанції не надано.

Що стосується інших доводів апеляційної скарги щодо порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, то колегія суддів вважає, що вони є необґрунтованими, зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та особистого тлумачення апелянтами норм права, висновків суду вони не спростовують, а тому не можуть бути прийняті до уваги. У зв'язку з зазначеним оскаржуване рішення не може бути скасовано чи змінено по суті, оскільки постановлено з дотримання вимог матеріального та процесуального права.

Згідно зі статтею 308 Цивільного процесуального кодексу України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 303, 304, 305, 307, 308, 313-315, 324-325 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим -

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу представника Відділу з питань міжнародних відносин та депортованих громадян - ОСОБА_5, діючої на підставі довіреності, - відхилити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Центрального районного суду міста Сімферополя Автономної Республіки Крим від 16 серпня 2012 року залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів.

Судді: І.О.Харченко Н.І.Любобратцева Є.Ф.Філатова