ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

          

04 липня 2006 р.

№ 35/375

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. –головуючий, судді Джунь В.В. і Львов Б.Ю.,

розглянувши касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю підприємства “СпецМонтажСнаб”, м. Дніпропетровськ,

на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27.02.2006

зі справи № 35/375

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю підприємства “СпецМонтажСнаб” (далі –Підприємство)

до відкритого акціонерного товариства “Дніпропетровський металургійний завод ім. Петровського” (далі –Товариство)

про стягнення 645 214,57 грн.,

за участю представників сторін:

позивача –Макарищева Д.А.,

відповідача –Дятченко Г.О.,

з оголошенням у судовому засіданні перерви з 20.06.2006 до 04.07.2006,

ВСТАНОВИВ:

Підприємство звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовом про стягнення з відповідача 3 % річних у сумі 136 281,05 грн. та 508 933,52 грн. втрат від інфляції, а всього 645 214,57 грн.

Рішенням названого суду від 29.11.2005 (суддя Широбокова Л.П.) позов задоволено частково: з відповідача стягнуто 507 883,83 грн. інфляційних втрат та 3% річних у сумі 132 647,15 грн.; в іншій частині позову відмовлено. Прийняте судом рішення мотивовано необхідністю задоволення вимог Підприємства щодо стягнення поточної заборгованості з урахуванням строку позовної давності.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27.02.2006 (колегія суддів у складі: Крутовських В.І. - головуючий, судді Дмитренко А.К., Прокопенко А.Є.) рішення місцевого суду зі справи змінено та в позові відмовлено. Постанову апеляційного суду мотивовано спливом строку позовної давності до основної вимоги (стосовно стягнення основного боргу) та відсутністю підстав для нарахування в даному випадку інфляційних втрат і 3% річних через відсутність у відповідача грошових зобов’язань (мало місце звернення стягнення на майно як спосіб задоволення вимог кредитора).

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Підприємство просить постанову апеляційного суду скасувати через неправильне застосуванням норм матеріального та процесуального права і залишити в силі рішення місцевого суду.

Відзив на касаційну скаргу не находив.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Заяву Підприємства про відмову від касаційної скарги судом касаційної інстанції залишено без розгляду через її відкликання скаржником.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши представників сторін, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Місцевим господарським судом встановлено, що:

- рішенням арбітражного суду Дніпропетровської області від 16.11.2000 зі справи № 10-243 на користь позивача звернуто стягнення на майно відповідача на суму боргу –1 512 533,89 грн.;

- зазначеним рішенням суду від 16.11.2000 встановлено, що Товариство у відповіді на претензію від 24.02.2000 № 250/2-43 визнало заборгованість у сумі 1 512 533,89 грн. перед Підприємством, що утворилася за поставлену електроенергію та послуги з водопостачання, але борг не сплатило в зв'язку з відсутністю коштів;

- 19.03.2001 щодо  відповідача  порушено  справу  про  банкрутство № Б/15/118/01 та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів і на цей час проводиться процедура санації (ухвали суду від 24.12.2003, 23.12.2004);

- вимоги позивача щодо стягнення боргу в сумі 1 512 533,89 грн. та держмита в сумі 1 700 грн. включені до реєстру вимог кредиторів (повідомлення від 05.06.2001 № 118/01-68);

- на час розгляду даної справи рішення арбітражного суду Дніпропетровської області від 16.11.2000 зі справи № 10-243 не виконано, заборгованість не сплачена;

- Підприємство з даним позовом звернулося до суду 30.09.2005 та просило стягнути кошти за період з 01.09.2002 по 31.08.2005;

- за період з вересня 2002 року по серпень 2005 року втрати Підприємства від інфляції становили 507 883,83 грн., а 3% річних за період прострочення з 30.09.2002 по 30.08.2005 –132 647,15 грн.;

- у частині стягнення 3 % річних за період з 01.09.2002 по 29.09.2002 позивачем з урахуванням дати подання позову пропущено строк позовної давності.

Апеляційним господарським судом додатково встановлено, що основний борг Товариства перед позивачем виник у 1998 році.

Причиною даного спору є питання про наявність підстав для стягнення на користь Підприємства 3 % річних та втрат від інфляції.

Відповідно до абзацу четвертого частини четвертої статті 12 Закону України від 14.05.1992 № 2343-XII “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (далі –Закон   № 2343) протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань.

Згідно з абзацом сьомим статті 1 Закону № 2343 грошове зобов'язання - це зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України.

Такі підстави передбачені, зокрема, статтею 214 Цивільного кодексу Української РСР (далі –ЦК УРСР) та частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі –ЦК України), згідно з якими боржник, що прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Враховуючи викладене, інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних входять до складу грошового зобов'язання, як його визначено у статті 1 Закону № 2343, тоді як дія мораторію, передбаченого абзацом четвертим частини четвертої статті 12 цього Закону, на них не поширюється.

Таку правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 17.01.2006 зі справи № 11/690 та інших, а також у листі Верховного Суду України від 15.07.2005 № 3.2-2005.

Водночас звернення стягнення на майно боржника внаслідок відсутності у нього коштів не змінює характеру фактичних взаємовідносин сторін та не позбавляє наявне зобов’язання ознак грошового зобов’язання, а тому інший висновок апеляційного суду з цього приводу є помилковим.

Разом з тим відповідно до статей 71, 84 ЦК УРСР і статей 257, 266 ЦК України: загальний строк для захисту права за  позовом  особи,  право якої порушено (позовна давність), встановлюється тривалістю в три роки; з закінченням строку позовної давності по головній вимозі вважається, що строк позовної давності минув і по додатковій вимозі.

Статтями 76, 78 –79 ЦК УРСР і статтями 260 –265 ЦК України визначено правила обчислення позовної давності (початок перебігу, його зупинення та переривання).

При цьому частиною третьою статті 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Проте суд апеляційної інстанції, встановивши факт виникнення основного боргу в 1998 році, питання перебігу позовної давності не дослідив, як й не встановив факт подання відповідної заяви зацікавленою стороною (що є обов’язковим у разі необхідності застосування приписів ЦК України). Місцевим господарським судом ці питання також не з’ясовано.

Отже, місцевий та апеляційний господарські суди припустилися неправильного застосування приписів частини першої статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до частини першої статті 11110 ГПК України є підставою для скасування судових рішень зі справи.

Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене справа має бути передана на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну  правову оцінку і вирішити спір відповідно до вимог закону.

Керуючись статтями 1117, 1119 –11112 ГПК України, Вищий господарський суд України  

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю підприємства “СпецМонтажСнаб” задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 29.11.2005 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27.02.2006 зі справи № 35/375 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області.

 

Суддя                 В. Селіваненко

Суддя               В. Джунь

Суддя                                                                                               Б.Львов