АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/490/10989/12 Справа № 2/401/1810/12 Головуючий у 1 й інстанції - Спаї В.В. Доповідач - Кочкова Н.О.

Категорія

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 листопада 2012 року Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі:

Головуючої - судді Кочкової Н.О.,

суддів - Кіктенко Л.М., Петешенкової М.Ю.,

при секретарі - Сичевській А.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та голови Амур-Нижньодніпровської районної у м. Дніпропетровську ради в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2012 року за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «ОТП банк», треті особи орган опіки та піклування Амур-Нижньодніпровської районної у м. Дніпропетровську ради, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про визнання договорів недійсними, зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2012 року у задоволенні позовних вимог -відмовлено (а.с.108-115).

В апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом норм матеріального права, ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про задоволення його позовних вимог в повному обсязі (а.с.117-119).

В апеляційній скарзі голова АНД районної у м. Дніпропетровську ради, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 в повному обсязі (а.с.132-134).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом 1 інстанції встановлено, що 26 травня 2008 року між позивачем та ПАТ «ОТП Банк»було укладено кредитний договір № МL-301/228/2008, відповідно до умов договору банк надав ОСОБА_2 кредит у сумі 57 400 швейцарських франків з кінцевим терміном повернення 26 травня 2023 року. Відповідно до п.5 частини 1 та п.1.3.2 частини 2 договору в день його укладання також був укладений іпотечний договір, за умовами якого позивач передав ЗАО «ОТП Банк» в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Як передбачалося п.1.11.1 частини 2 договору, сплата суми кредиту та відстоків повинна була здійснюватися позивачем у валюті кредиту. Відповідач свої зобов'язання за кредитним договором виконав в повному обсязі, а позивачем за період з 26 травня 2008 року по поточний час сплачена грошова сума у швейцарських франках, що еквівалентна 176 815 грн. 46 коп.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд послався на те, що отримуючи кредит в іноземній валюті, позивач не вимагав зміни валюти кредитування, порядку та строків виплати кредиту, не вважав кредитний договір недійсним.

Вказані висновки зроблені судом без порушення норм матеріального та процесуального права, оскільки згідно із ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти позичальнику в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно ч. 1-3, 5, ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Позивач як на підставу для визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними посилався на відсутність у сторін договору на момент його укладення індивідуальної ліцензії Національного банку України, яка передбачена пп. «г» п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», і яка б дозволяла використовувати Банку іноземну валюту як засіб платежу при виконанні своїх зобов'язань за кредитним договором, а недійсність основного кредитного зобов'язання тягне недійсність договору іпотеки. Однак, із такими доводами погодитись неможливо.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти -це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. За положеннями ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі -Декрет КМУ) операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 Декрету.

Статті 47 та 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Указані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій встановлюється також Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операції, затвердженим постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року № 275, у п. 5. 3 якого зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ.

Таким чином, Банк як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Щодо вимог пп. «в»п. 4 ст. 5 Декрету КМУ, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують установлені законодавством межі, то на даний час законодавством не встановлено межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті.

Отже, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст. 5 Декрету КМУ є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку, тобто отримання письмового дозволу НБУ на операції, пов'язані з іноземною валютою. Таким чином, надання кредитів у валюті за наявності в банку відповідної генеральної ліцензії (дозволу НБУ на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечить вимогам чинного законодавства України.

До того ж, позивач не заперечував, що на виконання умов кредитного договору здійснював щомісячні платежі у швейцарських франках, що також свідчить про відсутність підстав для визнання вказаного договору недійсним.

Крім того, позивач як на підставу для визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними посилався на те, що під час укладання кредитного договору банком було порушено його права як споживача кредитної послуги, зокрема: не виконана переддоговірна робота з позичальником, що позбавило його права заздалегідь ознайомитися з інформацією про умови кредитування, тому спірний договір значно погіршує його становище, не відповідає вимогам Закону України «Про захист прав споживачів, а його подальше виконання буде порушенням принципу справедливості, а відтак недійсність основного кредитного зобов'язання тягне недійсність договору іпотеки. Однак, із такими доводами погодитись також неможливо.

Відповідно ч. 2 ст. 1056 ЦК Україна позичальник має право відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі, повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не встановлено договором або законом, а згідно п.6 ст. 11 України «Про захист прав споживачів»позивач мав право протягом чотирнадцяти днів відкликати свою згоду на укладання договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин, проте позивач не скористався цим правом, що свідчить про те, що він погоджувався з усіма умовами договору та не вважав їх такими, що порушують його інтереси або є несправедливими.

Отже, укладаючи даний кредитний договір, сторони з'ясували умови договору, передбачили права та обов'язки як кредитора, так і позичальника, і добровільно погодились на його укладення, крім того на момент отримання коштів у іноземній валюті позивач вважав для себе це вигідним. Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Посилання в апеляційних скаргах як позивача так і голови АНД районної у м. Дніпропетровську ради на те, що судом не враховано, що умови кредитного договору суперечать вимогам діючого законодавства, а саме Закону України «Про охорону дитинства», оскільки на момент його укладання не була отримана попередня згода органу опіки та піклування, - не є підставою для скасування рішення суду, оскільки само по собі укладання кредитного договору не позбавляє дітей позивача права на житло.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки, батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання; за ст. 18 зазначеного вище закону держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

За таких обставин суд 1 інстанції правильно відмовив у задоволенні позову, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а зводяться лише до переоцінки доказів. Більше того, сам позивач не заперечував, що добровільно уклав кредитний договір з Банком в іноземній валюті та сплачувала згідно із графіком кошти на погашення тіла кредиту та відсотків також в іноземній валюті.

Посилання позивача на те, що банк його обманув при укладенні договору та на ведення відповідачем нечесної підприємницької діяльності, - є голослівними, не підтверджені належним та допустимими доказами.

Інші доводи апеляційних скарг не являються суттєвими і не спростовують правильність висновків суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка, неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування чи зміни рішення не встановлено, справа розглянута у рамках позовних вимог та на підставі наданих доказів, тому апеляційний суд вважає, що рішення суду є законним і обґрунтованим, і його слід залишити без змін.

Керуючись ст.. 307, 308 ЦПК України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційні скарзі ОСОБА_2 та голови Амур-Нижньодніпровської районної у м. Дніпропетровську ради в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ВІДХИЛИТИ.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2012 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Судді: