КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05.11.2012 № 5011-62/1545-2012
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Зубець Л.П.
суддів: Новікова М.М.
Мартюк А.І.
при секретарі: Романовій Ю.М.
за участю представників:
позивача: Самелюк К.О. - дов. №225-КР-1400 від 18.09.2012р.;
відповідача-1: Гуцул В.О. - дов. №38/17 від 11.01.2012р.;
відповідача-2: Семирич Д.В. - дов. №01/11-01 від 01.11.2011р.;
третьої особи-1: не з'явились;
третьої особи-2: не з'явились;
прокуратури: Чирва О.О. - посв. №63 від 23.12.2012р.;
розглянувши у відкритому судовому засіданні
апеляційну скаргу Київського міжрайонного екологічного прокурора Дніпровської екологічної прокуратури
на рішення Господарського суду міста Києва
від 30.05.2012р.
у справі №5011-62/1545-2012 (головуючий суддя Любченко М.О., судді: Івченко А.М., Гулевець О.В.)
за позовом Київського міжрайонного екологічного прокурора Дніпровської екологічної прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради
до 1) Комунального підприємства по ремонту і утриманню мостів і шляхів міста Києва "Київавтошляхміст"
2) Товариства з обмеженою відповідальністю „ТД" „БМТ"
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні
позивача: Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
участю третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні
відповідача-1: Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
про визнання договору недійсним та звільнення земельної ділянки
ВСТАНОВИВ:
Київський міжрайонний екологічний прокурор Дніпровської екологічної прокуратури (далі - прокуратура) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - позивач) до Комунального підприємства по ремонту і утриманню мостів і шляхів міста Києва "Київавтошляхміст" (далі - відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "ТД "БМТ" (далі - відповідач-2), в якому (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог №560вих12 від 14.03.2012р. - том справи - 1, аркуш справи - 88) просив визнати недійсними договір зберігання №03-01 від 01.03.2011р. і додаток до нього від 30.12.2012р., укладені між відповідачами, а також зобов'язати відповідача-2 звільнити земельну ділянку близько 5 700 кв. м (облікові номери земельних ділянок 66:040:039 та 66:040:002), нормативно-грошова оцінка якої складає 7 187 757 грн., що використовується під розміщення майданчику для складування будівельних матеріалів в прибережно-захисній смузі р. Дніпро на острові Труханів у Дніпровському районі м. Києва та повернути її позивачу, привівши у попередній стан. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в ході перевірки відповідача-2 з питань дотримання вимог земельного законодавства було виявлено порушення, яке полягає у самовільному використанню під складування будівельних матеріалів відповідачем-2 земельної ділянки без відповідних правоустановчих документів, що не відповідає ст.ст. 125, 126 Закону України та є порушенням ст. 211 Земельного кодексу України. Позивачем будь-яких рішень щодо передання в оренду або у власність відповідачам спірної земельної ділянки не приймалось.
Відповідачі заперечували проти позову, посилаючись на те, що між відповідачами існують правовідносини зберігання, а право володіння та користування спірною земельною ділянкою належить відповідачу-1, що підтверджується відомостями, наявними у Державному земельному кадастрі. Окрім того, відповідач-2 є поклажодавцем за договором зберігання №03-1 від 01.03.2011р., а не землекористувачем, тому позовні вимоги про зобов'язання відповідача-2 звільнити земельну ділянку є безпідставними.
Ухвалами Господарського суду міста Києва від 09.02.2012р. та від 22.02.2012р. до участі у справі як третю особу, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача було залучено Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - третя особа-1), та як третю особу, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-1 - Виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - третя особа-2).
Третя особа-1 підтримала позовні вимоги та просила суд позов задовольнити у повному обсязі, зазначаючи про те, що в ході перевірки відповідача-2, проведеної третьою особою-1, було виявлено факт використання ділянки відповідачем-2 без правовстановлюючих документів. У відповідності до бази даних автоматизованої системи ПК "Кадастр" спірна земельна ділянка обліковується за відповідачем-1, як дільниця будматеріалів на підставі технічного звіту по встановленню зовнішніх меж землекористування.
Третя особа-2 письмових пояснень по суті спору не надавала, у зв'язку з чим справа розглядалась місцевим господарським судом на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними у справі матеріалами.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.05.2012р. у справі №5011-62/1545-2012 у позові було відмовлено повністю.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, прокуратура звернулася до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 30.05.2012р. у справі №5011-62/1545-2012 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Вимоги та доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що судом першої інстанції було неповно з'ясовано обставини, які мають суттєве значення для справи, невірно застосовано норми матеріального і процесуального права, зокрема, положення Земельного кодексу України та Закону України „Про оренду землі", а висновки, викладені в судовому рішенні, не відповідають фактичним обставинам справи.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 10.09.2012р. апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 22.10.2012р.
В судове засідання 22.10.2012р. з'явились представники позивача, відповідача-2 та прокуратури. Представники відповідача-1 та третіх осіб не з'явились, про поважність причин нез'явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.10.2012р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 05.11.2012р.
В судовому засіданні 05.11.2012р. представник відповідача-2 заявив клопотання про залучення до матеріалів справи постанови Солом'янського районного суду м. Києва від 31.05.2012р. у адміністративній справі №2-а-383/12, оскільки обставини, встановлені районним судом, мають суттєве значення для правильного вирішення спору у справі №5011-62/1545-2012.
Вказане клопотання було задоволено судом.
В судовому засіданні 05.11.2012р. представники прокуратури та позивача підтримали апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просили суд скаргу задовольнити, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 30.05.2012р. у справі №5011-62/1545-2012 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В судовому засіданні 05.11.2012р. представники відповідачів заперечували проти доводів апеляційної скарги, просили суд в задоволенні скарги відмовити та залишити оскаржуване рішення місцевого господарського суду без змін як таке, що було прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Представники третіх осіб у судове засідання 05.11.2012р. не з'явились, про поважність причин нез'явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.
Оскільки явка представників сторін, третіх осіб та прокуратури у судове засідання не була визнана судом обов'язковою, а також зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення сторін, третіх осіб та прокуратури про місце, дату та час судового розгляду, колегія суддів визнала за можливе розглядати справу у відсутність представників третіх осіб за наявними у справі матеріалами.
В судовому засіданні 05.11.2012р. було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін та прокуратури, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.
Згідно зі ст. ст. 13, 19 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В п.12 перехідних положень Земельного кодексу України вказано, що до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
Згідно зі ст. ст. 10, 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі в межах повноважень, та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України.
Відповідно до ч.5 ст. 16 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Згідно зі ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
В ст. 123 Земельного кодексу України передбачено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: зміни цільового призначення земельних ділянок відповідно до закону; надання у користування земельних ділянок, межі яких не встановлені в натурі (на місцевості). Надання у користування земельної ділянки, межі якої встановлені в натурі (на місцевості), без зміни її цільового призначення здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо складання документа, що посвідчує право користування земельною ділянкою.
Відповідно до ч.1 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 Земельного кодексу України).
З наведених правових норм випливає, що за відсутності рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність або в користування юридична особа або фізична особа не має права використовувати земельну ділянку державної або комунальної форми власності.
01.03.2011р. між відповідачем-1, як зберігачем, та відповідачем-2, як поклажодавцем, було укладено договір зберігання №03-1 (далі - Договір зберігання), за умовами якого (розділ 1) поклажодавець передає, а зберігач приймає на зберігання будівельні матеріали: пісок річковий, щебінь та інше, що є власністю поклажодавця, шляхом надання поклажедавцю майданчика для зберігання майна. Найменування майна, що передається на зберігання, та його загальна кількість, зазначається в акті приймання-передачі майна, адресою розміщення майданчика для збереження майна є м. Київ, Труханів острів, ділянка будматеріалів (том справи - 1, аркуші справи - 15-17).
В п.9.1 Договору зберігання передбачено, що останній вступає в силу з моменту підписання та діє до 31.12.2011р. з правом пролонгації.
03.01.2012р. між відповідачами було складено та підписано Акт прийому-передачі майна, за яким поклажодавець передав, а зберігач прийняв на зберігання пісок річковий в кількості 15000 т (том справи - 1, аркуш справи - 19).
30.12.2011р. між відповідачами було укладено додаткову угоду №1 до договору зберігання, в якій сторони дійшли згоди щодо продовження терміну дії названого договору до 31.12.2012р. (том справи - 1, аркуш справи - 18).
19.01.2012р. Головним управлінням земельних ресурсів в присутності представника відповідача-2 було проведено перевірку дотримання вимог земельного законодавства, про що складено акти №21/04, №22/04 від 19.01.2012р. (том справи - 1, аркуші справи - 22-25).
В ході перевірки було виявлено, що у відповідності до даних автоматизованої системи ПК "Кадастр" земельні ділянки поруч з Московським мостом на острові Труханів, а саме: номер 66:040:002, площа 3610,32 кв. м. обліковується за відповідачем-1, як дільниця будматеріалів, острів Труханів як землі не надані у власність чи у користування, частина якої орієнтовною площею 0,36 га використовується відповідачем-2 для складування будівельних матеріалів (піску); номер 66:040:039, площа 5973,67 кв. м., обліковується як землі не надані у власність чи у користування, пустир, острів Труханів, частина якої орієнтовною площею 0,21 га використовується відповідачем-2 для складування будівельних матеріалів (піску).
При цьому, документи, що посвідчують право власності або право користування землею, в тому числі на умовах оренди, у відповідності до вимог ст. ст. 125, 126 Земельного кодексу України у відповідача-2 відсутні, що є порушення земельного законодавства, а саме ст. 211 Земельного кодексу України.
З урахуванням результатів проведеної перевірки, позивач та прокуратура просили суд визнати недійсним договір зберігання №03-01 від 01.03.2011р. та додаток до договору від 30.12.2011р., укладені між відповідачами, а також зобов'язати відповідача-2 звільнити земельну ділянку, яка використовується під розміщення майданчику для складування будівельних матеріалів в прибережно-захисній смузі р. Дніпро на острові Труханів у Дніпровському районі м. Києва та повернути вказану ділянку позивачу, привівши у попередній стан. При цьому, позивачі та прокуратура наголошували на тому, що позивач не приймав рішень щодо передання в оренду або у власність відповідачам спірної земельної ділянки, у зв'язку з чим правові підстави для її використання у відповідачів відсутні.
Місцевий господарський суд відмовив у позові повністю, визнавши позовні вимоги документально непідтвердженими.
Київський апеляційний господарський суд погоджується з висновками місцевого господарського суду, вважає їх такими, що відповідають фактичним обставинам справи.
Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
В ст. 509 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.
В ст. 936 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Як вірно зазначив місцевий господарський суд у своєму рішенні, внаслідок укладання Договору зберігання між відповідачами склалися відносини зберігання.
За приписом ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ч.3 ст. 215 Цивільного кодексу України у разі, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Оскільки позивач не є стороною оспорюваного договору, то в даному випадку підлягає доведенню наявність порушення прав та законних інтересів позивача внаслідок укладання відповідачами Договору зберігання (аналогічна правова позиція наведена в п.5 постанови пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно зі ст. ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Таким чином, відповідно до положень ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, ст. ст. 15, 16 Цивільного кодексу України застосування судом будь-якого способу судового захисту вимагає наявності наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).
Згідно зі ст.ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Однак прокуратурою та позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що внаслідок укладення відповідачами Договору зберігання були порушені будь-які права та/або охоронювані законом інтереси позивача. Доказів, які б свідчили про те, що внаслідок укладення Договору зберігання у позивача виникають, змінюються або припиняються обов'язки також не надано.
Договір зберігання за своєю правовою природою не пов'язаний з орендою земельних ділянок, правове регулювання якої (оренди) включає норми Земельного кодексу України, Закону України "Про оренду землі", а тому укладення оспорюваного договору не впливає на компетенцію позивача щодо розпорядження землею у межах міста Києва. Окрім того, у позивача відсутні повноваження щодо здійсненню контролю та нагляду у сфері відносин зберігання.
Тобто, позивачем і прокуратурою не надано доказів на підтвердження існування обставин, з якими законодавець пов'язує необхідність визнання договору недійсним, тому колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в цій частині вимог.
Також суд вважає за необхідне зазначити, що відповідач-2, як поклажедавець за Договором зберігання, є особою, яка на підставі цивільно-правової угоди передала майно відповідачу-1, як зберігачу, а тому відповідач-2 не може бути відповідальним за правомірність використання відповідачем-1 певного майданчику з метою зберігання піску на виконання умов вказаного договору.
Оскільки зберігання піску та використання будівельного майданчику на острові Труханів здійснюється саме відповідачем-1, то пред'явлення до відповідача-2 позовної вимоги про звільнення земельної ділянки площею 5 700 кв. м., що використовується під розміщення майданчику для складування будівельних матеріалів в прибережно-захисній смузі річки Дніпро на острові Труханів у Дніпровському районі м. Києва та зобов'язання повернути її позивачу, привівши у попередній стан, є безпідставним, а вказані вимоги є такими, що не підлягають задоволенню.
Посилання позивача і прокуратури на те, що місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також не надано належної оцінки забраним у справі доказам, не можуть бути прийняті судом до уваги з наступних підстав.
У відповідності до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.
В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
У відповідності до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.
Відповідачами було надано копію постанови Солом'янського районного суду м. Києва від 31.05.2012р. у адміністративній справі №2-а-383/12 за позовом Лазебник О.О. (генерального директора ТОВ „ТД „БМТ") до Державної екологічної інспекції у м. Києві про визнання протиправною та скасування постанови про накладання адміністративного стягнення за самовільне складування піску площею 5760,00 кв. м. на земельній ділянці, розташованій на прибережній захисній смузі р. Дніпро на острові Труханів біля Московського мосту у Дніпровському районі м. Києва. За результатами розгляду справи районний суд дійшов висновку про неправомірність складання постанови щодо накладання адміністративного стягнення на позивача (Лазебник О.О.), оскільки останній зберігав пісок відповідно до договору відповідального зберігання №010410-01від 01.04.2010р., укладеного між ТОВ „ТД „БМТ" і ТОВ „Контур", а також договору зберігання №03-1 від 01.03.2011р., укладеного між ТОВ „ТД „БМТ" та КП „Київавтошляхміст".
Згідно з ч.5 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи.
Постанова Солом'янського районного суду м. Києва від 31.05.2012р. у адміністративній справі №2-а-383/12 набрала законної сили 11.06.2012р.
В порушення вимог ст. ст. 4-2, 4-3, 22, 32-34 Господарського процесуального кодексу України, позивачем та прокуратурою не надано ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції належних та допустимих доказів на підтвердження викладеного в позові та доказів, які б спростовували висновки, викладені в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції.
За результатами перегляду справи апеляційний суд дійшов висновку про те, що рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а також з повним і всебічним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, тоді як доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, у зв'язку з чим підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.
Відповідно до п.11 ч.1 ст. 5 Закону України „Про судовий збір" органи прокуратури звільняються від сплати судового збору при здійсненні представництва інтересів громадян або держави в суді. Тобто, за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 30.05.2012р. у справі №5011-62/1545-2012 прокуратурою судові витрати понесені не були.
Керуючись ст. ст. 32-34, 43, 49, 75, 77, 99, 102-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Київського міжрайонного екологічного прокурора Дніпровської екологічної прокуратури залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 30.05.2012р. у справі №5011-62/1545-2012 - без змін.
2. Матеріали справи №5011-62/1545-2012 повернути до Господарського суду міста Києва.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановлені законом порядку та строки.
Головуючий суддя Зубець Л.П.
Судді Новіков М.М.
Мартюк А.І.