Справа № 2214/2367/2012
Копія
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ
_______________________________________________
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 жовтня 2012 року м. Хмельницький
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
апеляційного суду Хмельницької області
в складі: головуючого-судді Ярмолюка О.І.,
суддів Костенка А.М., Юзюка О.М.,
при секретарі Дідик А.Б.,
з участю представника позивачки ОСОБА_1,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, і зняття з реєстрації місця проживання за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 29 серпня 2012 року,
встановила:
В липні 2012 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання останніх такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 (далі -житловий будинок). Також позивачка просила зобов'язати сектор громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Славутського районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України в Хмельницькій області зняти відповідачів з реєстрації місця проживання за вказаною адресою.
ОСОБА_2 зазначила, що вона є власником житлового будинку, в якому на правах членів сім'ї власника проживали і зареєстровані відповідачі, однак ОСОБА_4 і ОСОБА_3 відповідно з 2002 та 2007 років не проживають у житловому будинку без поважних причин, не беруть участі у витратах по його утриманню, не цікавляться житлом, а їх реєстрація в житловому будинку є перешкодою для здійснення позивачкою права користування та розпорядження своїм майном.
Заочним рішенням Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 29 серпня 2012 року в позові відмовлено.
Суд виходив з того, що ОСОБА_2 просила задовольнити позов на підставі ст.ст. 71, 72 ЖК України, однак ці правові норми не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, які регулюються ст. 405 ЦК України.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4, які у встановленому законом порядку оповіщені про час і місце судового засідання, до суду не з'явилися.
Заслухавши учасника процесу та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Однак зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає.
Частиною 1 статті 309 цього Кодексу визначено, що підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, а також розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу.
Суд першої інстанції не застосував закон (ст. 405 ЦК України), який підлягав застосуванню, та не дотримався положень ст. 214 ЦПК України.
У зв'язку з порушенням судом норм матеріального і процесуального права ухвалене рішення в частині відмови в позові про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення.
Встановлено, що ОСОБА_2 є власником житлового будинку, який їй подарований матір'ю ОСОБА_5 за договором дарування житлового будинку від 20 грудня 2007 року.
ОСОБА_3 з 24 січня 1991 року, а ОСОБА_4 з 13 липня 2002 року проживали в житловому будинку на правах членів сім'ї власника.
У 2002 році ОСОБА_4 і у 2007 році ОСОБА_3 добровільно залишили спірне помешкання. Відповідачі не проживають у житловому будинку та не робили намагань вселитись у нього.
Зазначені обставини підтверджуються наявними в справі письмовими доказами.
Відповідно до ст. 156 ч. 1 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Статтею 405 ЦК України встановлено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
ОСОБА_3 та ОСОБА_4 вселилися у житловий будинок як члени сім'ї колишнього власника ОСОБА_5 і не проживають у житловому будинку без поважних причин понад один рік, внаслідок чого відповідачі втратили право користування цим житлом.
Оскільки під час ухвалення рішення суд визначає, які правовідносини виникли між сторонами та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (пункти 3, 4 частини 1 статті 214 ЦПК України), то посилання позивача у позовній заяві на норму права, яка не підлягає застосуванню, саме по собі не є підставою для відмови у задоволенні заявлених вимог.
Суд першої інстанції не врахував вказаних обставин справи та положень діючого законодавства, тому дійшов помилкового висновку про безпідставність позову в частині вимог про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням. В цій частині позов ОСОБА_2 підлягає задоволенню.
В решті рішення суду першої інстанції є правильним.
За змістом ст.ст. 3, 7 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»рішення суду про визнання ОСОБА_3, ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, є підставою для зняття їх з реєстрації місця проживання у житловому будинку. До того ж, ОСОБА_2 не пред'явила дану вимогу до належного відповідача -Славутського районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України в Хмельницькій області. За таких обставин суд першої інстанції правомірно відмовив в цій частині позову.
Позов ОСОБА_2 задоволено частково (задоволено одну з двох вимог немайнового характеру), тому з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь позивачки слід присудити половину понесених судових витрат, тобто -по 26 грн. 83 коп. з кожної ((1073х0,1):2:2).
Керуючись ст.ст. 88, 307, 309, 314, 316, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів
вирішила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Заочне рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 29 серпня 2012 року в частині відмови в позові про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення.
Позов задовольнити частково.
ОСОБА_3, ОСОБА_4 визнати такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1.
Стягнути з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати в розмірі по 26 грн. 83 коп. з кожної.
В решті рішення залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, проте може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.
Головуючий: /підпис/ Судді: /підписи/
Згідно з оригіналом: суддя апеляційного суду О.І. Ярмолюк
Головуючий у першій інстанції -Маршал І.М. Справа № 22ц/2290/2238/12
Доповідач -Ярмолюк О.І. Категорія 44