Справа № 2-223/12

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17.01.2012 року. Рахівський районний суд Закарпатської області у складі:

головуючої - судді Марусяк М.О.

при секретарі - Беднар О.О.

з участю: представника позивача -ОСОБА_1

відповідача - ОСОБА_2

представника відповідача - ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Рахів цивільну справу за позовом ОСОБА_4, інтереси якої представляє ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про визнання права на проживання та користування та вселення в будинок,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_4, інтереси якої представляє ОСОБА_5, звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 про визнання права на проживання та користування та вселення в будинок.

Позовні вимоги мотивовано тим, що позивачка перебувала у фактичному шлюбі з ОСОБА_6, з грудня 1977 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 (день смерті останнього). Цей факт встановлено Ухвалою колегії суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Закарпатської області від 28 вересня 2011 року. За час перебування у фактичному шлюбі позивачка і ОСОБА_6 проживали у житловому будинку АДРЕСА_1 (далі будинок). Цей будинок належав ОСОБА_6, але за час перебування у шлюбі (34 роки) нерухоме майно істотно збільшилося та покращилося за рахунок спільних трудових та фінансових ресурсів. За час фактичного шлюбу в позивачки та ОСОБА_6 виникло спільне бажання зареєструвати свої сімейні відносини у встановленому законом порядку, але через різні обставини, що виникали, їм так і не вдалося цього зробити. Після смерті ОСОБА_6 та відкриття спадщини на будинок для її прийняття позивачка звернулася до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення - факт проживання ОСОБА_4 із ОСОБА_6 однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Рахівським районним судом Закарпатської області винесено рішення від 11.03.2011 року по справі №2-о-15/11, яким заяву задоволено. Проте ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу на рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 11.03.2011 року по справі № 2-о-15/11. Ухвалою колегії суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Закарпатської області від 28 вересня 2011 року рішення суду першої інстанції скасовано через те що виник спір про право. ОСОБА_6 перебував з відповідачем у сімейних відносинах, а с саме був її дядьком. Після винесення ухвали апеляційного суду відповідачка різними способами намагалася виселити позивачку, оскільки без встановлення факту проживання ОСОБА_4 із ОСОБА_6 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, відповідачка є єдиною спадкоємицею. Але відповідно до ст. 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом та за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Згідно ст. 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. За ст. 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини. Крім того, відповідно до ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Позивачка та ОСОБА_6 проживали однією сім'єю 34 роки, були подружжям без реєстрації шлюбу. Незважаючи на те, що їхній шлюб не був зареєстрований, в цьому випадку виникла інша форма організації сім'ї жінки та чоловіка - конкубінат (фактичний, цивільний шлюб). Поняття сім'ї, сформульоване у ст. 3 СК України, дає підстави для припинення дискусії щодо можливості визнання сім'єю жінки та чоловіка, які спільно проживають, але без зареєстрованого шлюбу. Як при шлюбі так і при конкубінаті на майно, набуте під час сумісного проживання, поширюється режим права спільної сумісної власності і в майнових правах учасники фактичних шлюбних відносин прирівнюються до подружжя. Однією з проблем, пов'язаних із правовим регулюванням відносин конкубінату, є відсутність чітких законодавчих критеріїв щодо визначення правової сутності цього соціального явища. З аналізу змісту ст. ст. 74 та 91 СК України можна зробити висновок про наявність лише двох критеріїв, дотримання яких є обов'язковим для надання правової охорони таким сімейним відносинам: 1) таке співжиття може бути лише між жінкою та чоловіком ; 2) такі особи не перебувають у жодному шлюбі - ані між собою, ані з третіми особами. Щодо інших критеріїв, то відповідно до ст. 3 СК України для визнання таких чоловіка та жінки членами однієї сім'ї, вони також мають спільно проживати, бути пов'язаними спільним побутом та мати взаємні права та обов'язки. Аналізуючи вище наведене, можна зробити висновок, що позивачка є членом сім'ї ОСОБА_6, а саме його дружиною і на неї поширюються всі права і обов'язки, що виникають у членів сім'ї. Також важливим є застосування ст. 64 ЖК України, за якою до членів сім'ї наймача належить дружина наймача, їх діти і батьки, членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Проте на даний момент встановлення факту проживання позивачки і ОСОБА_6 однією сім'єю відбувається в судовому порядку і перебуває на розгляді в суді касаційної інстанції, але житлові права позивачки порушені. Відповідачка примусила її покинути будинок і на даний момент позивачка змушена проживати із сім'єю свого сина. Такі дії з боку відповідачки ї незаконними та безпідставними, оскільки при наймі право позивачки на користування та проживання у будинку є безперечним. Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло і ніхто не може бути примусово позбавлений житла як на підставі закону за рішенням суду. В ст. 48 Конституції України зазначено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг житло. Тобто ніхто не може бути безпідставно позбавлений житла, оскільки це є конституційним правом людини. Позивачка зареєстрована в даному будинку, він є її місцем проживання. Згідно ЗУ "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання Україні" реєстрація - внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації. Відповідно до ст. 7 ЗУ "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" зняття з реєстрації з місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть. Тому доцільно вважати, що реєстрація є підтвердженням місця проживання особи, що несе за собою всі права та обов'язки. Згідно ч. 4 ст. 9 ЖКУ ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до ст. 156 ЖКУ припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх (членів сім'ї власника житлового будинку (квартири)) права користування займаним приміщенням за ст. 109 ЖКУ виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при звернені стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Жиле приміщення, що надається виселеному, повинно бути зазначено в рішенні суд або постанові прокурора. Крім того, за ст.116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Проте позивачка дбайливо ставиться до квартири, в якій проживала, використовувала жиле приміщення відповідно до його призначення, додержувалася правил користування жилими приміщеннями, економно витрачала воду, газ, електричну і теплову енергію, а також сплачувала комунальні платежі. Так як цей будинок був єдиним місцем проживання протягом 34 років і на сьогодні він у задовільному стані, тому зрозумілим є, що вона дбайливо ставиться до свого помешкання. Відповідно до п.22-1 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12.04.85 позови про виселення з наданням іншого жилого приміщення не можуть бути задоволені, якщо надане приміщення не відповідає санітарним і технічним вимогам. Вирішуючи це питання, суд має враховувати, як визначений згідно постановою Ради Міністрів УРСР від 26 квітня 1984 р. №189 "Про порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання перелік випадків, коли жилі будинки (жилі приміщення) визнаються невідповідними санітарним і технічним вимогам , так і інші конкретні обставини (стан здоров'я, склад сім'ї тощо). Відповідне санітарним технічним вимогам інше жиле приміщення може бути меншим, ніж займане, і менш благоустроєним, але разом з тим воно має відповідати вимогам, що виключають визнання особи, яка поселилась в ньому, потребуючою поліпшення житлових умов, у тому числі у зв'язку з проживанням в одній кімнаті осіб різної статі старших за дев'ять років, крім подружжя. На даний момент позивачка не може використовувати своє конституційне право на житло, оскільки відповідачка виселила її та не допускає до помешкання. Стаття 15 ЦК України вказує на три форми посягань на суб'єктивне право, в яких може бути застосовано певні дії щодо його захисту: порушення, оспорювання та не визнання. Однак це не виключає можливості застосування різноманітних способів захисту до інших форм посягань на права та інтереси учасників цивільних правовідносин. Позивачка вважає своє право користування та проживання у квартирі, яке гарантоване їй відповідно до ст. 156 ЖК України та підтверджені реєстрацією, невизнаним та порушеним відповідачкою. Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право уповноваженої особи зменшилося або зникло як таке. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Невизнання - це дії учасника цивільних правовідносин, який несе юридичний обов'язок перед уповноваженою особою, що спрямовані на заперечення в цілому або у певній частині суб'єктивного права іншого учасника цивільних правовідносин. Крім того зазначає, що позивачка перебувала у подружніх відносинах з ОСОБА_6 34 роки, що свідчить про любов та взаємоповагу між ними, піклувалася про свого чоловіка, дбала про добробут сім'ї. Сімейні відносини між ними припинилися у зв'язку зі смертю ОСОБА_6 Позивачка майже половину свого життя проживала у фактичному шлюбі з ОСОБА_6, проживаючи в цьому будинку, а зараз, будучи літньою жінкою, позивачка позбавлена місця проживання. Позивачка проживала 34 роки окремо від дітей, навчилася самостійно доглядати за собою та чоловіком, підтримувати добробут свого дому, тому проживати разом з іншою сім'єю в чужому будинку, в чужій місцевості є психологічно та й фізично важко для неї. Крім того особливих побутових умов для проживання разом з дітьми у позивачки не має. Враховуючи вище наведене просила визнати за ОСОБА_4 право на проживання та користування будинком АДРЕСА_1 та вселити ОСОБА_4 у вказаний будинок та стягнути з відповідачки в користь позивачки понесені судові витрати.

В судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_1, який діє на підставі довіреності, позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просить позов задовольнити з підстав наведених в обгрунтування позовних вимог.

Відповідачка ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_3, позов не визнали, оскільки такий не грунтується на вимогах Закону є безпідставним та таким, що не підлягає до задоволення через наступне. Так, ОСОБА_2 не заперечує, що її покійний дядько ОСОБА_6 проживав у фактичному шлюбі з ОСОБА_4, протягом тривалого часу. Однак близько останніх 13 років, що передували смерті дядька з громадянкою ОСОБА_4 не проживав. У 2004 році дядько подарував свій будинок ОСОБА_7, яка являлася дочкою іншої співмешканки дядька. За рішення Рахівського районного сду від 27 квітня 2009 року договір дарування визнано недійсним, та цим же рішенням встановлено факт, що станом на 2004 рік ОСОБА_6 проживав один та мав намір укласти з ОСОБА_7 договір довічного утримання. ОСОБА_6 останні декілька років проживав сам, часто хворів, тому ОСОБА_2 як єдина близька родичка допомагала йому. В грудні 2010 року ОСОБА_6 потрапив у лікарню, де проходив лікування, за увесь час його перебування у лікарні громадянка ОСОБА_4 його жодного разу не відвідала. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер. Оскільки більше нікого з рідних у нього не було, тому ОСОБА_2 забрала тіло з лікарні, провела похоронний обряд, на якому ОСОБА_4 не була навіть присутня. Всі ці обставини свідчать про те, що ОСОБА_4 в поданій до суду позовній заяві зазначила неправдиві відомості щодо переоду перебування у фактичних шлюбних відносинах з громадянином ОСОБА_6 Після сметрі якого в будинку ніхто не проживав, оскільки цей будинок взагалі, не придатний для проживання, там творився безлад. ОСОБА_2 стверджує, що ніколи не чинила жодних перешкод у користуванні громадянкою ОСОБА_4 житловим будинком, не виселяла та не виганяла її з будинку, так як остання сама довгий час там не проживала. Отже жодними своїми діями не порушила її право на проживання у будинку.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

З показав сторін в судовому засіданні встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_1 належав на праві приватної власності ОСОБА_6, який ІНФОРМАЦІЯ_1 помер.

Згідно ст. ст. 15, 16, 391 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; припинення дії, яка порушує право; припинення право відношення та ін.. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійснені ним права користування та розпорядження своїм майном.

З копії паспорта громадянина України ОСОБА_4, вбачається, що у житловому будинку АДРЕСА_1 на даний час є зареєстрованою позивачка ОСОБА_4.

З показів відповідачки ОСОБА_2, слідує, що ОСОБА_4 протягом 13 років не проживає у даному житловому будинку.

Згідно роз'яснень постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.04.1985 року (з останніми змінами від 25.05.1998 року) "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. При цьому, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п.15 постанови від 1 листопада 1996 р. N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Однак відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

При цьому, судом встановлено, що позивачка проживала з померлим ОСОБА_6 в належному йому будинку близько 15 років, однак договору найму чи оренди при цьому не укладала.

Також з досліджених в судовому засіданні письмових доказів судом встановлено, що у позивачки відсутні будь-які правові підстави для проживання у вищезазначеному будинку, доказів про підставність та законність вселення її у спірне житло у визначеному законом порядку та набуття права користування нею суду не представлено.

У відповідності до ст. 71 Житлового кодексу України передбачено, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ним зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору -судом.

З огляду на викладене суд вважає, що посилання позивачки ОСОБА_4 на те, що вона прописана у даному житловому будинку не може бути підставою для визнання за нею права користування жилим приміщенням та вселення її в житловий будинок.

Окрім того судом не здобуто жодних доказів, які б підтверджували те, що права позивачки на проживання в житловому будинку АДРЕСА_1 порушуються.

Відповідно до ст.57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів.

В силу вимог ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті. Згідно ч. 2 ст. 131 ЦПК України, докази, подані з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, не приймаються, якщо сторона не довнде, що дакази подані з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подпно несвоєчасно з поважних причин. Згідно ч. 3 цієї ж статті сторони до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті, зобов'язані повідомити суд про всі відомі їм рішення судів, що стосуються предмету спору, а також про всі відомі їм незавершені судові провадження, що стосуються предмету спору.

Всупереч, вказаним нормам закону, а саме ст. 131 ЦПК України, представником позивача не додано до позовної заяви, а також до початку розгляду справи по суті докази, на яких грунтуються позовні вимоги позивача. До того ж, позивачем не додано доказів того, що відповідачка, чинить позивачці перешкоди у користуванні нею житловим будинком, а доводи позивачки залишились без правового обґрунтування.

У відповідності до ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Враховуючи, що заявлені вимоги позивачки залишились необґрунтованими та безпідставними, а права за захистом яких вона звернулася до суду ніким не порушуються, суд вважає, що в позові слід відмовити.

В силу вимог ст. 88 ЦПК України судові витрати понесені позивачем при зверненні до суду слід залишити за позивачем.

Керуючись ст.ст.3, 6, 8, 10,11, 57, 58, 60, 88, 131, 212, 213- 215, 223 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У позові ОСОБА_4, інтереси якої представляє ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про визнання права на проживання та користування та вселення в будинок- відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Закарпатської області через Рахівський районний суд. Апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Головуюча: Марусяк М.О.