ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 жовтня 2012 року м. Київ К/9991/70037/11

Вищий адміністративний суд України колегією суддів у складі:

Гашицького О.В. (суддя-доповідач), Горбатюка С.А., Мороз Л.Л.,

здійснивши за касаційною скаргою Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області (далі -УПФ) на постанову Луганського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2009 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 15 вересня 2011 року попередній розгляд адміністративної справи за позовом ОСОБА_4 до УПФ про зобов'язання нарахувати та виплатити підвищення до пенсії,

встановив:

У позовній заяві, поданій до суду в грудні 2008 року, ОСОБА_4 зазначала, що є дитиною війни і відповідно до статті 6 Закону України від 18 листопада 2004 року № 2195-ІV «Про соціальний захист дітей війни»(далі -Закон № 2195-ІV) має право на одержання підвищення до пенсії у розмірі надбавки, встановленої для учасників війни (30 % мінімального розміру пенсії за віком).

Посилаючись на невиконання відповідачем вимог наведеної норми Закону № 2195-ІV, позивач просила зобов'язати УПФ нарахувати на її користь 4223,40 гривні, недоплачені впродовж 2006-2008 років.

Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2009 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Луганської області від 15 вересня 2011 року, позов задоволено частково: дії відповідача визнано незаконними та зобов'язано УПФ здійснити нарахування та виплату позивачеві підвищення до пенсії у розмірі 30 % мінімальної пенсії за віком із 9 липня по 31 грудня 2007 року та з 22 травня 2008 року.

У касаційній скарзі УПФ, посилаючись на порушення судами норм матеріального права, просить скасувати їхні рішення та ухвалити нове -про відмову в задоволенні позову. Зокрема, відповідач посилається на безпідставність позовних вимог і неврегульованість механізму реалізації положень статті 6 Закону № 2195-ІV, а також на пропуск позивачем строку на звернення з цим адміністративним позовом до суду.

Підстави для скасування судових рішень в цій справі відсутні.

Позивачеві згідно зі статтею 1 Закону № 2195-ІV у визначеному цим Законом порядку встановлено статус дитини війни. Відповідно до статті 6 Закону № 2195-ІV дітям війни пенсії підвищуються на 30 % мінімальної пенсії за віком.

Дію статті 6 Закону № 2195-ІV зупинено на 2007 рік пунктом 12 частини першої статті 71 Закону України від 19 грудня 2006 року № 489-V «Про Державний бюджет України на 2007 рік»(далі -Закон № 489-V) з урахуванням положень

статті 111 цього Закону, якою встановлено, що у 2007 році підвищення до пенсії

або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, яка виплачується замість пенсії, відповідно до статті 6 Закону № 2195-ІV виплачується особам, які є інвалідами (крім тих, на яких поширюється дія Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії

їх соціального захисту»), у розмірі 50 % розміру надбавки, встановленої для учасників війни. Однак Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня

2007 року № 6-рп/2007 положення пункту 12 статті 71 та статті 111 Закону № 489-V визнано такими, що не відповідають Конституції України.

Пунктом 41 розділу ІІ Закону України від 28 грудня 2007 року № 107-VІ «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України»(далі -Закон № 107-VІ) стаття 6 Закону № 2195-ІV викладена в такій редакції: «Дітям війни (крім тих, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту») до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, виплачується підвищення у розмірі надбавки, встановленої для учасників війни». Однак Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 були визнані неконституційними положення пункту 41 розділу ІІ Закону 107-VІ.

Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Отже, спірні відносини з 9 липня по 31 грудня 2007 року і з 22 травня 2008 року регулюються відповідно до статті 6 Закону № 2195-ІV.

За таких обставин є правильним висновок про зобов'язання відповідача здійснити нарахування підвищення до пенсії в розмірі 30 % мінімальної пенсії за віком із 9 липня по 31 грудня 2007 року та з 22 травня 2008 року.

Не можуть бути взяті до уваги доводи УПФ щодо неврегульованості механізму реалізації положень статті 6 Закону № 2195-ІV.

Станом на 9 липня 2007 року розмір мінімальної пенсії за віком визначено тільки статтею 28 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»(далі -Закон № 1058-ІV), згідно з якою мінімальна пенсія за віком дорівнює прожитковому мінімуму, встановленому для осіб, що втратили працездатність.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 15 липня 1999 року № 966-ХІV «Про прожитковий мінімум»прожитковий мінімум застосовується для встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком.

Таким чином, при визначенні розміру підвищення відповідно до статті 6 Закону № 2195-ІV застосовується розмір мінімальної пенсії за віком, який установлено статтею 28 Закону № 1058-ІV.

Що стосується вимоги відповідача про перегляд судових рішень з підстав неправильного застосування судами попередніх інстанцій положень статей 99 та 100 Кодексу адміністративного судочинства України (обидві норми -в редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом), то судом першої інстанції додержано вимог статті 100 КАС України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом), згідно з якою пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову тільки за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.

Як убачається з матеріалів справи, відповідач в суді першої інстанції не наполягав на відмові в позові з мотивів пропущення позивачем строку звернення з позовом до суду. Тому судові рішення і в цій частині відповідають вимогам закону щодо законності та обґрунтованості.

Керуючись статтями 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

ухвалив:

Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області відхилити і залишити без змін постанову Луганського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2009 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 15 вересня 2011 року.

Можливість оскарження цієї ухвали чинним процесуальним законом не передбачено.

Судді