Харківський окружний адміністративний суд 61004 м. Харків вул. Мар'їнська, 18-Б-3

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

02 жовтня 2012 р. № 2а- 9539/12/2070

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді - Бездітка Д.В.,

суддів -Сагайдака В.В., Шляхової О.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження в приміщенні суду адміністративну справу

за позовом Громадянина Киргизстану ОСОБА_2

до Державної міграційної служби України

про визнання протиправним, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії ,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Громадянин Киргизстану ОСОБА_2, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до відповідача, Державної міграційної служби України, в якому просить суд:

- визнати протиправними та скасувати рішення від 18.0.2012 р. № 94-12 Державної міграційної служби України про відхилення скарги позивача та наказ Управління міграційної служби у Харківській області від 2012 р. № 86-о про відмову позивачу, ОСОБА_2, в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця;

- зобов'язати Державну міграційну службу України переглянути рішення від 25.07.2012 р. № 94-12 про відхилення скарги позивача на рішення Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відмова в оформленні документів, яка викладена в наказі Управління міграційної служби у Харківській області від 28.04.2012 р. № 79-о, є незаконною, оскільки, висновки Управління міграційної служби у Харківській області не відповідають нормам чинного законодавства та дійсним обставинам справи. Позивач вказує на поверхневість та необ'єктивність розгляду скарги на вказаний наказ Державною міграційною службою України. На думку позивача, спірне рішення від 18.0.2012 р. № 94-12 є неправомірним, оскільки відповідачем не надано вірної оцінки побоювань позивача стати жертвою переслідувань.

Позивач в судове засідання не прибув, про дату, час та місце судового розгляду справи був повідомлений своєчасно та належним чином, через канцелярію суду подав клопотання про розгляд справи за своєю відсутністю, в якій зазначив, що підтримує позовні вимоги в повному обсязі.

Представник відповідача у судове засідання не прибув, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений своєчасно та належним чином, надав через канцелярію суду заяву про розгляд справи за відсутністю представника відповідача разом з письмовими заперечення на адміністративний позов. Згідно наданих письмових заперечень відповідач пояснив, що оскаржуване в даній справі рішення ДМС України від 25.07.2012 р. № 94-12 є цілком законним та обґрунтованим, винесеним відповідно до чинного законодавства, а позовні вимоги позивача є безпідставними та необґрунтованими.

На підставі вищевикладеного, відповідно до положень ст.41, ст.128 КАС України, суд вважає за можливе розглянути справу без участі представників сторін в порядку письмового провадження на підставі наявних в матеріалах справи доказів.

Розглянувши матеріали справи, вивчивши доводи позову, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав та мотивів.

Судом встановлено, що особисто з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Управління міграційної служби в Харківській області ОСОБА_2 звернувся 09 квітня 2012 року. Відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, на підставі п. 2 ст. 2, ст.ст. 5, 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», наказу МВС України від 07.09.2011 року №649 заяву позивача прийнято до розгляду (наказ від 09 квітня 2012 року № 50-0).

В копіях особової справи позивача містяться відомості, що позивач отримав повідомлення Управління міграційної служби в Харківській області №17-01-04-16 від 28.04.2012р. про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу Управління міграційної служби у Харківській області № 79-0 від 28.04.2011 року.

З наказу Управління міграційної служби у Харківській області № 79-0 від 28.04.2011 року встановлено, що управлінням прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Киргизької Республіки ОСОБА_2, оскільки його заява є очевидно не необґрунтованою та не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Рішенням Державної міграційної служби України від 25.07.2012 року № 94-12 відхилено скаргу ОСОБА_2 на рішення Управління міграційної служби у Харківській області про відмову особі в оформленні документів про визнання біженцем, або особи, яка потребує додаткового захисту.

В оскаржуваному рішенні відповідач вказав, що органом міграційної служби, де розглядалася заява гр. ОСОБА_2 було належним чином проаналізовано всі подані ним відомості про його особу та причини звернення за захистом, і на підставі статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту (наказ Головного управління ДМС у Харківській області від 28.04.2012р. №79-0).

Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відповідно до ст.1 під біженцем розуміється особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п.1 ч.1 ст.1); під особою, яка потребує додаткового захисту, розуміється особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.13 ч.1 ст.1); під особою, яка потребує тимчасового захисту, розуміються іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території країни, що має спільний кордон з Україною, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження (п.14 ч.1 ст.1).

Відповідно до ч.1 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Частиною 4 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.

Відповідно до ч.6-9 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

У разі використання особою права на оскарження орган міграційної служби до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи, а також інформує про це протягом трьох робочих днів орган внутрішніх справ за місцем проживання особи.

У разі невикористання особою права на оскарження протягом п'яти робочих днів з дня її письмового повідомлення про прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби вилучає у такої особи довідку про звернення за захистом в Україні, інформуючи про це орган внутрішніх справ за місцем проживання особи протягом трьох робочих днів, та повертає особі документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи, що перебувають на зберіганні в органі міграційної служби.

За правилами ст.12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" таке рішення територіального органу може бути оскаржено в адміністративному порядку до Державної міграційної служби України.

Частиною 5 ст.12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що рішення за скаргою приймає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як на три місяці.

Абзацом 4 ч. 1 ст. 6 вказаного Закону передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

З положень наведеної норми закону випливає, що відповідач, Державна міграційна служба України, при винесенні рішення №94-12 від 25.07.2012р. діяв у межах законодавчо наданих повноважень.

З приводу фактичних обставин спірних правовідносин суд зазначає, що відповідно до ст.86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ч.1 ст.86); ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили (ч.2 ст.86); суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч.3 ст.86).

Керуючись приписами згаданої норми, оцінивши докази наявні в матеріалах справи, суд доходить висновку, що матеріали наданої відповідачем на вимогу суду особової справи заявника не містять визначених Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" обставин для набуття позивачем статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року поняття "біженець" включає підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:

а) расової належності;

б) релігії;

в) національності (громадянства);

г) належності до певної соціальної групи;

д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

У відповідності до підпунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Обєднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

У заяві позивач зазначив, що в Киргизстані його життю загрожує небезпека за національною ознакою, яка виникла через червневі події 2010 року в Киргизстані, внаслідок чого існувала загроза для життя його сім'ї. Свої побоювання позивач пов'язав з тим, що «узбеків чоловіків без усяких підстав затримували ніби за участь і організацію масових сутичок, били вимагали гроші, намагаючись вижити їх з Киргизстану».

Подання заяви ОСОБА_2 обґрунтував наявністю побоювань переслідувань за національною ознакою, які виникли через червневі події 2010 року в Киргизстані, при цьому сам позивач у цей час перебував в Україні, щодо наслідків зазначених подій для себе повідомив про шок, та те, що всі члени його родини дружина та донька - живі, у теперішній час проживають в Україні в м. Харкові. Слід зазначити, що у Киргизстані не залишилось родичів позивача, адже усі виїхали в Росію на заробітки.

Свої побоювання позивач пов'язав з тим, що «узбеків чоловіків без усяких підстав затримували ніби за участь і організацію масових сутичок, ... били вимагали гроші, намагаючись вижити їх з Киргизстану». На співбесіді позивач підтвердив відсутність будь-якої загрози своєму життю у Киргизстані: «мені зараз нічого не загрожує», адже виїхав з країни ще у 2009 році на заробітки в Україну, ніякого відношення до подій червня 2010 року не має (протокол співбесіди, стор. 5, 6).

Неможливість повернення до Киргизстану позивач повністю спростував: «мені нічого не заважає повернутися, просто там мені доведеться все починати спочатку, а мені вже 50 років, тут у мене робота»(протокол співбесіди стор. 6), тобто суто економічні труднощі в країні громадянської належності та бажання залишитись в Україні, де перебуває на заробітках з 1999 року.

У доповнення до вищезазначеного необхідно зауважити, що позивач не має реєстрації, на території України перебуває нелегально. Своє звернення на співбесіді обґрунтував бажанням «отримати довідку, щоб легально перебувати Україні, спокійно працювати»(протокол співбесіди стор. 5).

З матеріалів справи вбачається, що позивачем не було надано до установи відповідача жодних переконливих доказів, які б свідчили про переслідування позивача на батьківщині. Так, ОСОБА_2, додав інформацію по країні походження, однак ці матеріали свідчать про загальновідому ситуацію в країні і не містять інформації щодо переслідування або утисків особисто позивача в країні його громадянської належності.

В Пленумі Вищого Адміністративного Суду України від 16.03.2012р. №3 вказано, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

В ході співбесіди позивач обмежувався переважно загальновідомою інформацією та не довів наявність будь-яких підстав щодо побоювань за своє життя та життя своєї сім'ї на батьківщині.

Аналіз матеріалів особової справи дозволяє зробити висновок, що ОСОБА_2 не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через особисті побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками національності.

Судом встановлено, що позивач у країні громадянської належності не перебував членом жодної політичної, громадської, військової та релігійної організації та утисків на батьківщині за жодною з конвенційних ознак не мав.

Зважаючи на нестабільність ситуації в Киргизстані, необхідно зазначити, що згідно п.164, А, гл.V Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців особи, вимушені покинути країну походження в результаті внутрішніх і міжнародних озброєних конфліктів, звичайно не розглядаються як біженці по визначенню Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються, чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини.

Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загальнопоширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою набуття статусу біженця, а потребує надання заявнику додаткового (гуманітарного) захисту, який у чинному законодавстві України відсутній.

Позивач не навів фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім'ї.

Громадянин Киргизстану ОСОБА_2 користується захистом країни своєї громадянської належності та безперешкодно отримав національний паспорт, має можливість повернутися на батьківщину, а чинна влада країни громадянської належності забезпечує йому права.

Викладене є підтвердженням тому, що держава, громадянином якої він є, забезпечує йому права, а позивач користується захистом органів офіційної влади країни, тобто добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності, а значить він не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Згідною з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто видати національний паспорт, або продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію). Факт добровільно прийняття заявником захисту з боку своєї країни, свідчить про те, що він не потребує міжнародного захисту.

В Україні позивач намагається легально залишитись з метою подальшого проживання, а пошук кращих економічних та соціальних умов життя є сферою правового регулювання Закону України "Про імміграцію" з відповідним правовим статусом, який набувається відповідно до цього закону. Згідно з п. F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, мігрант - це особа, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місті, а його дії мотивуються особистим бажанням, отже позивач є мігрантом, а не біженцем.

Відповідного п.45 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань. З аналізу матеріалів справи вбачається і позивач не вияввив ризику загрози своєму життю та свободі, не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є аргументованими.

Отже, вищенаведене дає підстави стверджувати, що легалізація на території України та економічний фактор змусили позивача залишити країну своєї громадянської належності та звернутися до органу міграційної служби.

Також, суд зазначає, що позивач перебуває за межами країни громадської належності. При цьому відсутні підстави вважати, що позивач не може повернутися до Киргизстану через серйозну загрозу життю, фізичній недоторканості чи свободі внаслідок загального насилля чи подій, що серйозно порушують громадський порядок.

Крім того, ознак того, що позивач міг бути причетним до подій, які могли підвести його під дію положень про виключення, що містяться в підпункті а) b) з) пункту F статті 1 Конвенції 1951 року виявлено не було.

При оцінюванні рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, суд дотримується вимог частини третьої статті 2 КАС, згідно якої у справах про оскарження рішень суб'єктів владних повноважень суди повинні перевіряти чи прийняті такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Крім того, позивач просить визнати протиправними та скасувати рішення від 18.0.2012 р. № 94-12 Державної міграційної служби України про відхилення скарги позивача та наказ Управління міграційної служби у Харківській області від 2012 р. № 86-о про відмову позивачу, ОСОБА_2, в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Суд звертає увагу на те, що за вказаними реквізитами - від 18.0.2012 р. № 94-12, рішення в матеріалах справи відсутнє.

Позивачем не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих його побоювань стати жертвою переслідувань та котрі впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення. Причини, які позивач має щоб залишитись в Україні не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідування, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань

Оспорюване рішення прийнято обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації.

З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що винесене рішення відповідача від 25.07.2012 р. № 94-12 про відхилення скарги позивача на рішення органу міграційної служби про відмову позивачу, ОСОБА_2, в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, або особою, яка потребує додаткового захисту відповідає вимогам ч.3 ст.2 КАС України, відповідач діяв в межах повноважень передбачених Законами України, а отже рішення відповідача є законним та таким що не порушує будь - яких прав, підстав для перегляду скарги позивач відсутні, а отже позовні вимоги не підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ст. 94 КАС України судовий збір позивачу не повертається.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 160,161,162,163 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні адміністративного позову Громадянина Киргизстану ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 Кодексу адміністративного судочинства України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Постанова суду першої інстанції, якщо інше не встановлено КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Головуючий суддя Д.В.Бездітко

суддя В.В. Сагайдак

суддя О.М. Шляхова