Справа №1490/3607/12 11.09.2012 11.09.2012 11.09.2012
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа №22-ц/1490/2430/12 Головуючий першої інстанції - Спінчевська Н.А.
Категорія 46 Суддя-доповідач апеляційного суду - Локтіонова О.В.
У Х В А Л А
Іменем України
11 вересня 2012 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:
головуючого - Шолох З.Л..,
суддів: Локтіонової О.В., Самчишиної Н.В.,
із секретарем судового засідання - Орельською Н.М.,
за участю:
відповідача - ОСОБА_2,
її представників - ОСОБА_3, ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу
за апеляційною скаргою
ОСОБА_2
на рішення Ленінського районного суду м.Миколаєва від 26 червня 2012 року, ухвалене за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_6, про визнання майна особистою приватною власністю, спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя і боргового зобов'язання та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, стягнення коштів, -
В С Т А Н О В И Л А:
12 серпня 2010 року ОСОБА_2 звернувся із первісним позовом, який обґрунтував наступним.
З 30 березня 2007 року до 17 серпня 2010 року він перебував у шлюбі з відповідачкою.
За час сумісного проживання 05 лютого 2008 року ним за особисті кошти на підставі договору купівлі-продажу була придбана квартира АДРЕСА_1.
17 квітня 2008 року за спільні кошти його та відповідачки, а також отримані у борг у ОСОБА_6 у сумі 17500 Євро була придбана квартира №34 за тією ж адресою.
За такого, просив визнати його особистою приватною власністю квартиру АДРЕСА_1, а квартиру № 34 за тією ж адресою - спільною сумісною власністю подружжя та виділити кожній із сторін по Ѕ її частини.
Крім того розділити між сторонами в рівних частках боргове зобов'язання перед ОСОБА_6
Відповідач під час розгляду справи пред'явила зустрічний позов, в якому вказувала, що проживати однією сім'єю та вести спільне господарство з позивачем вони почали з липня 2006 року.
За час сумісного проживання вони 11 вересня 2006 року придбали квартиру АДРЕСА_3, яка в подальшому 14 червня 2006 року була продана ОСОБА_7
05 лютого та 17 квітня 2008 року за спільні кошти були придбані квартири АДРЕСА_5 в м.Миколаєві.
За такого, вона просила встановити факт спільного проживання однією сім'єю її та ОСОБА_5 з липня 2006 року до 17 серпня 2010 року. Встановити факт придбання квартири АДРЕСА_3 під час проживання однією сім'єю та визнати її та квартири АДРЕСА_1 в м. Миколаєві спільним майном подружжя. Стягнути з ОСОБА_2 на її користь різницю у вартості майна в розмірі 4998 грн. 20 коп.
Рішенням Ленінського районного суду м.Миколаєва від 26 червня 2012 року первісний та зустрічний позови задоволені частково. Квартиру АДРЕСА_1 визнано особистою приватною власністю ОСОБА_2 Квартиру АДРЕСА_5 визнано спільним сумісним майном подружжя. За ОСОБА_2 та ОСОБА_2 визнано право власності на Ѕ частини (за кожним) квартири АДРЕСА_5. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Розподілено судові витрати.
Не погодившись з зазначеним рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, просила його скасувати та ухвалити нове рішення - про задоволення її позовних вимог.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Задовольняючи частково первісний та зустрічний позови сторін, районний суд виходив з того, що вони частково доведені сторонами.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду.
За статтею 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим.
Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення повністю відповідає зазначеному.
При ухваленні рішення суд оцінює докази з урахуванням вимог статей 58 і 59 ЦПК України про їх належність та допустимість. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
При цьому, згідно із статтею 60 ЦПК України, обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Недоведеність позову є підставою для відмови у його задоволенні.
Відповідно до ст.ст.60, 61, 69, 70 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з п.3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Стаття 74 цього Кодексу передбачає, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу («Право спільної сумісної власності подружжя»).
Указана норма поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Відповідно до ч.2 ст.3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Згідно з п.23 Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного сумісного майна подружжя» №11 від 21.12.2007 р., вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 з 30 березня 2007 року до 17 серпня 2010 року перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с.7, 26).
Як свідчить довідка, позивач ще до укладення шлюбу, починаючи з 2001 року офіційно працював в Португалії, де отримував заробітну плату в іноземній валюті Євро. Його заробіток склав приблизно 39 000 Євро (а.с.8-15).
Згідно з його паспортом 27 липня 2006 року він в'їхав на територію України (а.с.99), де за зароблені ним особисто кошти 11 вересня 2006 року придбав квартиру АДРЕСА_3 (а.с.72).
А вже 27 вересня 2006 року знову виїхав за межі України (а.с.99).
Під час шлюбу ОСОБА_5, продавши вищезазначену квартиру за 36 000 доларів США, що підтвердила і відповідач ОСОБА_2, та додавши ще кошти отримані ним в якості заробітної плати до укладення шлюбу, 05 лютого 2008 року придбав квартиру АДРЕСА_1 (а.с.16-19, 73).
17 квітня 2008 року подружжя за спільні кошти, що ними не заперечується, придбали квартиру АДРЕСА_5 (а.с.27-33).
Всебічно та повно дослідивши зазначені обставини справи, районний суд, керуючись нормами сімейного законодавства дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем за первісним позовом ОСОБА_2 доведено, що квартира АДРЕСА_1 була придбана за його особисті кошти, а тому є його особистою приватною власністю.
Посилання відповідачки на те, що йому не вистачило б його особистих коштів на її придбання, так як квартира АДРЕСА_3 була ним продана за 11 702 грн., не заслуговують на увагу, оскільки у судовому засіданні відповідач підтвердила, що фактично квартиру було продано за 36 000 доларів США.
Крім того, той факт, що спірна квартира була придбана первісним позивачем і за його особисті кошти, на думку колегії суддів, підтверджується тим, що договір купівлі-продажу укладався на користь ОСОБА_5, від імені якого на підставі довіреності діяла ОСОБА_2.
Якщо б кошти на придбання квартири належали не особисто первісному позивачу, а були спільні, це б не вимагало отримання довіреності, і відповідач ОСОБА_2 могла б укласти договір купівлі-продажу від свого імені.
Як і було нею зроблено при придбанні квартири АДРЕСА_5.
Висновок районного суду про визнання цієї квартири спільною сумісною власністю подружжя та її поділ, виходячи з рівності часток власників майна є правильним.
Рішення суду в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про поділ боргового зобов'язання не є предметом апеляційного розгляду, оскільки сторонами не оскаржується.
Що ж стосується вирішення районним судом зустрічного позову ОСОБА_2, то і тут його висновки відповідають встановленим обставинам справи та нормам сімейного законодавства.
Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Недоведеність позову є підставою для відмови у його задоволенні.
Оскільки позивачка не довела у судовому засіданні факт придбання нею з відповідачем за їх спільні кошти квартири АДРЕСА_3 та квартири АДРЕСА_1, а також факт наявності між нею та відповідачем у вересні 2006 року, коли придбавалася квартира, усталених відносин, що притаманні подружжю, то висновок суду про відмову у задоволенні цих позовних вимог є законним та обґрунтованим.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.
Висновок суду першої інстанції, висловлений ним у протокольній ухвалі про відмову у приєднанні до справи письмових доказів про заробіток матері ОСОБА_2 в Італії і пересилання їй коштів, на думку колегії суддів, також є правильним, оскільки зазначені докази не стосуються цієї справи і вже були предметом дослідження при розгляді позову матері ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу в частині покупця та визнання права власності (а.с.70-71).
Керуючись ст.ст.303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів
У Х В А Л И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, а рішення Ленінського районного суду м.Миколаєва від 26 червня 2012 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та протягом двадцяти днів з цього часу може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.
Головуючий
Судді
< Текст >