ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

11 вересня 2012 року № 2а-9059/12/2670

Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Шарпакова В.В., розглянувши на підставі частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

про визнання дій протиправними

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі по тексту - відповідач) та просить суд:

- визнати дії Секретаріату Уповноваженого Верховою Радою України з прав людини при здійсненні розгляду звернення позивача від 02 березня 2011 року протизаконними, протиправними та шкідливими;

- зобов'язати Секретаріат Уповноваженого Верховою Радою України з прав людини утриматися від вчинення будь-яких протизаконних протиправних дій при розгляді звернень позивача;

- стягнути з Секретаріату Уповноваженого Верховою Радою України з прав людини за завдану моральну шкоду при розгляді звернення позивача від 02 березня 2011 року на користь позивача кошти у розмірі 5000, 00 грн.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 червня 2011 року відкрито провадження в адміністративній справі № 2а-7652/11/2670, закінчено підготовче провадження та призначено справу до розгляду у судовому засіданні на 17 червня 2011 року, яке відклалось на 30 червня 2011 року, у зв'язку з необхідністю отримання додаткових доказів.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 липня 2011 року залишено без розгляду позовну заяву ОСОБА_1 до Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07 червня 2012 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 липня 2011 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В результаті розподілу справи між суддями автоматизованої системи документообігу Окружного адміністративного суду міста Києва справу № 2а-9059/12/2670 передано на розгляд судді Шарпаковій В.В.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 липня 2012 року прийнято адміністративну справу № 2а-9059/12/2670 до провадження та призначено до розгляду у судовому засіданні на 20 липня 2012 року, яке відкладалось на 23 та 28 серпня 2012 року у зв'язку з необхіністю отримання додаткових доказів по справі.

Судове засідання 28 серпня 2012 року відкладалось на 06 вересня 2012 року у зв'язку з неявкою позивача.

28 серпня 2012 року (відповідно до відмітки служби діловодства) представником відповідача поданана заява про розгляд адміністратвиної справи без участі відповідача.

У судовому засіданні 06 вересня 2012 року позивач підтримав позовні вимоги в повному обсязі та просив суд задовольнити адміністративний позов. Обґрунтовуючи позицію, позивач посилається на порушення відповідачем частини 3 статті 7 Закону України «Про звернення громадян», що виявилось у ненаправленні скарги позивача від 02 березня 2011 року за належністю до уповноваженого органу.

Представник відповідача у судове засідання 06 вересня 2012 року не з'явився, хоча про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином. Мотивуючи письмові заперечення (арк. справи - 35) зазначено, що в установлений Законом України «Про звернення громадян» строк, тобто 25 березня 2011 року, позивачу надано роз'яснення про відсутність правових підстав для застосування Уповноваженим заходів реагування на звернення з посиланням на частину 2 статті 4 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Крім цього, щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача 5000 грн. моральної шкоди відповідач з посиланням на відсутність достатніх доказів зазначеної суми та непідтвердженість завдання моральної шкоди позивачу, просить суд відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі.

Враховуючи заяви відповідача про розгляд адміністративної справи за його відсутності та відсутність перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, суд розглянув адміністративну справу № 2а-9059/12/2670 в порядку письмового провадження, оскільки частиною 6 статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Розглянувши адміністративний позов та додані до нього матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

02 березня 2011 року позивач звернулась до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини із скаргою, в якій просила захистити позивача від протиправних дій суддів Верховного Суду України; вжити заходів реагування, про що повідомити позивача письмово (копія скарги міститься в матеріалах справи, арк. справи - 8).

Як зазначає позивач та не спростовується матеріалами справи, 29 березня 2011 року позивачем отримано відповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 25 березня 2011 року № 10.1-9-С-171112.11/26-24, якою повідомлено, що правових підстав для застосування Уповноваженим з прав людини відповідних заходів реагування немає.

З огляду на вищевикладене, позивач вважає такі дії відповідача протиправними та такими, що суперечить вимогам чинного законодавства.

Ознайомившись із матеріалами справи, дослідивши встановлені обставини справи, Окружний адміністративний суд міста Києва не погоджується із доводами позовної заяви з огляду на наступне.

Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України «Про звернення громадян», Указом Президента України № 109/2008 від 7 лютого 2008 року «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування».

Статтею 40 Конституції України передбачено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення та дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об'єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів регулюється Законом України «Про звернення громадян» від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР (далі по тексту Закон № 393/96-ВР), який забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

З метою забезпечення реалізації та гарантування закріплених Конституцією України права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, права громадян на участь в управлінні державними справами, а також підвищення ефективності роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування зі зверненнями громадян, ураховуючи необхідність об'єктивного, всебічного і вчасного розгляду звернень громадян відповідно до вимог законодавства України було прийнято Указ Президента України від 07 лютого 2008 року № 109/2008 «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування» (далі по тексту - Указ № 109/2008).

Так, відповідно до частини 1 статті 1 Закону № 393/96-ВР громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. Відповідно до частини 3 статті 3 Закону України «Про звернення громадян» скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.

Згідно зі статтею 4 Закону № 393/96-ВР до рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, належать такі у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких: порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян); створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності.

Відповідно до статті 18 Закону № 393/96-ВР громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, засобів масової інформації, посадових осіб, має право: особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви; знайомитися з матеріалами перевірки; подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу; бути присутнім при розгляді заяви чи скарги; користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу, організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це уповноваження у встановленому законом порядку; одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги; висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду заяви чи скарги; вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень.

Як зазначалось вище, позивач 02 березня 2011 року звернувся до відповідача із вимогою вчинити заходи реагування по відновленню прав позивача, передбачених Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини».

Зокрема, статтею 1 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 року № 776/97-ВР (далі по тексту - Закон № 776/97-ВР) визначено, що парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі - Уповноважений), який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до частини 2 статті 4 цього Закону Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Спростовуючи доводи позивача, представником відповідача у запереченнях зазначено, що листом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 25 березня 2011 року № 10.1-9-С-171112.11/26-24 позивачу було роз'яснено, що відповідач не має повноважень на звернення до Вищої ради юстиції із пропозицією про відкриття дисциплінарного провадження на суддю та/або звільнення судді, оскільки відповідно до статей 84, 85 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» дисциплінарне провадження щодо суддів вищих спеціалізованих судів та суддів Верховного Суду України здійснює Вища рада юстиції.

При цьому, пунктом 2.1. рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої і четвертої статті 1, абзацу другого пункту 8 частини першої статті 18, частини першої статті 25, пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 30, частини першої статті 31, частини першої статті 32, пункту 2 частини другої статті 33, пункту 2 частини другої та частини третьої статті 37, статей 38 і 48 Закону України "Про Вищу раду юстиції" (справа N 1-3/2002 про Закон України "Про Вищу раду юстиції") від 21 травня 2002 року N 9-рп/2002 визнано такими що не відповідають Конституції України положення пунктів 1, 2 частини першої статті 30, за якими до Вищої ради юстиції з пропозицією про прийняття подання про звільнення судді з посади можуть звернутися: "1) народний депутат України; 2) Уповноважений Верховної Ради України з прав людини".

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону № 393/96-ВР звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду.

Статтею 19 цього ж Закону передбачено, що органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову;на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; відміняти або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об'єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.

Відповідно до статті 20 Закону № 393/96-ВР звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.

На обґрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено від встановленого цією статтею терміну.

Звернення громадян, які мають встановлені законодавством пільги, розглядаються у першочерговому порядку.

Слід зазначити, що на думку позивача, протиправність дій відповідача виявилась у ненаправленні скарги за належністю до Вищої ради юстиції.

З такими доводами позивача Окружний адміністративний суд міста Києва не може погодитись з огляду на наступне.

Частиною 3 статті 7 Закону № 393/96-ВР встановлено, що якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями.

Досліджуючи матеріали адміністративної справи, судом встановлено, що відповідачем в порядку та строки, встановлені Законом № 393/96-ВР, розглянута скарга позивача та надана відповідь, копія якої додана до матеріалів справи.

Щодо посилань позивача на обов'язок органу, в даному випадку Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, направлення звернення за належністю до іншого органу суд зазначає, що скарга позивача від 02 березня 2011 року не містила даних для прийняття обґрунтованого рішення, тому позивачу було роз'яснено про неможливість звернення до Вищої ради юстиції із пропозицією про звільнення суддів Верховного Суду України, а додані до скарги матеріали були повернуті позивачу.

Слід зазначити, що статтею 13 Закону № 776/97-ВР визначені основні права Уповноваженого, серед яких, зокрема, звертатися до Конституційного Суду України з поданням: про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина; про офіційне тлумачення Конституції України та законів України; звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом; направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів; тощо.

Враховуючи приписи статті 13 Закону № 776/97-ВР суд зазначає, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини не наділений повноваженнями та не може звернутися до Вищої Ради юстиції із пропозицією про порушення дисциплінарного провадження щодо суддів вищих спеціалізованих суддів та суддів Верховного Суду України.

Отже, з наведеного вбачається, що відповідач приділив належну увагу скарзі позивача, зокрема, надав відповідь, у якій проінформував позивача про відсутність правових підстав для застосування відповідних заходів реагування, а тому підстав вважати права позивача порушеними, так само як і для задоволення позову в частині визнання дій Секретаріату Уповноваженого Верховою Радою України з прав людини при здійсненні розгляду звернення позивача від 02 березня 2011 року протизаконними, протиправними та шкідливими - відсутні.

В частині позовних вимог щодо стягнення з Секретаріату Уповноваженого Верховою Радою України з прав людини за завдану моральну шкоду при розгляді звернення позивача від 02 березня 2011 року на користь позивача кошти у розмірі 5000, 00 грн. суд зазначає насутпне.

Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України та загальних підстав цивільно-правової відповідальності моральна шкода відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Підтвердженням необхідності наявності вини особи для відшкодування моральної шкоди є припис статті 23 Цивільного кодексу України, відшкодування моральної шкоди залежить від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Виходячи з наведених положень законодавства, необхідним завданням є встановлення факту наявності чи відсутності вини відповідача для встановлення наявності підстав для цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування моральної шкоди.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» вказано, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Суд звертає увагу, що позивач не пояснив з чого складається сума коштів, яка заявлена до стягнення в якості моральної шкоди; в чому полягає моральна шкода; не навів жодного доказу на підтвердження заявленої до стягнення суми моральної шкоди, з огляду на що адміністративний позов в частині стягнення моральної шкоди не підлягає задоволенню.

Крім цього, суд вважає необґрунтованою і вимогу позивача про зобов'язання Секретаріату Уповноваженого Верховою Радою України з прав людини утриматися від вчинення будь-яких протизаконних протиправних дій при розгляді звернень позивача з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції (далі - адміністративна справа) - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Із системного аналізу статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу чи інтерес, про захист яких вона просить і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.

Водночас, згідно статті 104 Кодексу адміністративного судочинства України до адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.

Згідно частиною 2 статтею 171 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Тобто, позивачем не надано належних обґрунтувань наявності порушення його прав чи інтересів у сфері публічно-правових відносин, доказів на підтвердження вчинення будь-яких протизаконних протиправних дій при розгляді звернень позивача, що на думку суду є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Слід зазначити, що 06 вересня 2012 року (о 16:11 год. після судового засідання) позивачем подано через канцелярію суду заяву, в якій позивач просить суд: витребувати з Секретаріату уповноваженого Верховної Ради України з прав людини справу по розгляду скарги позивача від 02 березня 2011 року; викликати в судове засідання в якості свідків для надання показань про обставини справи Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_4, заступника завідуючого відділом адміністративного та цивільного права Секретаріату уповноваженого Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_5; ОСОБА_1 для надання пояснень.

На думку суду, клопотання позивача від 06 вересня 2012 року не є підставою для призначення адміністративної справи до розгляду у судове засідання, оскільки під час розгляду справи (судові засідання 20 липня, 23 серпня, 28 серпня та 06 вересня 2012 року) позивачем про необхідність виклику вищезазначених осіб у судове засідання та про витребування додаткових доказів не зазначалось, тому такі дії позивача суд розцінює як затягування розгляду справи, а враховуючи, що матеріали справи містять достатньо доказів для прийняття обґрунтованого рішення.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає, що відповідачем доведено правомірність та обґрунтованість дій, тому, з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, виходячи з системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 не підлгає задоволенню.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 128, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.

Постанова набирає законної сили в строки та порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.В. Шарпакова