Справа № 5-118/11

Провадження №11/0290/932/2012 Категорія:

Головуючий у суді 1-ї інстанції Сушко О.О.

Доповідач : Мішеніна

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 серпня 2012 року

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Вінницької області в складі:

Головуючого-судді: Мішеніної С.В.

Суддів: Кривошеї А.І., Федчука В.В.

за участю прокурора Миколайчука Д.Г.

розглянувши 29 серпня 2012 року у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці справу за апеляціями засудженого ОСОБА_2, захисника ОСОБА_3 на постанову Ладижинського міського суду Вінницької області від 06 жовтня 2011 року про приведення у відповідність вимогам чинного законодавства вироку відносно

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1,

уродженця м. Тогучин Новосибірської області, РФ,

засудженого 08.06.2004 року апеляційним судом

Донецької області за ст. ст. 93 п. п. «є», «ж», 117 ч.4, 42 КК

України ( в редакції 1960 року), ст. 185 ч.1 КК України

( в редакції 2001 року) до довічного позбавлення волі.

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_2 звернувся до суду з заявою про приведення у відповідність до вимог чинного законодавства вироку апеляційного суду Донецької області від 08.06.2004 року.

Постановою Ладижинського міського суду Вінницької області від 06 жовтня 2011 року в задоволенні заяви ОСОБА_2 про приведення у відповідність до вимог чинного законодавства вироку апеляційного суду Донецької області від 08.06.2004 року відмовлено.

Не погодившись з постановою суду, засуджений ОСОБА_2, його захисник ОСОБА_3 подали апеляції.

В своїй апеляції засуджений ОСОБА_2 просив постанову Ладижинського міського суду Вінницької області від 06 жовтня 2011 року скасувати та привести покарання, призначене вироком апеляційного суду Донецької області від 08.06.2004 року у відповідність з положеннями ст.5 чинного КК України, змінивши призначену міру покарання у вигляді довічного позбавлення волі на покарання у вигляді 15 років позбавлення волі.

Вимоги мотивовані тим, що вироком апеляційного суду Донецької області від 08.06.2004 року він був засуджений за вчинення злочинів, передбачених ст. ст. 93 п. п. «є», «ж», 117 ч.4, 42 КК України ( в редакції 1960 року), ст. 185 ч.1 КК України ( в редакції 2001 року) до довічного позбавлення волі, з чим він не згодний, поскільки у період з 29.12.1999 року до 01.09.2001 року, тобто до моменту введення в дію Кримінального Кодексу України 2001 року, був чинним Закон України - КК 1960 року, з урахуванням Рішення КСУ від 29.12.1999 року - його положення передбачали призначення 15 років позбавлення волі у якості найсуворішого покарання.

Вважає, що слід призначити міру покарання у вигляді 15 років позбавлення волі, виходячи із санкції ст. 93 КК (в редакції 1960 року), який був чинним з 29.12.1999 року до 22.02.2000 року і не передбачав такий вид покарання як довічне позбавлення волі, а дане покарання з'явилось лише після 22.02.2000 року.

В своїй апеляції захисник засудженого ОСОБА_3 просила скасувати постанову Ладижинського міського суду Вінницької області від 06 жовтня 2011 року як незаконну та направити на новий судовий розгляд або винести своє рішення, яким призначити покарання ОСОБА_2 у вигляді 15 років позбавлення волі.

Вимоги мотивовані тим, що її підзахисному ОСОБА_2 було відмовлено в задоволенні заяви про приведення вироку апеляційного суду Донецької області від 08.06.2004 року у відповідність вимогам ч.4 ст.5 КК України, хоча на її думку слід було розглядати вимоги ч.3 ст.5 КК України.

Зазначила, що судом проігноровано ст.22 Конституції України. Відповідно Закон прямо забороняє брати санкції з нового Закону 2001 року, а кваліфікацію дій зі старого Закону 1960 року, про що вказано в ст.ст. 11,12 Прикінцевих та перехідних положень Кримінального кодексу України в редакції 2001 року.

Вважає, що судом безпідставно кваліфіковано дії ОСОБА_2 за ст.93 КК України, а покарання у вигляді довічного позбавлення волі, оскільки найвища міра покарання відмінена, тому слід було призначити покарання в межах санкції - 15 років позбавлення волі.

Заслухавши доповідача, прокурора, який заперечував проти задоволення апеляцій, обговоривши їх доводи, колегія суддів вважає, що апеляції засудженого ОСОБА_2, захисника ОСОБА_3 задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 засуджений вироком апеляційного суду Донецької області за ст. ст. 93 п. п. «є», «ж», 117 ч.4, 42 КК України ( в редакції 1960 року), ст. 185 ч.1 КК України ( в редакції 2001 року) до довічного позбавлення волі .

Засудженим ОСОБА_2 даний вирок не оскаржувався до Верховного суду України.

Перевірка законності вироку апеляційного суду Донецької області від 08.06.2004 року у відповідності його нормам матеріального і процесуального закону, фактичним обставинам справи, доказам на даний час не належить до компетенції апеляційного суду.

Відповідно до положень ст. 93 КК України (в редакції закону 1960 року) за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах було встановлено покарання у виді позбавлення волі строком від восьми до п'ятнадцяти років або смертна кара, а у випадку, передбаченому пунктом «а» цієї статті - з конфіскацією майна.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 року положення санкцій Особливої частини Кримінального кодексу України 1960 року, які передбачали смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України.

На виконання зазначеного рішення Конституційного Суду України 22 лютого 2000 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України», яким, зокрема, у статті 93 КК України (в редакції 1960 року) покарання у виді смертної кари було замінено на довічне позбавлення волі. Цей закон наорав чинності 04 квітня 2000 року.

Як вбачається з Рішення Конституційного Суду України № 1-рп/2011 від 26 січня 2011 року, з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 року і до набрання чинності Законом № 1483-Ш існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до Кодексу 1969 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок часу був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями Кодексу 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом № 1483-111 стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України положень Кодексу 1960 року щодо смертної кари. Однак наявність зазначеного проміжку не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кодексу 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років.

Новий вид кримінального покарання, запроваджений Законом № 1483-ІІІ довічне позбавлення волі - є менш суворим видом покарання порівняно зі смертною карою.

Згідно Рішення Конституційного Суду України після рішення від 29.12.1999 року Кодекс 1960 року не став новим законом, що пом'якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів.

Положення Кримінального кодексу України 1960 року зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року № 1483-Ш, якими смертну кару як вид кримінального покарання було замінено довічним позбавленням волі, треба розуміти як такі, що пом'якшують кримінальну відповідальність особи і мають зворотню дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, передбачені Кримінальним кодексом України 1960 року, до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Кримінального, кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України», у тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим законом не було виконано.

З вироку та матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 вчинив злочин, передбачений п. п. «є», «ж», ст. 93 КК України ( в редакції 1960 року)

Суд обґрунтовано відмовив ОСОБА_2 у задоволенні його заяви про приведення у відповідність до вимог чинного законодавства вироку апеляційного суду Донецької області від 08.06.2004 року.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що доводи апеляцій засудженого ОСОБА_2, захисника ОСОБА_3 безпідставні та необґрунтовані, апеляції є такими, що задоволенню не підлягають, рішення суду першої інстанції прийнято відповідно до вимог закону та у правовій позиції Конституційного Суду України, викладеній у Рішенні № І -рп/11 від 26 січня 2011 року.

Керуючись ст. ст. 366, 367, 382 КПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Апеляції засудженого ОСОБА_2, захисника ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Ладижинського міського суду Вінницької області від 06 жовтня 2011 року про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_2 про приведення у відповідність до вимог чинного законодавства вироку апеляційного суду Донецької області від 08.06.2004 року залишити без змін.

Судді: