2-2164/07/14
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 вересня 2007 року Київський районний суд м. Харкова у складі: головуючого судді Чередник В.Є., при секретарі Андросові А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору застави квартири, -
ВСТАНОВИВ:
У березні 2007року ОСОБА_3 звернувся до суду в інтересах ОСОБА_1 з позовом, в якому просить розірвати договір застави квартири, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 24 лютого 2003 року і який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуприною Г.О. за реєстровим номером 670.
При цьому, представник позивача посилався на те, що укладаючи зазначений договір позивачка усвідомлювала, що до неї, у разі невиконання зобов'язання боржником, відповідач може пред'явити вимоги щодо повернення боргу за боржника і, якщо вона не зможе виконати ці зобов'язання, відповідач може звернути стягнення на належну їй квартиру, яку позивачка передала у заставу.
Проте, позивачка знала також, що у разі звернення стягнення на квартиру та у випадку переходу права власності на цю квартиру до іншої особи, вона, у відповідності до чинних на той час положень Житлового кодексу України в редакції 1983 року, не втрачала права користуватися квартирою і могла проживати в ній й надалі як наймач.
Однак, з прийняттям Закону України "Про іпотеку", який набув чинності з 1 січня 2004 року, таке положення змінилося, оскільки зазначеним законом внесені зміни до Житлового кодексу України . Зокрема, згідно п. "б" ч. З розділу VI Прикінцевих положень Закону України "Про іпотеку", ст. 109 Житлового кодексу України викладена у новій редакції, положення якої тепер встановлюють, що звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому.
Отже, обставини, якими сторони керувалися при укладанні 24 лютого 2003 року договору застави квартири, істотно змінилися.
У відповідності до вимог ч. 1 ст. 652 ЦК України в редакції 2003 року, який треба застосовувати до правовідносин, що продовжують існувати після набуття чинності ЦК України 2003 року, у випадку істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладанні договору, договір може бути змінено, або розірвано за згодою сторін.
Позивачка звернулася до відповідача з пропозицією про розірвання договору застави квартири, укладеного між ними 24 лютого 2003 року направивши на його адресу 26 лютого 2007 року відповідного листа. Проте, відповідач не надав згоди на розірвання договору застави від 24 лютого 2003 року та залишив пропозицію Позивача з цього приводу без відповіді.
Згідно ч. 2 ст. 652 ЦК України в редакції 2003 року якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність до обставин, які істотно змінилися, то такий договір може бути розірвано за рішенням суду.
Звертаючись до суду з цим позовом позивачка вважає, що для розірвання договору застави квартири від 24 лютого 2003 року є усі передбачені частиною 2 статті 652 ЦК України в редакції 2003 року підстави, а саме:
1). Сторони при укладанні договору застави квартири виходили з того, що відповідно до статті 56 Закону України "Про заставу" у випадках, коли після укладення договору застави законодавством встановлено правила, які погіршують становище заставодавця та (або) заставодержателя, умови договору зберігають силу на весь строк його дії. Між тим, положення цієї статті не може бути застосоване, оскільки, як зазначено вище, Законом України "Про іпотеку" встановлені правила які погіршують становище заставодавця, а відповідно до ч. 2 розділу VI Прикінцевих положень Закону України "Про іпотеку", законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом , застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.
2). Зміна обставин виникла внаслідок прийняття змін до нормативно-правових актів і тому позивачка (заставодавець) не могла їх усунути після їх виникнення при всій обережності з її боку. 3). Позивачка (заставодавець) укладаючи 24 лютого 2003 року договір застави розраховувала на те, що вона ні при яких обставинах не втратить право проживання у квартирі. Але, внаслідок зміни законодавства, обставини змінилися таким чином, що при зверненні стягнення на квартиру Позивачка втрачає право проживати у цій квартирі.
4). Із змісту договора застави квартири від 24 лютого 2003 року не випливає, що за зміну обставин, про які йдеться у даному позові, ризик несе позивачка, як заставодавець, оскільки зазначеним договором передбачено, що позивачка, як заставодавець, несе ризик за загибель предмета застави.
В судовому засіданні представник позов підтримав, представник відповідача проти позову заперечував, вважаючи його необгрунтованим.
Вислухавши пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 24 лютого 2003 року було укладено договір застави квартири.і який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуприною Г.О. за реєстровим номером 670.
Передаючи квартиру у заставу, враховуючи суть договору застави та обов'язків заставодавця,
ОСОБА_4 реалізовувала свої права користування та розпорядження, передавши квартиру у заставу.
У зв'язку з цим, у разі втрати права власності на квартиру заставодавець втрачав і інші права, які були
складовою частиною права власності, тобто, втрачав права володіти квартирою і розпоряджатися. Така ж
втрата прав на володіння та користування квартирою відбувається і в разі звичайного продажу квартири.
Продовжувати володіти і користуватися квартирою, після можливого звернення стягнення і втрати
права власності ОСОБА_1 могла лише у разі отримання згоди на це від нового власника квартири.
Таким чином, внесення змін до ст. 109 ЖК УРСР у зв'язку з прийняттям ЗУ «Про іпотеку» не змінило для позивача наслідки невиконання обов'язків боржником, суті договору застави та суті обов'язків заставодавця.
Виходячи з суті договору іпотеки, з ст. 575 ЦК України, можливо говорити про те, що іпотека є спеціальним видом застави. Проте вимоги, що ставляться до договорів іпотеки та договорів застави вказують на те, що за складом істотних умов, щодо яких повинна бути досягнута згода між сторонами для укладання договорів застави та іпотеки ці договори є різними.
Так згідно з п.4), ч. 1, ст. 18 ЗУ «Про іпотеку» іпотечний договір повинен містити посилання на видачу заставної, або її відсутність. Відсутність такого посилання згідно з ч. 2 ст. 18 ЗУ «Про іпотеку» тягне за собою визнання цього договору недійсним. ЗУ «Про заставу» не містить поняття заставної. Посилання на видачу заставної, або її відсутність не є істотною умовою договору застави. Таке посилання відсутнє і у договорі застави від 24.02.2003 року, що є предметом цього розгляду. Таким чином, договір застави не може «автоматично» розглядатися, як договір іпотеки, і до нього не можуть застосовуватися норми законів, що стосуються іпотеки.Крім того, ЗУ «Про іпотеку» набрав чинності з 01.01.2004 року. Договір застави між позивачем та відповідачем був укладений 24.02.2003 року, тобто до набрання чинності ЗУ «Про іпотеку». Укладаючи договір застави сторони керувалися Конституцією України, ЦК УРСР та ЗУ «Про заставу». Згідно з ст. 58 Конституції України «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.».
Згідно ст. 5 ЦК України «Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.» Таким чином, норми ЗУ «Про іпотеку» могли би розповсюджуватися на договір застави від 24.02.2003 року лише при наявності відповідної домовленості між сторонами, або прямої вимоги закону, і лише щодо прав та обов'язків, що виникли згодом. Враховуючи, що між сторонами не має домовленість про застосування до договору застави від 24.02.2003 року ЗУ «Про іпотеку», і законодавство не містить відповідних вимог ЗУ «Про іпотеку» та інші норми законів, що стосуються іпотеки у тому числі положення ст. 109 ЦК України не стосуються відносин, що виникають на підставі договору застави від 24.02.2003 року.
Враховуючи наведене, необхідно говорити про те, що прийняття ЗУ «Про іпотеку», внесення відповідних змін до ЖК УРСР не змінило правове положення ОСОБА_1 і не може розглядатися як зміна обставин у розумінні ст. 652 ЦК України. Як наслідок є неможливим розірвання договору на підставі ст. 652 ЦК України.
Ч. 2. ст. 652 ЦК України зазначає, що для розірвання договору у зв'язку з істотною зміною обставин необхідно одночасно наявність умов передбачених п. 1-4, ч.2. ст. 652 ЦК України.
У свою чергу п. З ч. 2. ст. 652 ЦК України передбачає, що для розірвання договору у зв'язку з істотною зміною обставин справи необхідно, щоб «виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору».
З суті договору застави вбачається, що від укладається з метою забезпечення виконання вимог заставодержателя до боржника за рахунок майна заставодавця. Таким чином цей договір має лише одну заінтересовану сторону - заставодержателя. У всякому разі лише заставодержатель має інтерес, що підлягає захисту згідно закону. Згідно ст.10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Так, в ході судового розгляду представником позивача не було надано суду жодних достовірних доказів, що підтверджували позовні вимоги та свідчили б про порушення відповідачем прав позивача.
Таким чином, оцінюючи надані сторонами докази, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.
Керуючись ст.ст. 10,11, 88,209,212,214-215,218 ЦПК України, ст.. 652, 575 ЦК України, ст.. 109 ЖК УРСР, суд, -
ВИРІШИВ:
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору застави квартири - відмовити.
Рішення може бути оскаржено шляхом подачі протягом 10 днів з дня проголошення рішення до Київського районного суду м. Харкова заяви про апеляційне оскарження рішення суду та шляхом подачі протягом 20 днів після подання вказаної заяви апеляційної скарги до Київського районного суду м. Харкова, або в порядку ч.4 ст. 295 ЦПК України.