Справа № 22ц/0591/337/2012 Головуючий у 1 інстанції Ковей Л.В.

Категорія 27 Суддя-доповідач Попова С.А.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 квітня 2012 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області в складі:

головуючого Песоцької Л.І.,

суддів Ткаченко Т.Б., Попової С.А.,

при секретарі Дороженко А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Маріуполі апеляційні скарги ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на рішення Волноваського районного суду Донецької області від 30 грудня 2011 року у справі за їх позовом до Публічного акціонерного товариства «ОТБ Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про визнання недійсними кредитного договору, договору поруки, відшкодування моральної шкоди, -

в с т а н о в и л а :

У липні 2011 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 звернулись до суду із даним позовом, посилаючись на наступні обставини. 14.02.2008р. між ЗАТ «ОТП «Банк» і ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за яким позичальник отримав 236 600 доларів США. У забезпечення виконання зобов"язань в той же день банком із майновим поручителем ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавець передала банку в іпотеку нежиле приміщення автовокзалу у м. Волноваха площею 461,2кв.м. Позивачі вважають, що: укладений банком, без відповідної ліцензії, кредитний договір у іноземній валюті не відповідає положенням законодавства, а ОСОБА_2, як позичальник, не мав права повертати суми кредиту, процентів у іноземній валюті - ці обставини згідно із ст. 227 ЦК України є підставою для визнання кредитної угоди недійсною; у порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів» укладення договору у валюті є несправедливим щодо позичальника і породжує істотний дисбаланс його прав і обов"язків в порівнянні із кредитором; всупереч вимогам зазначеного Закону ОСОБА_2 не був поінформований про сукупну вартість кредиту. У зв"язку з недійсним основним зобов"язанням позивачі, посилаючись на положення ст. 548 ч. 2 ЦК України, просили визнати недійсним і договір іпотеки, укладений між ОСОБА_3 і банком, і в порядку застосування наслідків недійсності кредитного договору і договору іпотеки (майнової поруки) просили виключити з Державного реєстру іпотек і Єдиного реєстру заборон відчуження об"єктів нерухомого майна відомості щодо оспорюваного ними договору іпотеки. Крім того, просили у відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок забезпечення позову шляхом арешту нежилого приміщення вокзалу, стягнути з відповідача недоотриману орендну плату, обчислену в порядку ст. 785 ч. 2 ЦК України, як неустойку в подвійному розмірі у сумі 675000грн. Позивач ОСОБА_2, крім наведеного, просив відшкодувати за рахунок відповідача моральну шкоду в сумі 20000грн. і всі понесені ним судові витрати.

Рішенням Волноваського районного суду Донецької області від 30 грудня 2011 року в задоволенні позову ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ПАТ «ОТП Банк» і ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про визнання недійсними кредитного договору, договору поруки, відшкодування моральної шкоди - відмовлено.

В апеляційних скаргах позивачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 просять рішення скасувати і задовольнити їх позов в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_2, що одночасно за довіреністю представляє інтереси і позивачки ОСОБА_3, який доводи скарг підтримав, заперечення представника ПАТ «ОТБ Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» - Пачкова Д.В., який заперечував проти задоволення скарг, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, за таких підстав.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасовано правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до ст.ст. 11, 303 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Як встановлено судом і це підтверджено матеріалами справи, між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк», та відповідачем ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № СМ-SME 101/039/2008 від 14.02.2008р., за яким банк надав позичальникові кредит у розмірі 236 600 доларів США зі сплатою відсотків за плаваючою процентною ставкою (фіксований відсоток 5% річних + FIDR), винагороди, комісії - з кінцевим терміном повернення 14.02.2018р. - на цілі: на погашення поточної заборгованості та на споживчі цілі. Детальний порядок повернення Кредиту ануїтетними платежами (рівними частинами впродовж всього періоду дії договору) та сплати процентів визначений у частині № 2 (п. 1.4) цього договору. Графіком повернення кредиту та сплати відсотків визначено погашення суми кредиту та процентів щомісяця рівними частками на протязі всього строку дії Кредитного договору з розрахунку процентної ставки у розмірі 12,5% річних.

В забезпечення виконання кредитних зобов"язань в той же день між ОСОБА_3, що є майновим поручителем ОСОБА_2, і ЗАТ «ОТП Банк» (нині - ПАТ «ОТП Банк») укладено договір наступної іпотеки № РМ-SME 101/039/2008 (майнова порука) від 14.02.2008р., за яким майновий поручитель надала в іпотеку нежитлову будову автовокзалу загальною площею 461,20кв.м., що знаходиться за адресою: вул. Леніна, буд. 26 у м. Волноваха Донецької області, із подальшим внесенням відомостей щодо договору до Єдиного реєстру заборон відчуження об"ктів нерухомого майна (реєстр. № 6595036) і Державного реєстру іпотек (реєстр. № 6595111).

Згідно із умовами договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 29.04.2010р. Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло вимоги за кредитним договором № СМ-SME 101/039/2008 від 14.02.2008р. між ПАТ «ОТП Банк» і ОСОБА_2 відповідно до ст.ст. 512, 514, 1077-1079, 1082, 1084 ЦК України. 09.06.2010р. між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» (Фактор) та АТ «ОТП Банк» (Клієнт) був укладений договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого клієнт передав та відступив фактору сукупність прав, належних Клієнту, в тому числі за Договором забезпечення № РМ-SME 101/039/2008 від 14.02.2008р. між ОСОБА_3 і ЗАТ «ОТП Банк», включаючи, але не обмежуючись, у тому числі правом звернення стягнення на заставлене майно.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що кредитний договір із застосуванням іноземної валюти укладено банком за наявності відповідної ліцензії та письмового дозволу Національного банку України, що не суперечить вимогам чинного законодавства і відповідає положенням ст. 203 ЦК України про чинність правочину; а отримання банком чи позичальником індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті не потребується; при укладенні кредитного договору дотримано всіх істотних його умов, передбачених законодавством, про зазначення відомостей, місту та форми його укладення. Відсутні підстави для визнання недійсними кредитного договору, договору майнової поруки; стягнення неустойки в подвійному розмірі і відшкодування моральної шкоди, за не доведенням спричинення такої; розстрочення заборгованості за не доведенням тяжкого матеріального становища.

З таким висновками суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитися, оскільки вони відповідають обставинам справи, наданим доказам і нормам матеріального права та процесуального права.

Як з"ясовано, спір виник з декількох підстав, в тому числі, з надання кредиту в іноземній валюті, що позивачі вказують як на підставу для визнання недійсним кредитного договору і укладеного на його базі договору забезпечувального характеру.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак, у той же час, обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом, що визначено ч. 3 ст. 533 Цивільного кодексу України.

Режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства передбачені Декретом КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", який з урахуванням ст. 4, 192 ЦК України є основним нормативно-правовим актом, який має силу закону і застосовується у регулюванні правовідносини у валютній сфері.

Статтею 1054 ЦКУ передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки.

При цьому згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Відповідно до п. 2 ст. 1 Декрету КМУ, під валютними операціями розуміються операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов'язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

Надання відповідачем позивачу кредиту, тобто проведення розрахунків за своїми зобов'язанням по кредитному договору, в іноземній валюті та здійснення позивачем виконання своїх обов'язків, тобто проведення розрахунків за своїми зобов'язанням по кредитному договору, в іноземній валюті за своєю правовою природою є валютною операцією.

Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 5 Декрету КМУ, НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операції, які підпадають під режим ліцензування згідно з Декретом КМУ. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операції, що не потребують індивідуальних ліцензій на весь період дії режиму валютного регулювання.

Відповідно до п. 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене постановою Правління НБУ N 275 від 17.07.2001 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21 серпня 2001 року за N 730/5921), за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, в тому числі: неторговельні операції з валютними цінностями; операції з готівковою іноземною валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в пунктах обміну іноземної валюти, які працюють на підставі укладених банками агентських договорів з юридичними особами-резидентами; ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України; залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України; залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках; інші операції з валютними цінностями на валютному ринку України.

Стаття 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносить до кредитних операції, зазначені у пункті 3 частини першої та у пунктах 3 - 7 частини другої статті 47 цього Закону, зокрема, розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

З вищенаведеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями, мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Як свідчать матеріали справи, на час укладення кредитного договору відповідач ПАТ «ОТП Банк» (на час укладенні договорів - ЗАТ «ОТП Банк») мав видані Національним банком України банківську ліцензію N 191 від 08.11.2006р. на право здійснення банківських операцій, визначених частиною першою та пп. 5 - 11 частини другої ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність", дозвіл N 191-1 від 08.11.2006 р., додаток до дозволу N 191-1 на право здійснення операцій, визначених пп. 1 - 4 частини другої та частиною четвертою ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Суд правильно врахував, що Банк, будучи фінансовою установою, мав право здійснювати операції з валютними цінностями із розміщенням залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто кредитування в іноземній валюті на підставі банківської ліцензії та дозволу на здійснення відповідних операцій.

За вимогами ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України N 15-93 індивідуальної ліцензії потребують операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Разом з тим, до цього часу ці межі законодавчо не встановлені. Отже, будь-які операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті (незалежно від строків та сум) отримання індивідуальної ліцензії не потребують.

Відповідно до п. 17 постанови Пленуму ВСУ N 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), згідно зі статтею 227 ЦК є оспорюваним.

Враховуючи положення ст. 227 ЦК України, котра встановлює, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним, колегія суддів вважає правильним висновок суду про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного кредитного договору з мотивів позики в іноземній валюті, оскільки така фінансова операція не потребує індивідуальної ліцензії та не звільняє позичальника від взятого на себе зобов"язання повернути суму кредиту і проценти за його користування у валюті кредиту.

Підставою недійсності правочину відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 Цивільного кодексу України, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно зі ст. 627, ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 628, ст. 629 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені між ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнута згода.

Зі справи вбачається, що 14 лютого 2008 року укладено оспорюваний кредитний договір з якого вбачається, що сторонами була досягнута згода з усіх істотних умов договору: мета, сума, строк кредиту, умови і порядок його видачі та порядок погашення, спосіб забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит.

Відповідно до п. 2 цільове використання кредиту визначено за цим договором: перший транш у сумі 174 847,15дол.США - на погашення поточної заборгованості позичальника перед кредитором першої черги (ВАТ «Райффайзен Банк Аваль») та другий транш у сумі 61 752,85дол.США - на споживчі цілі, поточний рахунок позичальника № 26204101791262.

Повернення Кредиту та сплата процентів за користування ним, як визначено у п. 2 - Частини № 1 цього договору, п. 1.4, 1.5 Частина № 2 цього договору, укладеного між сторонами договору, здійснюються в порядку, розмірі та строки згідно з Графіком повернення кредиту і сплати процентів, наведеному у Додатку № 1 до цього договору, який є його невід'ємною частиною, шляхом внесення готівки в касу банку або безготівковим перерахуванням на поточний рахунок.

Зазначений договір з двох частин та додаток № 1 до нього підписані сторонами без застережень.

У п. 1.4 частини № 2 міститься чітке визначення обчислення процентів за користування, а графік повернення кредиту та сплата відсотків містить конкретне визначення грошових сум основної суми боргу, процентів (у розмірі 12,5% річних), що мають сплачуватись щомісячно рівними частинами на протязі всього строку дії Кредитного договору згідно із п. 4 частини № 1 договору.

Відтак, доводи ОСОБА_2 у апеляційній скарзі про невідповідність кредитного договору вимогам ст. 638 ЦК України внаслідок не визначення ціни угоди і сукупної вартості кредиту є неспроможними і спростовуються матеріалами справи.

Як з"ясовано, анкета-заява на отримання кредиту під заставу комерційної нерухомості, заповнена ОСОБА_2 11.01.2008р., тобто майже за місяць до вирішення банком питання з надання кредиту і оформлення відповідного договору, містить підтвердження, без будь-яких застережень, дійсності наведених позивачем даних щодо нього і факту надання йому банком у письмовій формі та в повному обсязі інформації, передбаченої у п. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». І позичальник, маючи строку понад 1 місяць до ухвалення правлінням банку відповідного рішення щодо нього, не звертався до кредитора з будь-яких спірних або не висвітлених питань, що не оспорювалось сторонами.

Не можна погодитися з посиланням позивачів у скаргах на невідповідність умов спірного договору загальним засадам цивільного судочинства, положенням Закону України «Про захист прав споживачів» щодо справедливості його умов через застосування для визначення боргу, відсотків за користування кредитом грошового еквівалента гривні до долара США та покладання ризику знецінення національної валюти на позичальника.

Укладаючи договір позивач з'ясував, на яких умовах він укладається, тому з власної ініціативи на момент отримання коштів визначив для себе правила їх отримання та повернення, які в подальшому не можуть безпідставно змінюватись на вимогу однієї із сторін. Підстави вважати незаконними умови кредитного договору, на які посилається позивач ОСОБА_2, який визнавав за змістом апеляційної скарги свій борг перед банком в сумі 369 231грн., відсутні.

Зростання курсу долара США - валюти кредиту не є підставою для визнання договору недійсним. У позичальника існувала можливість, маючи намір укласти договір на тривалий час, передбачити в момент його укладання зміни курсу гривні по відношенню до долару США, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної грошової одиниці - гривні та її девальвації й можливість отримання кредиту у гривні.

При цьому позивачами не доведено, що умови правочину, в тому числі з покладення на позичальника ризиків зі знецінення національної грошової одиниці щодо валюти договору, є несправедливими, порушують його та поручителя права та охоронювані законом інтереси або суперечать нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не доведено позивачами і відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину, враховуючи отримання позичальником грошової суми кредиту в повному обсязі і її використання на власні потреби; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

Судом першої інстанції дана цим обставинам належна правова оцінка.

Доводи позивача щодо укладення кредитного договору під впливом обману з боку кредитора, який нібито скористався юридичною недосвідченістю позичальника, і що свідчить про нечесну з боку останнього підприємницьку діяльність, судовим розглядом, як вбачається зі справи, не доведено і апеляційному суду доказів у підтвердження таких підстав не надано.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання недійсним правочину, оформленого кредитним договором № СМ-SME 101/039/2008 від 14.02.2008р., як такого, що не суперечать переліченим вище приписам законодавства.

За змістом ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим кодексом.

Між тим, як зазначено раніше, суд дійшов висновку про відмову задоволенні позову про визнання недійсним кредитного договору № СМ-SME 101/039/2008 від 14.02.2008р., на забезпечення якого укладався договір іпотеки (майнової поруки).

Втім, позивачами і в цьому разі також не надано суду першої або апеляційної інстанцій жодних доказів у підтвердження невідповідності нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства вказаного договору забезпечувального характеру в розумінні ст.ст. 236, 548 ЦК України.

За таких обставин, колегія суддів погоджується із рішенням щодо відмови у задоволенні вимог позивачів про визнання недійсними договору іпотеки і поруки N MR14GK01460025 від 26.05.2008р.

Таким чином, вирішуючи спір, суд першої інстанції, з дотриманням вимог за ст.ст. 212-214 ЦПК України, повно, всебічно і об"єктивно встановив обставини справи, наданим доказам дав належну оцінку, правильно застосував матеріальний закон і дійшов обґрунтованого висновку, що підстав для визнання кредитного договору, договору іпотеки недійсними немає.

Враховуючи правову природу поняття визначеної у ч. 2 ст. 785 ЦК України неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення і суб"єктний склад (наймач і наймодавець), що виникає з правовідносин найму, та що не притаманно виниклим у даній справі відносинам між кредитором і позичальником, колегія суддів вважає юридично неспроможними вимоги позивачів про стягнення з відповідачів у якості санкції за неотримані доходи від оренди спірного іпотечного нерухомого майна, на яке накладались судом заходи забезпечення позову, подвійної неустойки в сумі 675000грн., яку треба звернути у погашення боргу за оспорюваним кредитним договором. Посилання у скарзі на те, що банк прийняв на себе зобов"язання наймача, не грунтується на фактичних обставинах справи, і не є результатом домовленості наймодавця ОСОБА_3 і банку про найм, в тому числі і виплату неустойки в подвійному розмірі. А незаконність арешту, накладеного судом в порядку забезпечення позову, на що посилаються позивачі, не доведена і цей захід, як вбачається з матеріалів справи, входить в межі реалізації за ст. 13 ЦК України банком своїх прав, як іпотекодержателя, і їх захисту від порушень з боку позичальника, яким допущено прострочення кредитних зобов"язань.

Суд першої інстанції правильно вирішив відмовити в задоволенні позову в даній частині.

Колегія суддів, беручи до уваги не доведення тяжкого матеріального становища позивачів, погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для розстрочення заборгованості, що може вирішуватись в порядку виконання рішення про стягнення такої заборгованості.

Суд апеляційної інстанції погоджується із висновками про відсутність підстав для задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди, вмотивованої спричиненням душевних страждань від порушення життєвих зв"язків внаслідок арешту магазину і позбавлення джерел до існування і оціненої в сумі 20тис.грн., - за не доведенням спричинення такої шкоди.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність прийнятого судом рішення.

Відповідно до положень ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд, який перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, повинен здійснювати таку перевірку в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Зважаючи на викладену норму процесуального закону, не підлягають перевірці в ході апеляційного перегляду справи вимоги, що не були заявлені у встановленому законом порядку в суді першої інстанції і не були предметом розгляду, а саме вимоги ОСОБА_3 про перерахування суми кредиту у гривню і визнання за позивачем ОСОБА_2 заборгованості перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в сумі 1 044 231грн., яку розстрочити на 60 місяців і відстрочити внесення першого платежу на 6 місяців; стягнення з ПАТ «ОТП Банк» на користь ОСОБА_2 і ОСОБА_3 солідарно (пропорційно, порівну) 899500грн.; стягнення з відповідача користь ОСОБА_3 моральної шкоди.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, з`ясувавши в достатньому обсязі обставини справи, перевіривши доводи та надавши їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам ст.ст. 212-214 ЦПК України і нормам матеріального закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.

При вирішенні справи судом правильно застосовані норми матеріального права, порушень норм процесуального права, які б могли призвести до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено.

За таких обставин, на підставі ст. 308 ЦПК України апеляційні скарги ОСОБА_2 і ОСОБА_3 підлягають відхиленню, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308 ЦПК України, колегія суддів,-

У х в а л и л а:

Апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Волноваського районного суду Донецької області від 30 грудня 2011 року залишити без змін.

Ухвала може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги протягом двадцяти днів безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Судді Л.І.Песоцька

Т.Б.Ткаченко

С.А.Попова